Як Дмитрик біг повз нього, спинив рукою, мовчки ледь-ледь притис і відпустив. Невдовзі хлоп'я, уже навмисне, наблизилося і, засміявшись, кинулось навтікача, як він хотів узяти його за ручку. Діти одразу вловлюють, кому вони до серця...
— Спасибі. Мені пора, — підвівся господар дому.
— Дякую, — встав і Тарас.
— Сидіть, сидіть, — спинив Іраклій Олександрович. — За мною ви, як за горою.
— Побудьте, справді, — мовила й собі Агата.
— Дякую. Я все ж піду, — вклонився. Ускови перезирнулися.
— Тоді ось що... — пригладив ус комендант. — Приходьте до нас щодня обідати. І на вечірній чай. Я Косарєву про це скажу.
Клубок підплив до горла й не дав йому подякувати.
Минали дні, а він хтозна-чого обходив гостинний дім і намагався навіть ніде не стрітися із комендантом, щоб той його не запитав причини. Не відав, що відповісти, бо й сам не знав. Можливо, виною був сам комендант — з ним добрий, а з іншими суворий, навіть грізний. А може, те не звідане людське чуття, що стрепенулося в його душі, коли побачив милу його дружину-матір, мале хлоп'я... При згадці про ті відвідини і той обід його поймає великий жаль до себе й тривожний острах. Мало йому страждань!..
Усков знайшов нагоду зустрітись з ним віч-на-віч. Коли Тарас увечері стояв на варті біля флагштока, — цей пост йому подобався самотиною, — де не візьмися комендант. Тарас забіг до будки, схопив рушницю, виструнчився.
— Хто йде? — гукнув.
— Усков! — почув у відповідь.
Пароля вже не питав, бо ще було нетемно та й пост у форті, внутрішній.
Усков присів на огорожу, дістав з кишені люльку, набив її і запалив.
— Поставте зброю, сядьте... — сказав невдовзі тихо. — Чого це ви, Григоровичу, ховаєтесь від нас з Агатою? Образились за щось? Скажіть, і ми це діло виправимо... Негарно якось вийшло...
Тарас не знав, що мовити. Брехать не вмів, а правди сказать не смів.
— Мені здалось... — почав було.
— Що ми не щирі з вами? — спитав Усков.
— Не те... Що я... — зам'явся. — Дружина ваша така... така...
— Недобра, зла?
— Ні, ні! Чарівна...
— Фу ти! — зітхнув Усков полегшено. — А я, було, подумав про хтозна-що!.. Ви неодружені? — всміхнувсь у вуса. — Точно... В жінках добро і зло в жінках!.. Химери все... Ви ж знаєте, що запорожці не допускали на Січ жінок?
Тарас і дихать перестав.
— Я — знаю... — озвався зачудовано. — А звідкіля відомо вам? Усков пригладив вуса й також спитав:
— Ви звідки родом?
— З Київщини, — сказав Тарас. — Звенигородку знаєте?
— Чував, чував... А я з Кубані.
— Справді? — не міг Тарас повірити.
Усков зиркнув на море, освітлене низьким великим місяцем, зітхнув так с.умно-сумно і заспівав — не голосно, та чисто, без акценту:
Ой матінко, чорноморець
Вивів мене босую на морозець.
Вивів мене босую та й питає:
"Чи є мороз, дівчино, чи немає?.."
Помовчав трохи й, дивлячись на вечоровий Каспій, сказав з журбою в голосі:
— У форт оцей я напросився їхати... Аби не бути в Перовського на побігеньках... А ще тому, що море!.. Дивлюсь — і щось мені в душі...
— Напевно, голос прадідів, які ходили морем на славних чайках.
— Може... Мені пора, — підвівся з огорожі. — То ви приходьте завтра!..
— Прийду, — вже твердо сказав Тарас. І заспівав ту пісню далі, чуту від Кухаренка:
Ой нема морозику — тільки роса,
А я молодесенька стою боса...
...Ні, зі всевишнім щось негаразд! Яка ж у тому мудрість, що він карає праведних, а грішників благословляє щастям?.. А може, бог позбавляв радості в такий жорстокий спосіб його, вигнанця бідного, що приліпився серцем до цих людей?..
У перших числах червня в Ускових з'явилася мала Наталя. Не встигли відсвяткувать родини, як занедужав Дмитрик. Ще вранці був веселий, ходив гулять з вусатим лисим дядею, — як називав Тараса, — а по обіді зів'яв, зів'яв і ліг на килим "спатки".
Тарас торкнувся його чола — малий пашів. Схопив на руки, швидше заніс у ліжко. Дмитрик йому всміхнувся і застогнав. Не знав, що далі діяти. Його скував холодний страх. Таке мале, безпомічне!.. Зі спальні, де прокинулася Наталя, долинув сміх, агукання Агати й няні Каті...
Він підійшов й покликав матір. Вийшла весела, ніжно сяюча, — аж він примружив очі, — й спитала:
— Що, Григоровичу?
— Там Дмитрик... Він увесь горить!..
Погасла. Замість усмішки лицем пройшов судомний біль.
— Що з ним таке?
— Не знаю...
Притьмом побігла, впала біля малого, що вже метався в ліжку.
— Біжіть мерщій по лікаря!
Нікольський, старший лікар форту, не перейнявся його тривогою. Доїв обід, одягся, не поспішаючи, взяв саквояж... Помітивши Тарасів стан, промовив високодумно:
— Людина, поки вона мала, повинна всім перехворіти... Як витримає, то буде жить... Кожен повинен сам долать свої хвороби...
— Для чого ж ви, лікарі?
— Щоб ставити здоровим людям клізми й засвідчувати природну смерть.
— Ви підупали духом, — сказав Тарас. — Людина, що не вірить сама собі та ділу, якому служить, приносить більше шкоди, аніж добра.
— Не зовсім так. Принаймні у медицині... Ще Гіппократ дотримувався принципу: якщо не можеш хворому допомогти, то намагайся хоч не зашкодити. І нам цю мудрість заповідав.
— Дитина там, Сергію Родіоновичу! Нікольський глянув скоса і посміхнувся:
— Коли б не знав, що ти давно безвиїзне живеш у нас, подумав би, що це твій син. А втім... Йому, здається, два з половиною...
— Сергію, ти ж розумний чоловік!
— Пардон, пардон! Невдало пожартував... Хоча Іраклій Олександрович не так до сина горнеться, як "лисий дядя"...
— Бовкало, ходімо швидше!..
Лікар також притих, коли оглянув хворого.
— Що з ним? — спитала мати.
— Аnginае follicularis, або ангіна гнійна... — протяг Нікольський.
— Господи! — збіліла мати.
— Донечку тримайте якнайдалі. Хвороба ця заразна.
— Спаси й помилуй, господи!.. — прошепотіла, хрестячись, сердешна мати.
— Постіль, компреси для зігрівання; поїти теплим... — перераховував на пальцях лікар. — Якби був мед, лимони... Та де їх тут узяти!
— Казала ж я Іраклію: не їдьмо з Оренбурга!.. — ламала руки мати.
Тарас стояв отерплий весь, страждаючи за матір, за дитину, за людство, що беззахисне, мов деревце в пустелі...
— Бог дасть, минеться, — тихо втішав Агату лікар.
— Краще б він не давав хвороби! — сказав Тарас. Агата мовчки плакала, й гіркі ті сльози падали йому вогнем на душу. Малий заплямкав.
— Дайте йому напитися, — сказав Нікольський. — Треба, щоб часто пив.
Тарас пішов на кухню, налив води з чавунчика, яка була ще тепла, й приніс, подав Агаті.
Тим часом вбіг Іраклій Олександрович.
— Що... тут таке?.. Мені сказали: лікар...
— Захворів Дмитрик, — зойкнула. — Просила ж я!.. Усков присів на ліжко, помацав лоба синового.
— Хвороби всюди, — мовив. — Хіба в раю немає...
— Мовчи про рай! — скривилася Агата болісно і затулила руками вуха.
— Їх старшенький помер недавно в Оренбурзі, — шепнув Нікольський, який, хоч жив самітником, знав геть усе, що діялось у форті та поза ним. — Прислати вам сиділку? — спитав уголос.
— Можна, я з ним побуду? — ступив Тарас до коменданта.
— Спасибі.
— Кращої не побажаєш, — всміхнувся лікар. — Та при такій сиділці малий ураз одужає!
— Устами вашими та пити б мед.. — зітхнув Іраклій Олександрович.
За тиждень, — як не билися, що не робили, — малий помер. Ховали на другий день. І тут Тарас не витримав. Наосліп вибіг із форту в степ, а далі крізь пелену, що застилала очі, побрів у царство каменю і черепашкових білястих скель. Навіщо ця безглузда смерть, ці муки батька, матері? Чим прогрішило перед тобою, господи, це безневинне мале хлоп'я, що звеселяло похмурий форт, його ошуканих тобою, боже, мешканців? Тут стільки є вже старих і хворих, зневірених у смислі далі жити, а ти обрав для прояву своєї сили й влади зелений, ніжний пагін, якому світ ще відкривався тільки в усій первісній його красі... В ім'я чого? Що ти хотів довести цієї смертю? Мовчиш? Мовчи, бо нічого тобі сказати, боже, — святий та кріпкий! — на виправдання...
(Продовження на наступній сторінці)