— Батьку, "Основа" — наша, спільна. Й найперш — твоя. Без тебе ми не зважилися б на це велике діло.
— Ну, ну... Василю... — зніяковів. Закашлявся навіть від хвилювання.
— Може, прислати лікаря? — стривожився Василь Михайлович. — Круневич, кажуть, знається на цих хворобах.
— Скажи, ласкав будь, Федорові, щоб зготував мені крутого чаю. З цілющих трав, яких мені привезено з-понад Дніпра; він знає...
Василь зітхнув і вийшов. Не попрощавшись, якось аж ніби боком. Що з ним таке сьогодні? Нічим його, здається, не переймеш, а тут... Торік журнал не дозволяли — один лиш він, редактор, не лютував, не слав прокльони. Певно, журнал дається важко. Те — недолуге, інше — не пустить цензор... Скільки тих перешкод!.. А може, йому Барі наговорив страшного? Чогось же він, шановний доктор медицини, ховав під брови очі... Ет, панські штуки! Що там якийсь кашлюк для того, хто у степах киргизьких, в брудних казармах витримав жахливих десять років!.. Тут холодно, і тут кислоти всякі, що необхідні йому для праці гравера, та це ж не плац, не муштра і не цинга; не та журба бездонна за всім далеким, рідним, що спонукала, просто-таки тягла, манила у кращий світ, де рівні всі...
— Що, Федоре?
— Просили ж чаю...
— Дякую. Постав сюди, — прибрав на розі місце. — На травах чай?
— Звеліли ж...
— Ні, попросив. Хіба я пан чи офіцер!
Старий всміхнувсь у вуса.
— Чого ти?
— Всі аж тріскаються, щоб стати паном, підпанком, а ви чомусь сахаєтесь... Мов боїтеся завше, щоб не подумали про вас, що пан...
— Боюся.
— Хіба то зле?
— Нема гидоти більшої, як наше панство! Сморід на цілий світ.
— Ось волю цар поверне людям, тоді й пани...
— Ні, Федоре. Панів не вмиєш волею, не відшкребеш. Під корінь слід, як той бур'ян!.. — махнув рукою, ледве не збивши кварти з чаєм.
— То ви вже пийте — вичахне.
— Спасибі.
Взявши кварту, ковтнув терпкого трунку, що пах червневим степом та сінокосом, заплющив очі й мовив:
— Трав насушу, щоб пахли мені всю зиму... Навіть купатись буду в травах, як нас малих колись купала мати... Тебе купали в зіллі?
Сердешний Федір тільки здвигнув плечима. Проте замислився, докупи звів навислі сиві брови... Й нараз зайнявся спогадом:
— Мене в снігу купали. Із бані виніс батько і — в кучугуру!.. Потім — у баню знову...
— Леле! Й не застудився?
— Та, мабуть, ні... Затямилось, як впав у сніг, як борсався і як по тому хльоскали мене гарячим віником... Ух, благодать!..
Притих, мабуть, щось згадуючи з дитинства. Тоді зробив якийсь непевний рух рукою і почвалав до виходу.
— Піду дрівець підкину в грубу. Справді, у вас собачий холод... — сказав, немов до себе.
Він також сам у світі, як сирота. Малим страшне сирітство, а для старих — жахливе. Малого всі жаліють, у нього є, здебільшого, якісь далекі родичі, а одинока старість — тягар, завада людям, які іще при силі.
Від цих думок аж дріж пройняв, так ніби вийшов голий на зимний вітер. Старість, самотина... Щось є у тому дивне і незбагненне. Може, якась печать, як кажуть, рок... Один торкнеться поглядом якоїсь жінки, дівчини — і вже, дивись, одружений. А він усе самотній. Від нього ті, на кого накине оком, нишком кудись щезають... Старий еси, Тарасе. Старий і лисий... Добре. А до солдатчини? Був молодий, стрункий, чубатий, гарний! А хто пішов за гарного і молодого?.. Мабуть, не стрів своєї... Правда. А може, й ні. Сім'я — це спокій, тихе тривале щастя, а ти, Тарас Шевченко, завжди у вирі пристрастей, під пильним царським зором, щодня на грані; лезо — твоя дорога!.. Істинно. Для тих, хто прагне щастя своїй землі, народові, нема дороги іншої.
Згадав про чай, допив напівхолодний і — до роботи.
Надвечір прийшов Куліш, що вже давно обходив і Академію, і цю майстерню-хату. Власне, він не прийшов, а прилетів — аж вгрівся.
— А кажуть, ти захворів! — гукнув іще в порозі, немовби з явним жалем, що не застав Тараса в ліжку.
— Може б, хоч поздоровався? Не терпиться мене в труну покласти? — спитав Тарас.
— Твоя відвертість гірша за будь-яку гидку брехню, — сказав Куліш, почервонівши.
Видно, що жарт влучив, досяг мети. А може, то і не жарт, а щира правда? Господи, цього ще їм не вистачало! Вже й так вони з Пантелеймоном при кожній стрічі гиркаються, як вороги.
— Проходь, сідай, — повів Тарас рукою. — Не роздягайся: холодно.
— Пусте, — зняв шубу Пантелеймон і кинув на край дивана. — Кажеш, стоїш за правду, правді єдино молишся, а на мою ополчуєшся.
— Бо правда твоя лукава. Що ти даєш нещасним, убогим людям? Проповіді, святе письмо й невігластвої Я не забув, я пам'ятаю, Паньку, твоє добро до мене, та є таке в житті народу нашого (і в нас з тобою, отже!), що вище всіх людських взаємин наших, вище життя і смерті. Молитвою ніхто ще волі не здобував.
— Ви з Чернишевським прагнете пролити кров!
— Ні. Прагнем тільки волі. Коли ж за неї треба віддать життя, то віддамо...
— Чуже життя?
— І власне. Найперш — своє.
— Як хутко ти позабув степи киргизькі, муштру й твої криваві сльози в отій пустелі дикій.
— Ні, не забув. І вдячний усім, хто мав стосунок до визволення мене з солдатів...
— А робиш так, щоб знову тебе туди загнали!
— Що ж, послужу ще трохи царю й отечеству, — сказав Тарас бадьоро, мов справжній унтер.
— Смішки... Боюсь, що ти не відаєш, чим це тобі загрожує, бредеш наосліп...
— Може, біда моя у тому, що я найліпше бачу... Й далеко так, що очі мені болять від сонця... Куліш притих. Дістав хустину, витер на лобі піт.
— Це правда... — сказав, нарешті, тихо. І раптом став якимсь колючим, сірим. — Тим більше зла від тебе для нас, для краю рідного!
— Ти мовиш — зла? — спитав Тарас зчудовано. Такого він не сподівавсь почути навіть від Куліша.
— А хто розбурхав, зрушив наш тихий рай, вернув жадобу крові в селянські божі душі, ополчив їх не тільки на супостатів, а й на своїх?!
— Отже, я збурив рай, де ніжилися селянські божі душі? Кріпацький рай! — спахнув Тарас, аж потемніло йому в очах. — Ти при своєму розумі?
— Я — при своєму, — гордо сказав Куліш. — А ти, а ти... живеш чужим... Поглянь лишень, хто в'ється довкола тебе, з ким ти як рідний брат!
— Хто чесно прагне щастя для всіх людей, той брат мені. А розум я маю власний, душу — свою, козачу...
— Про душу ти помовчав би!
— А то ж чому?
— На ній людськая крівця.
Тарас нахмурив брови, поклав різець, якого й досі чомусь тримав, і мовив чужим, прихриплим голосом:
— Такі слова, друзяко, повинні мати...
— Мають! — не дав йому домовити Пантелеймон. — На вітер їх не кидаю, не з вітру взяв.
— Тоді скажи, ласкавий будь...
— Селянський бунт на Корсунщині і кров, яка там пролилася п'ять років тому, твій неодмольний, смертельний гріх!
Зависла довга тиша. Із вулиці долинув стук легких копит, хтось щось гукнув.
— Здається, я був тоді ще за Каспійським морем... — сказав Тарас розгублено. — То як же міг...
— Ти був за морем, правда... А дух твій жив на Україні, вірші твої розходилися по цій землі й туманили народу, людям голови!
— І ти гадаєш...
— Знаю про те напевно, із перших уст. Твої завзяті учні, точніше, твої апостоли, пішли по селах, сіючи непослух, смуту, й люди тобі повірили.
Запала знову тиша.
— Жаль, я не знав... — зітхнув Тарас. — Торік, як був на Україні... Дякую тобі сердечне за цю чудесну для мене вість!..
— Ти радий, що пролилася вкраїнська кров?
— Що люди йдуть за волю на вірну смерть, що в тому є нехай маленька часточка моєї праці, мого старання визволити трудящий люд... А крові жаль!.. Хтось взявся будить людей, не зваживши, чи буде з того діло...
— Господь цього вам не простить! — устав Куліш.
— Ти, Паньку, забув, що з богом у нас свої рахунки, що перед нами господь в боргу. Куліш накинув собі на плечі шубу, одяг боброву шапку.
— Хто мудрий, кається хоч перед смертю, — мовив. — А дурні б'ють поклони усе життя!..
Зоставшись сам, відчув якусь тупу незвичну втому. Навіщо він сказав Панькові дурну останню фразу? Навіщо той згадав про смерть?.. Полаялися, мов дві сусідки через межу!.. Мужі статечні, знані серед людей, а бач, почубилися, як хлопчаки... Горе з цим Кулішем. Все тільки б він, щоб перед ним схилялися, його поради слухали, мов одкровення!.. Здібний же чоловік. Сама вже "Чорна рада"...
(Продовження на наступній сторінці)