На вулиці або в дворі тим часом спалахнуло світло, й камера ледь проясніла. Грати лягли на двері й стелю побіля них, мов перекрили дужче йому дорогу звідси. Гай-гай! Недарма кажуть, що до в'язниці широкий шлях, а з неї — тільки стежечка... Погрожував йому тортурами... Кортить катюзі вишмагати, як кріпака, не може він змиритися, що хтось позбувсь неволі, що став також людиною, та ще й не просто там міщанином, ремісником, а як-не-як художником, ще й вихованцем уславленої на всю Росію Академії! О, їм усе дозволено! І вишмагають, і покалічать, і ти ніде, ні в кого не знайдеш правди, захисту, бо там, де йдеться про імператора або імперію, закон втрачає силу і діє тільки примха та дикий страх тирана, що десь глибоко в серці невольно носить сумнів у правоті й законності своєї влади. Сумнів — це звір, який постійно жадає жертви, крові. У грудні двадцять п'ятого він випив повну чашу, цей царський звір, ця сутність царя Миколи Першого. Відтоді страх стоїть за троном тінню, мов кат з мечем. Котилися ж із плахи імператорські голови!..
Коли б йому заснути й справді. Ранок мудріший вечора. Хоч, правду кажучи, навряд чи він щось вигадає, щоб вирватися з цього сільця. Тут звикли не виявляти істину для блага тих, хто мав недолю сюди потрапити, а навпаки, доводити вину будь-що, бо в тому їхня служба, бо цар повинен знати, що Третій відділ пильно стоїть між ним і підданими, що тільки в них, жандармах, його безпека й спокій...
Заплющив очі. Тихо почав наспівувати далеку журну пісню, що хтозна-як потрапила до нього в душу. Певно, її співала мати біля колиски Йосипа... А мо', сестра... Попри неволю й злидні, в селі у них співали й знали пісень без ліку... Навіть серед двірні у Вільні жили ті милі співи. І в Петербурзі. Тільки зберуться двоє-троє кирилівчан і впевняться, що пан не вдома, зразу ж озветься з серця пісня. То був немовби голос землі, з якої вирвали їх повелінням пана й упхнули в цю собачу будку біля палат, де мешкає вельможний їхній власник... Що сталося б з убогим тим козачком Тарасом, якби не пісня рідна, не земляки!..
Пробило десь дванадцяту, а сон не йшов. Натомість пливли думки, летіли, неначе дикі гуси в осінньому сумному небі... Боже, це ж він уже, напевно, не проведе їх поглядом на вольній волі, вільний, як і вони!..
І знову сльози стисли йому судомно горло. Проте здолав їх, змусив йому скоритись. Мовчки співав собі ту пісню, що присипляла братика, а сон не йшов, бродив усе десь манівцями міста... Як він бродив у першу свою весну в Санкт-Петербурзі... Скільки спливло води за ці роки, як все довкіл змінилося!... Й найбільше він...
Не спалося, а ніч — як сива туга... Немов туман, що з моря вповзає в місто веснами...
...Уперше вийшов з двору аж навесні, коли водою взявся і задзвенів струмками столичний сніг. Стояв туман, в якому ледве вгадувалося низьке квітневе сонце. Баскі змокрілі коні вихоплювалися за кілька кроків, хлюпали на нього талим снігом і пропадали знову. Сани навпереміш з каретами... Тулився до вогких стін, покритих слизькою пліснявою (гав не лови, бо це тобі не Вільно, а Петербург!), і прагнув щось розгледіти, побачити незнане місто не тільки першим планом, а й з перспективою, як на картині. Старий Рустем навчив його цій мудрості. Щоправда, він показував на полотні, накреслюючи умілим, звичним рухом деталі плану і перспективи... Туман також був сірий, як полотно...
— Побережись! — гукнув з туману кучер. Протупотіли мимо швидкі копита, зблиснула карета золотом, і щезло все... Натомість вималювався ажурний міст, підвішений на ланцюгах над річкою або каналом. Складалось дивне враження: міст вів кудись у невість, спирався тільки ближнім своїм кінцем на берег... Карети, люди канули десь там, зникали... Звідти, із небуття, з'являлись інші, мчали, летіли, йшли...
— Побережись!..
Став збоку, сперся на огорожу річки й глянув, притримавши рукою шапку, вниз. Вода була важка, холодно-сіра, крига — з побляклим снігом, чорна...
Промчали кілька синьомундирих вершників, і міст зітхнув натужно, застугонів. Напевне, йому також нелегко щодня витримувати такий тягар...
За річкою з туману вималювався високий шпиль, якісь крилаті постаті людей чи птахів... Сонце ледь-ледь підсвічувало, й вони пливли, здавалося, довкіл шпиля у небі, немов живі...
Із острахом ступив на міст; той ледь тремтів, погойдувався від двох карет, що мчали одна за одною. Йому казав хтось із дворових, що цим мостом і вулицями, які за ним, дійти невдовзі можна до набережної ріки Неви й палацу, в якому ніби живе сам цар. У Вільні, коли народ піднявся на боротьбу, він чув не раз і навіть читав на аркушиках, які вночі розклеювали на стінах, що імператор — тиран, пригноблювач, кат і душитель волі. А тут на нього моляться, збігаються з усіх-усюд, коли почують, що проїздить... Він, правда, сам не бачив, а тільки чув від інших, від тих, що вже виходили із двору в місто... Вийшли б стрічать царя в Кирилівці? Напевно, так. Виходять же до перелазів, стоять і довго дивляться, коли в село в'їжджає барвистий полк гусарів... Ба, навіть зирили, мов на якеєсь диво, на гурт свиней, яких чомусь переганяли з Моринців аж у Вільшану!.. А тут — сам цар!..
Коли зійшов на тверду землю, відчув себе певніше. Обабіч, — ще в тумані, який поволі рідшав, — підходили аж до дороги ряди дерев, і зринула в душі тривога, що він прямує не в той, що треба, бік і вже виходить з міста... Тоді чому ж околиця така багатолюдна? Що тут робити панству?.. У Вільні йому доводилося бувать на вуличках, де тулиться нужденний люд; карети там не стрінеш. А тут — одна за одною!..
Зітхнув полегшено, коли побачив знову широку, справжню вулицю, де кожен дім немов змагався з іншими в красі, багатстві, пишності. За всі сімнадцять років свого життя він ще не бачив вкупі такої сили розкоші, таких палаців, вишикуваних один побіля одного, й такої кількості карет, панів. Здавалося, що тут весь час триває всепанський бал...
Спинився, щоб перевести подих. Відчув приємне тепло в ногах і глянув лагідно на ще нові шкапові чоботи. Коли вели їх з Вільна, розлізлися його старі, намучився, заледве ніг не відморозив, зате тепер блаженствує. Як не крутилися і пан, і Прехтель, його дворецький, а мусили нові купити: соромно, щоб козачок був схожий на жебрака. Добрячі чоботи! Вважай, це перші в його житті, які йому дісталися не після когось. Завжди чиєсь доношував. Бо сирота!..
Чомусь спливла на пам'ять дорога в Київ, власне, аж у далеке Вільно, з валкою для молодого пана, що там служив. Як ночували .вперше побіля Лисянки, до них прибився сліпий кобзар, що був не раз у Кирилівці й Тараса міг впізнати по голосу. Дізнавшись, куди й для чого його везуть, старий мовчав довгенько, а потім мовив журно:
— Не маю що подарувати тобі на згадку, то подарую думу про сокола і соколя.
Торкнувся струн, уп'явся незрячим поглядом у вечорову далеч і заспівав:
У неділю барзе рано-пораненьку
Налетіли соколи з чужої далекої сторони,
Да сіли-упали у лісі на преудобному дереві, на орисі,
Да звили собі гніздо шарлатнеє,
Знесли яйце жемчужнеє
Да, і сплодили собі дитя —
Бездольнеє, безроднеє соколя.
Як полетів ясен сокіл у чистеє поле
Живності доставати;
Ой да живності не достав,
А соколя своє, бездольне, безродне дитя, утеряв...
— Ти що, заснув? — заторсав його двірник, тримаючи в руці лопату, немов рушницю.
— Ні, дядечку... Згадав село...
— Ти звідки?
— Аж з України, з Київщини.
— А я, браток, орловський...
— Далеко тут до Неви?
— Йди прямо. А там візьмеш праворуч, де буде міст.
— Спасибі.
— Ходи здоров! Чий будеш?
— Я Енгельгардтів.
--— А-а, чув. Недавно в'їхали в дім Щербакова...
Брів по розкислій вулиці й намарно силувався згадати далі думу про сокола і соколя. Пригадував, що соколя забрали якісь стрільці, що завдали в неволю аж у далекий Царгород і що туди дістався сокіл і визволив своє дитя...
Коли зійшов на зграбний міст і глянув униз на лід, почув зненацька голос того, хто дав йому в дорогу цю журну думу-пісню:
А сокіл налітав, та на крила взяв,
Та на високу-високу гору підношав:
"Ей, соколя моє, бездольне, безродне!
Лучче ми будем по полю літати
Та собі живності доставати,
Аніж у тяжкій неволі
У панів проживати.
Ей, то ж то у панів єсть що пити і їсти,
Та тільки не волен світ по світу походити..."
Нева йому відкрилася спочатку дальнім берегом, фортецею на тому боці й шпилем, який впивався в небо посеред неї. Туман порідшав чи тут його прогнав солоний вітер, що дув од моря видолинком, покритим льодом, зламаним, напевно, тим же низовиком. Вода була висока і неспокійна, ніби відчула силу скинути важку, набридлу кригу; то тут, то там чорніли страшні вимоїни чи ополонки й чомусь якраз на втоптаних людьми стежках. Здавалося, що люди йшли по кризі, тоді пірнали й знову, щасливо й легко виринувши, продовжували свою дорогу льодом...
Оглянувся і вгледів ряд палаців, які тяглися шнуром уздовж Неви. І цього туманного квітневого дня вони були веселі, світлі й ніби аж безтурботні... Набережною повз них летіли вершники, карети, сани... Люди сиділи в них гладкі, поважні, випещені, а діти — схожі на херувимів... Були й прості, що їхали в звичайних санях або брели, як він, дивуючись всьому довкола...
З того потоку вихопив двох паничів, що йшли поволі вздовж парапету набережної і розмовляли про те, якими фарбами слід малювати річку, закуту в лід, щоб передати фактуру й тон...
(Продовження на наступній сторінці)