— Коли вже ви так полюбляєте художні образи, я теж скажу: й здоровому, міцному дереву порою слід зігнутися, щоб не зламала буря. Шквал пролетів — розпрямилося і знов живе і зеленіє...
— А як з душею, совістю? — спитав Тарас.
— У дерева нема душі, — зірвався з тону слідчий.
— А в мене є. І в кожного, кого ви нині прагнете зігнути вітром влади, погроз, обіцянок. Нічого ми такого не наробили, щоб нас ламати, нівечити, плювати нам у душі.
— Ви посягнули на лад, у нас існуючий.
— Коли і чим? Я вже сказав, що ні про яке там Товариство...
— А хто писав оці рядки?
За богами — панства, панства
В серебрі та златі'
Мов кабани годовані,—
Пикаті, пузаті!..
Аж потіють та товпляться,
Щоб то ближче стати
Коло самих: може, вдарять
Або дулю дати
Благоволять; хоч маленьку,
Хоч півдулі, аби тілько
Під самую пику ..
--— Не правда, може, скажете? — спитав Тарас похмуро, бо що тут може він заперечити.
Попов знизав плечима:
— Я при дворі, тим паче при виходах їх імператорської величності, не був ні разу...
— І я не був. Хіба що у Петергофі...
— От бачите. А написав, облив багном щонайдостойніших людей імперії!
— Такими їх уявляють люди по їх ділах.
— Хто? Імена! — подавсь Попов до нього, на мить забувши, що він прийшов як добрий друг.
— Візьміть ревізькі книги усіх маєтків панських і прочитайте, — сказав Тарас. — Як мовиться, нєсть їм числа!
— А ти, Шевченко, штучка!.. — скривився на те Попов. — Виходить, правду каже твій землячок Андрузький, що ти у цьому ділі був голова. Ну, може, і не голова... А що душа, то це мені вже ясно!
— Як видно, він сказав вам те, що ви хотіли від нього чути.
— Найбільше кажуть власні твої поезії, — всміхнувся хитро слідчий. — А це ж, звичайно, лиш невеличка частка того, що робиш, думаєш...
— Що я роблю, всім видно. Ну а що думаю, то вже, пробачте, власна моя парафія, і вам до неї зовсім немає діла.
— Нам є до всього діло. Ми — око й вухо государево.
— Звучить, нівроку, гарно. А пахне зле. Послухали б, що про вертеп ваш кажуть у Петербурзі!
— Бояться, отже, — гмикнув самовдоволено. — Й сидять тихенько, мирно. І тільки ви, панове, з дурного розуму затіяли свою возню з слов'янством...
— Принаймні я нічого не затівав, — сказав Тарас, не уловивши, куди він гне.
— Я знаю, ти, Шевченко, дививсь на це як на дитячу забавку... — примружив слідчий очі. — Ти прагнув значно більшого, того, про що твої наївні слов'янофіли не сміли навіть мріяти!...
— У вас тому є докази? — спитав Тарас спокійно, хоча під серце вповз холодок. Як стали їм відомі найпотаємніші його думки?
— Коли б були, ми трусонули б так ті губернії, що тільки пух!.. — розкрився лише на мить і знову вліз в овечу шкуру слідчий: — Це жарт, звичайно. Вибачте. Як патріотові, вам тяжко слухати такі погрози. Все розумію. І співчуваю навіть... Я вже піду, — підвівся. — А ви собі подумайте. По правді мовлячи, у вас нема ніяких шансів на порятунок. Окрім одного. Того, що я пропоную. Похилу голову меч не січе!
Не попрощавшись, вийшов.
Тарас сидів у сутінках і намагався визначити, що знають тут про нього й по що Попов приходив. Не мав і краплі сумніву в його зміїній суті. Бажав лише дізнатися, чого йому потрібно, яка мета кінцева його відвідин. Щось він уже пронюхав про той ледь-ледь розгорнутий великий замір визволення з-під панства чи тільки вчув, помітив його страшну самодержавству тінь?.. Згадав лише Андрузького, який не знав більше, ніж інші братчики... Добре, що на гарячих диспутах про товариство, його мету й можливості він не сказав нічого про те, над чим три роки трудився сам і люди, які збирали силу без балачок, мовчазно, зате напевно знаючи, на що ідуть, за що готові вмерти!.. Єдине, за що вхопитись можуть цареві пси, — це Кухаренко, точніше, їхнє листування, в якому, правда, нема нічого "предосудительного". Ну й слово вигадала тупа чиновна братія! Язик зламати можна. За півверсти смердить мундиром і канцелярією... Ач, закрутило в носі їм від поеми "Сон"! Образилися за "царствующий благополучно дом" і за придворну зграю — "щонайдостойніших людей імперії". Яка імперія, такі й достойники, що підпирають її устої!.. Ніяких шансів, каже, на порятунок... Окрім одного — зради!.. Йому тепер не страшно, бо він здійснив найголовнішу частку свого призначення: мов Прометей, дав Україні живий вогонь неспокою, самоповаги, гідності й жаги до волі. Правда, лише жаги. А міг би дати й волю. Ще б рік, два, три!.. Тривалий, глибокий сон знесилив його народ, занурив у безнадію... Каже, що трусонули б так ті губернії, що тільки пух!.. Це ж може хтось збудити народ навмисне й кинути катам під ноги... Він розпочав розбурхувати, за кроком крок, поволі, не гарячкуючи, а тут візьмуть і зроблять кровопускання... Господи, якщо ти ще на небесі й якщо тобі не затягло полудою недремні очі, не допусти!.. Що той Сибір, що каторга, якими тут погрожував йому жандарм! Його заслати можна, скарать на горло навіть — то все пусте; поезії його вже вилетіли у білий світ, між люди. Тільки б не вмер народ і воля жила б у нього в серці, хоч ледве тліла б малою іскрою під попелом згорілих душ!..
Схопився і заходив тісною камерою, мов щось його погнало. Думки на мить примовкли, а потім тихо вишикувалися в стрункі рядки поезії і полилися, збурюючи тривожно серце:
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені.
В неволі виріс меж чужими,
І, не оплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій — не своїй землі...
Дістав з кишені згорнутий в маленький зшиток аркуш, шмат олівця і сів мерщій, щоб записати... Темно! Вогню нема. І свічки... Хай буде так! Звикати треба в пам'яті тримати все, що зрине в це врем'я люте його життя...
/ не пом’яне батько з сином,
Не скаже синові: "Молись.
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись".
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні...
Ковтнув невольні сльози, що підступили йому до горла, й мовив уже уголос, з болем, неначе був на людях, серед людей:
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.
Заплющив очі і сів, знеможений стрімким душевним спалахом, на арештантське ложе. Всміхнувся. Він прикутий а муза його ширяє вільно!.. Завзяті царські цербери, ну що ви знати можете про серце співця людей!.. Похилу голову меч не січе... А гордій — меч не страшний!
Сон навалився хмарою. Солодкий сон...
І знову його збудив Сидоренко.
— Ну ви й спите! — всміхнувся. — Одразу видно, що без гріха.
Тарас не став спростовувати його хоча і мудру, та хибну думку. Праведники спокійно можуть спати перед судом царя небесного. Царі ж земні найдужче бояться правди й праведників.
— Вчорашній гість нагнав на мене такого сну, — промовив устаючи.
— У нас його тут звуть іще спокусником, — сказав солдат неголосно. — Всім стеле вельми м'яко, а спати — як прийдеться... У душу влазить, лащиться... Прошу в проходку!
— Сидоров, давай сюди! Ну, Сидоров!..
— Чого це він завжди кричить? — спитав Тарас.
— Хто, унтер? Така у нього служба. По крику й честь. Цей хоч не лізе битися. А був до нього унтер — не дай вам бог!..
— Чому — мені? — стривожився.
— Від нас частенько таких, як ви, передають покутувати до військ, які стоять за Каспієм чи на Кавказі...
— Сидоров!!
— Прошу в проходку! — виструнчився Сидоренко.
Ця новина лягла на душу каменем. Він знав з дитинства, що лучче вмерти, аніж піти в солдати. До тих, що він уже прожив, додати строк у чверть століття, і вийде... Боже праведний! Усе життя!..
Сяк-так поснідав чаєм та куснем хліба (решту віддав Сидоренку) , ліг на мишасту ковдру й дивився в сіре небо, якого ледь виднілася вузька — над дахом! — смужечка. Ото і все, що має нині з безміру небес і степу, з волі!.. На чому й де спіткнувся? Як дав себе загнати в пастку?.. Мабуть, ті зібрання, де більше дискутували, аніж робили діла, тепер вилазять боком... Це ж так спокусливо остерегти від змовників його величність, престол і всю імперію!.. Щаблі, які долати мав би десятки літ, опустяться тобі до ніг. Будь ласка! Ти знаменитий, чиновний, можний, знаний самим царем!.. Імперії міцні людьми, які живуть чеканням зради ближніх. Тому вони й зникають урешті-решт, руйнуються, бо хробаки-донощики підточують колись тверду основу, знекровлюють найперше мозок нації або держави. Ледь-ледь озвалася суспільна совість Києва, замислилася над тим, як ліпше побудувати життя народу й краю, а зрада вже насторожила вуха, а хробаки імперії заворушились, виповзли на ще здорове тіло — і почалася мерзенна їхня трапеза!..
(Продовження на наступній сторінці)