— Пробачте, — ступив до них. — Чи не могли б ви мені вказати, де Академія?
— Ой! — звів крилаті брови один із них. — Тебе Михайлом кличуть?
— Ні, я Тарас.
— А я уже подумав, що Ломоносов ще раз прийшов творить науку в Санкт-Петербург!..
— Їх тут аж дві, — сказав серйозно другий. — Яка тебе цікавить?
— Ну-у, та, де вчать художників...
— Ого! — сказав насмішкуватий. — То може, це Брюллов приїхав з Рима?
Його товариш глянув на нього гостро і показав рукою кудись за річку:
— Бачиш, там, унизу, будинок з портиком?.. Ні, краще ти йди набережною, аж поки вгледиш пам'ятник — із міді вершник, — минеш його й навпроти, через Неву, побачиш дім...
— Мокрицький, ти послав би ліпше його в Сенат...
— Побережи, Елькане, свою дотепність для когось іншого, — відрізав той.
— Спасибі. Я вже знайду! — побіг Тарас по набережній.
Минав палаци, ніби прості селянські хати, й весь час позиркував на другий берег річки, бо він таки розгледів великий дім з низьким округлим дахом і скромним білим портиком. А ще шукав очима хоча б якого-небудь туди моста... О, знову шпиль!.. Дивись, човни будують чи кораблі!.. Це, певно, Адміралтейство. Він чув уже про нього... Два місяці живе в столиці, а вперше зміг побачити її дива...
Тріщала глухо, кришачись, на річці крига. Проте чомусь не пахло весняним соком, котиками, як то було у Вільні або в Кирилівці... Він так любив цю пору, цей благодатний, щасливий час пробудження всього навколо. Скресання річки, теплий вільготний вітер завжди в душі народжували якісь нові надії... Торік весна йому послала Ядзю, блакитнооку, веселу дівчину, що закохалася у нього враз, з одного, власне, погляду. Він теж спочатку кинувся у той щемливий, солодкий вир, а потім згадав село, Оксану... Очі її побачив поряд з лицем Ядвіги... А ще згадав при тому, що він кріпак, невольник!..
Як затулило Адміралтейство йому Неву, зробилось страшно: раптом та Академія на тому боці щезне, "яко щезає дим". Чомусь цей дивний вислів прилип до нього ще з тих часів, як жив з дяком Богорським, у школярах...
Зрадів, коли побачив вершника, за ним Неву й ще далі — той будинок, який його цікавив. Стояв він зовсім близько біля Неви, й вона була тут вужча, ніж там, де він її побачив. Проте моста ніде не видно, мовби до того берега тим, що жили на цьому, було байдуже... Як же туди дістатися? Як подолати відстань, що нині вже була мізерна у порівнянні з тими світами-землями, які пройшов до неї на безнадійних своїх шляхах?..
Спустився вниз, де з кам'яної сходинки якийсь бідаха підсакою, позв'язуваною в кількох місцях, намарне прагнув спіймать рибину в чорній, немов смола, вузькій воді. Ступив на лід, де чітко виднілась стежка через Неву, попробував — нівроку ще, міцненький. Лякали чорні ями удалині, та їх не так багато. Порою лід .здригався, мов від удару, річкою котився гул, та Академія була все ближче, ближче... Бачив широкі двері, портик і три ряди великих, світлих вікон. За ними ніби вгадувалися якісь рухливі постаті...
— Куди тебе чорти несуть! — схопили його за плечі червоні, мокрі руки. — Нева вже скресла, булькнеш в якусь промоїну і тільки!..
— Я на той бік, до Академії... — сказав Тарас, і сам тепер злякавшись.
— Приспічило? Нема терпцю пождати, як лід зійде в затоку і наведуть міст на човнах?
— Я так хотів поглянути!..
— Туди нема тепер дороги, хлопче. З Невою кепські жарти. Так що паняй назад і жди моста, соколику...
Йшли далі мовчки, ніби сказали все, що треба було обом сказати. Вже біля берега той чоловік підняв свою підсаку і прикипів очима до ополонки.
З набережної Тарас поглянув знову на Академію, на широченну й немов лускату річку, яка здригалась, пружилася, неначе люта, страшна потвора... Так довго йшов... Так довго!..
...Мистецтво прийшло саме на Мохову, в дім Щербакова. Тарас його побачив уже тоді, коли наводився останній блиск — робилися поправки там, де вказував пан Енгельгардт. Художник — високий, гарний, впевнений — торкавсь велично пензлем десь полотна чи дерева, й вони тепліли; наче аж оживали. Пан, що приїхав з дачі і приймав роботу, тужився, аби знайти побільше вад у розписах, і майстер ждав терпляче тих вказівок, проте робив поправки так, як вважав за краще сам, і це найбільш сподобалося Тарасові.
— Та-ак, кабінет... — промовив із присвистом пан Енгельгардт, заходячи поперед майстра в святая святих. — Все витримано в одному стилі?
— Не сумнівайтесь, витримано. Як малював, сам відчував себе японцем і навіть чай пив, сидячи на килимку, із порцелянових японських чашечок.
— Так, так... — всміхнувся пан. — Так, кажеш, японський чай, з японських чашечок... А подавав хто?
— Учень, — знизав плечима майстер.
— А я подумав — гейша... — примружив ласо очі.
— Ну, це вже ви запрошуватимете до себе гейш.
— Тихіше!.. Там дружина, — кивнув на двері.
— Вибачте.
— І статуетки справжні?
— Аякже, всі до одної.
— Дивись мені, Василю, щоб без обману! Знаєш, які у мене бувають люди!..
— Знаю, Павле Васильовичу, — чомусь прив'яв художник.
--— Я довіряв тобі в усьому. Ми ж як-не-як сусіди...
Художник щось непевне гмикнув.
— Мій брат Андрій і пані твоя Анна Григорівна...
— Прошу вас, Павле Васильовичу, — приклав до серця руку майстер, — дивіться далі. В мене сьогодні можуть перехопити значний контракт.
— Не любиш, як нагадують тобі минуле... — промовив з посмішкою пан Енгельгардт. — Приємного, звичайно, мало... І все ж даремно ти так, голубчику! За добрим паном людям живеться значно краще, як на голодній волі...
— Приїхали? — шепнув Іван Ничипоренко, легенько стисши лікоть свого дружка Тараса.
— Як бачиш... Хто це?
— Маляр, або художник, Василь Ширяев.
— Важний...
— Гаразд! — сказав нарешті жадане слово пан Енгельгардт. — Зажди, ласкав будь, Прехтеля й скажи, щоб він розрахувався.
— А може б, ви...
— Не бійся, він не викручуватиметься, — всміхнувся пан. — Хіба що буде прагнути щось увірвати й собі на куш.
— І де ви його взяли такого!
— А що?.. Шляхтич вродзоний. З дрібних, збіднілих, правда...
— Не позаздриш тим кріпакам, над ким він має владу.
— До речі, ось один із них, — кивнув Павло Васильович у бік Тараса. — Малює теж.
— А ходить у козачках?
--— Набрид мені проханнями віддати його в науку.
Тарас спіймав цікавий погляд майстра й перетворився увесь на слух. "Візьміть, візьміть!" — благав-молився подумки.
— Він справді здібний?
— Вчився у Вільні трохи...
— Гм, гм... — вагався майстер, кусаючи нервово нижню губу.
— Ось він зробив, — подав Іван малюнок, який устиг принести.
Ширяев довго мовчки його вивчав, тоді всміхнувся хитро:
--— Знайшли дурного... Думаєте, що як нема диплома від Академії, то я повірю, ніби це малював лакей ваш!..
Пан Енгельгардт засяяв від задоволення.
— Не тільки мій козачок, голубчику, а й учень славного на всю Литву Рустема...
— Професора університету?
--— А то ж якого!.. Може, візьмеш його в свою артіль?
Ширяев зміряв поглядом принишклого й уже напівживого від нетерпіння хлопця і запитав:
— Підеш до мене учнем?
Тарас не зміг сказати й слова. Лише стояв і слухав, як сльози скочуються йому по щоках.
— Піде, піде! — втрутився мерщій Іван.
— Контракт складете з Прехтелем. Завтра я підпишу, — сказав уже похмуро пан Енгельгардт Ширяеву.
...Він біг, летів у ту гірку свою науку, як пташка, випущена на волю з клітки. Знав, розумів, що це лише удвічі більша клітка, що він, крім пана, матиме ще й майстра-вчителя, та все ж радів — бо вчитиметься. І малюватиме! Не крадькома, не криючись з шматком паперу та олівцем, а вільно, без будь-якого страху за ці свої художества попасти знов на стайню для екзекуції. Ба навіть муситиме робити це найліпше на світі діло, бо на чотири роки він — учень майстра, знаного, напевно, всій столиці! Тепер він теж художник. Сам зароблятиме собі на хліб, ще й панові на рукавички чи ще на щось, про що всі знають, окрім самої панії... Та біс із ним! Віднині він не сидітиме, мов той божок японський, під кабінетом і не вслухатиметься у сонну тишу: раптом гукнуть подати люльку чи ще якусь дурничку, що взяти можна, навіть не встаючи з дивана... Тільки було б чому навчатися, а він уже не пошкодує сили, перейме все до крихти!..
Ішов весняним містом, немов селом. За рік так вивчив Санкт-Петербург, що чувся тепер у ньому, ніби тут народивсь і виріс. Жаль, що в містах не личить іти й співати. А то б гукнув на весь проспект Літейний свою велику радість! Чомусь прийшла на пам'ять і поривалася на петербурзьку вулицю колись почута в Києві весела пісня про чумака. Не мав де дітись з нею і заспівав. Хай подумки, хай сам для себе, але так дзвінко і так завзято, аж перехожі на нього зиркали.
Що в Києві на риночку
Та п'є чумак горілочку.
Пропив воли, пропив вози,
Пропив ярма, ще й занози —
Все чумацькеє добро!..
(Продовження на наступній сторінці)