Поналивали кому у що — від казанка до пригорщі. Пили похмуро, похапцем, немов хотіли скоріше впитися, втопити розум, вирвати із серця біль-образу. Знов наливали і знов пили.
Та хміль не брав: горілкою, як і сльозами, не допоможеш горю.
— Як же тепер нам жити? — подумав уголос Доля. — Куди не ткнись — чужі багнети... Ватага стихла, нашорошила вуха.
— Як бог пошле, — сказав Оверко.
— Бог уже послав, спасибі йому за ласку! — промовив Доля грізно. — Коли б він був при розумі, то й ми були б при щасті! А то сидить і лупав, як той козел, очима.
Сковорода дивився журно на цих ізгоїв, що зупинилися на роздоріжжі й не можуть вирішити, куди йти. Підеш наліво — залшпшнсн без голови, підеш праворуч — погубиш душу, а попрямуєш — хтозна, що буде, але назад не вернешся...
— А мо', братове, у монастир податися та пересидіти лиху годину? — спитав Нечипір. — У мене є тут недалечке приятель...
— Лиха година наша — немов собача пісня, — сказав Оверко. — Сідниць не хватить, щоб пересидіти.
— Хоч поки стихне трохи... Тим часом щось придумаємо, — не відступав отаман. — Отець Лаврентій виручить!
— А може... Згода!
— Згода!
Повеселішала, заворушилась братія, готова йти хоч бісу в зуби, аби не пану в руки.
— Отця Лаврентія уже нема, — сказав Григорій. Йому сьогодні випало віщати все недобре.
— Помер?!
— Зітлів на пні...
Ничипір перехрестився, за ним ватага. Запала тиша, густа, як ніч, налита вщерть, як хмара, що народжує бурі.
— Тоді гульнемо, хлопці! — гукнув Ничипір. — Потішим душі праведні Залізняка, і Ґонти, і Пугача!
— Гульнемо!
— Помсти!
— Кари!
Отаман звівся й підніс пернач.
— Григорію, я маю зайву шаблю...
— Спасибі, батьку, за честь, за шану, — вклонився низько Сковорода. — У мене інша зброя.
— Як завжди — слово?
— Істинно.
— Ну що ж, прощай!
— Прощайте. Хай береже вас доля!
— Побережу! — сказав Ничипір весело й заткнув пернач за пояс. — Оверку, веди до лісу хлопців. Знайдіть струмок, спочиньте й причепуріться перед великим ділом. Я проведу Григорія.
Прощались мовчки, впевнені, що це остання зустріч. Небавом Доля ступив з дороги, дістав із піхов шаблю й зрубав кленка.
— Зроблю на згадку палицю, — сказав, обстругуючи. — Собак відгонитимеш...
З гущавини, куди пішла ватага, знялася пісня. Така сумна й така споріднена з сіромою, яка співала, що, прислухаючись, Григорій ледве дихав. Святая мить — народжувалася чи воскресала пісня...
"Добрий вечір тобі, зелена діброво!
Переночуй хоч ніченьку мене молодого..."
"Не переночую, бо славоньку чую
А про твою, козаченьку, голову буйную..."
— Григоре Савичу, що ж це на світі діється? — спитав тим часом Доля.
— Пошились, батьку, в дурні...
"Добрий вечір тобі, ти, темний байраче!
Переночуй хоч ніченьку та волю козачу!"
"Не переночую, бо жаль мені буде, —
Щось у лузі сизий голуб жалібненько гуде...
— Ще хтось почує та наведе драгунів, — стривожився Сковорода.
— Нехай співають, скучили. Півроку й так мовчали. А для драгунів і в нас гостинці знайдуться!
Вже про тебе, козаченьку, й вороги питають,
Щодня й ночі в темнім лузі все тебе шукають".
Гей, як крикне козаченько до гаю, до гаю:
"Наїжджайте, воріженьки, сам вас накликаю!"
Сковороді так захотілося лишитись тут, причепуритися біля струмка, надіти сорочку білу й піти на смерть, на славу пліч-о-пліч із Долею. Він зупинився.
— Ну от, готовий журавель, — сказав Ничипір, подаючи Григорієві свій подарунок. — Ходи здоров. Рознось козацьку правду! Не жди світанку, ори та сій усюди крилате зерно волі. А ми світитимемо тобі свічками панських палаців!
Він обійняв Григорія, поцілував поквапливо, — немов боявся, що скоро смеркне і він не встигне поставити у небі заграву, й пішов назад. Коли звертав до лісу, підняв високо руку і помахав.
— Прощайте, славні лицарі, — прошепотів схвильований Сковорода. — Хай береже господь...
Бог — це недоля, відчай. Мандруючи, Сковорода стрічав багато люду 1 всюди бачив, як поневолені, у рабство продані сини козацькі, що бога згадували лише на паску та на різдво, тепер молилися, неначе схимники. А сам Григорій? Хіба ж даремно у Бабаях він приліпився отак до біблії. В тяжкі часи історії, коли людина стає самотня і геть беззахисна, вона шукає сили, яка б підтримала її в духовній скруті 1 не дала загинути. Сильніші мислять, прагнуть протистояти злу. Слабкіші — моляться. Бог — це надія стомлених або лінивих та страхопудів, які, лукаво мудрствуючи. ховаються за Саваофа.
Все рідше й рідше виймав Григорій біблію. Вона лежала в торбі й, немов нагадуючи йому про себе, постійно муляла в плече цупкими палітурками. А може, було їй тісно у товаристві Руссо й Вольтера, яких придбав Григорій в одного пана, що радий був позбутися таких крамольних книг.
Святе письмо... Священна біблія... Страшенний сфінкс, який весь час шукає, кого 6 ковтнути! Вона збагачує людину догмами, уже розжованими на віки Істинами, і обкрадає, не даючи самому вільно мислити. Хто їй довірився, не розгадавши її брехні, той найнещасніша людина в світі, бо краще мати крапельку своїх ДУМОК, ніж океап чужих.
Не міг писати. "Кольцо", почате у Бабаях, так і засохло на тих трьох атжушах і на тому реченні, після якого прийшли брати-софісти. А вже близька, навіть стоїть біля дверей, ворожа музам зима. Тоді вже треба буде не писати. а гріти руки...
Нарешті аж в середині вересня на тихій пасіці за Острогожськом, де починалася земля Росії, Сковорода примусив себе засісти за творчий труд. Коли ногами попрані свобода й правда, то гостра зброя не має права ржавіти в піхвах.
Розвів чорнило, яке давно засохло в каламарі, перечитав написане біля Холодної у Бабаях і схвилювався, згадавши Якова, Панаса, Логвина та Ярмолая. Чудові люди, чудові дні, прожиті разом із ними!
— Ну, що ж, братове, продовжимо наш філософський диспут.
...Про щастя, отже, проповідує історик, хімік, фізик, граматик, землемір, солдат, дзигарник — усі, кому лиш забагнеться. Апостолів уже не хочуть слухати, самі залазяча на місце вчителя і просторікують про все і вся...
Приїхав на возі пасічник — час забирати вулики й ховати на зиму.
— ЗдоровІ будьте, діду! — поклав перо Григорій. — Що в світі чути?
Старий знизав плечима.
— Розперезались можні, — озвався згодом. — Відколи Січ Зруйновано, життя від них немає. Послухай їх, то й не було козавтва, а всі ми зроду-віку були боярським бидлом. Позабували швидко.
— Ось нагадають...
— Нема кому — аж на Дунаї хлопці.
— А гайдамаки? Тільки махнув рукою.
Поставили вдвох із Григорієм на віз три вулики, обклали сіном.
— Побіля Гусинки, — промовив пасічник, беручи до рук налигач, — на днях розбили загін якогось Долі...
— І всі загинули? — спитав Григорій тужно. — Ніхто не вирвався?
— Не відаю. За що купив, за те й продав...
Поїхав пасічник. А на Григорія насунулася така журба, така печаль, що не знаходив місця. Метавсь ошатним лісом і то шепотів молитви, то проклинав і світ, і бога. Аж доки сіло сонце й на землю впала темрява.
По спасі ночі свіжі, земля холоне більше, ніж нагрівається. Вечорами Григорій звик сидіти побіля вогнища, у повній тиші, на грані тьми і світла. Тому, коли стемніло й похолоднішало, Сковорода добув вогню і підпалив ще з дня готові дрова.
Сів на пеньок і, дивлячись, як поглинає полум'я сухе гілляччя, шукав хоч краплі глузду й логіки у нескінченній карі, яку господь послав на люд свій, на цю прекрасну Землю. Жорстокий деспот! Ти, як і всі тирани, блаженствуєш, коли запахне кров'ю. Кров — це провісник смерті. Кров — це вогонь, що спопеляє мужність, ідеї, розум — усе, чим страшна людина богам і деспотам!.. Тому-то стільки крові пролито божим іменем, на честь святої віри, яка щоразу чомусь на боці дужчого. У кого сила, з тим і господь, з тим і вікторія. Ах, лицеміри! Вам мало вбити тіло, вам дай змертвити душу, зламати пагони, щоб не росло нічого. Пустеля — рай тиранів, заповітна мрія, якої прагнуть, йдучи по трупах ближніх!
У світі все логічне, потрібне, мудро істинне. І тільки бог... Бог, як і все надумане, живе нагадуваннями, щоденним криком, страхом, який усюди сіють його апостоли, ці фарисеї в німбах... Розіпни, розіпни його!.. І розпинають. Скрізь розпинають! А бог мовчить. Не вдарить громом, не розсіче мечем огненним катівські голови. Святий та крепкий... Ласкавий, добрий... Дурні! Кому ви молитеся? Хіба врятує вас від розп'яття той, хто послав на муки единородного свого Ісуса?
Все дим, мана!..
Підкинув дров у вогнище і вийняв із торби біблію й рукописи своїх кпижок.
(Продовження на наступній сторінці)