Сиділи мовчки. Сів Ярмолай, не глянувши на щедрий обрус. Притих Панас. Григорій весь онімів, і тільки думка сумною чайкою кружляла в небі над запорозьким Великим Лугом і квилила скорботно й жалібно. Він розумів, був певен, що це кінець, що більше не буде Січі, як і Гетьманщини та Слобідських полків. Віднині скривджений не знайде в світі правди, кріпак не кине панові слова про грізну помсту, а юнаки не будуть марити подвигами своїх дідів і прадідів. Забрали душу, вийняли! І колії, і Пугачев, і петербурзька вольниця, і запорожці — всіх доконала, гадина! О господи, невже не бачить недремне, вічне око, як, при криваючись твоїм ім'ям, новітні іроди творять діла мерзенні і цідять кров із народу, немовби з куфи ниво? Все прогнило, скрізь трупище. Іуди вже й не цілують зрадно а просто тичуть пальцем — і розпинають мучеників, ісусіп правди и волі!..
Коли стемніло, гості пішли в село. Михайло також — служба, він мав уранці їхати. Сковорода лишився сам на пасіці. Впав на коліна і Цілу ніч молився за рідний край, за свій одурений, ногами попраний і на голгофу виведений святий народ. І плакав. І знов молився. І ніч над ним стояла така сумна, така печально слізна...
Від того дня не знав Григорій спокою. Де б не ходив, що б не робив, йому вчувався якийсь тривожний гомін, холодний брязкіт зброї. І замість того, аби вслухатися в своє єство й писати книгу, він слухав ліс, ловив найменший шерех і весь стискався, зменшувався, нестямно прагнучи ввійти у землю, щезнути або стати порослим мохом каменем. Найбільш боявся зайти на пасіку, до куреня. Це ж бо його пристанище, його фортеця, яку обкласти можна і, Зруйнувавши, стерти з лиця землі!
Нарешті він не витримав. Забрав свої рукописи, книжки, сопілку й подався геть.
Перед світанком зайшов у двір Правицького, постукав у шибку спальні. Невдовзі вийшов Яків і, позіхаючи та шкребучись у патлах, спитав у темінь:
— Хто тут?
— Це я...
— Григорій Савич?! — Так
— Заходьте, прошу, — стунив із порога Яків. — Я простелю вам зараз...
Ні, друже. Дякую. Я завернув, щоб попрощатися.
— Куди ви, батьку? — проснувся вмить Правицький.
— Не знаю...
— Господи! То залишайтеся!
— Там повен ліс... Там моторошно...
— Живіть у мене!
— Вони зруйнують хату. У тебе ж діти, Якове...
— Кому вона потрібна!
— А Січ? Ти, я і наші друзі мислимо, а мислити — протизаконне, крамольно, грішно. За нас щомиті думав сама
цнотливість, благополучно царствуюча жона філософ, жоначремудрість...
— Тихіше, батьку, — зашепотів Правицький. — Ще хтось почує та донесе...
— Воістину! — зітхнув Григорій і посміхнувся. — Доносити ми научилися — із іскри розгорілось полум'я... Не встигнеш рот розтулити — начальство знає. Один завзятий сотник доніс на ближніх і навіть сам на себе. Був при дворі. Повісився... Ну що ж, отець Іаков, — додав рішуче, — прощайте. Vale!
— Я проведу вас трохи.
Співали треті півні. По улоговинах стояв туман. Немов свічки після всеношної, у небі гасли зорі. Біло-рожевим сяйвом займався схід.
— Світає... — промовив тихо Яків.
— Благословенний закон природи: на зміну темряві пр^одить світло, на зміну горю — радість, — сказав Григорій.
Ступав широко, вільно. Ранкова свіжість, роздолля нив та луків поволі сповнювали новою силою многострадальну душу.
— Ви сподіваєтесь на кращу долю?
— Вічна тільки матерія. Зло, як і все, минуще.
— На жаль, і ми не вічні. Вмремо у тьмі кромішній..
— Народ безсмертний. Він доживе.
— Я теж хотів би глянути.
— Боротись, Якове, — уже велике щастя
— З ким, як?
— Найперше, сам із собою. Пізнай себе в народі, народ — у собі иуне дай понівечити свою натуру, душу. Будь тим, ким є! Прекрасне все природне.
— Але ж усе тече, все змінюється...
— Течи і змінюйся в своєму руслі. Так, як тобі властиво, а не комусь.
— Це дуже важко, батьку.
— Мені також нелегко... Гадаєш, я не хотів би мати на
схилі віку над головою дах і рідну душу поруч.
— То майте, скільки діла! Я вам знайду...
— А хто ж тоді повірить моїм словам? — спитав Григорій різко. — Навчати інших того, у що не вирш сам і не виконуєш, то все одно, що сіяти мак на камені або ловити
руками рибу в морі.
— Ой, скільки їх довкола, таких навчителів! — не погодився Яків. — Живуть князями, а проповідують задовольнятися чим бог послав, кричать про щирість, а лицемірствують. б'ють кулаками себе у груди і присягаються служити вірно правді — самі ж брехнею дишуть, гризуться, алчуть зиску та орденів...
— І ти хотів би, Якове, щоб я собою збільшив велике юрбище цих фарисеїв? — спитав Григорій жорстко.
— Ні Я кажу, що нині панує лжа та напівправда. Всі бачать це і миряться з цим неподобством, ба навіть шрять, що так і треба, що світ інакше завалився б.
— Не падай духом, Якове, — сказав Григорій. — То тільки так здається. Слизькоязикі найголосніїпе і найчастіше впевнюють про свою "правду". Гармидер, крик, сумяття! А толку з того — крихта. Неправдою світ обійдеш, але назад не вернешся. Згадай лишень повчальну притчу про пастуха, якому двічі вірили, що до отари йдуть вовки, а втретє, коли насправді скоїлася така біда, громада на крик пастуший не повела і вухом... Всяк, кажуть, бреше на свою голову.
На роздоріжжі стали — прийшла пора прощатися.
222
— Куди ж ви нині, батьку? — занудив знову Яків. Зарошений, весь полотняно-білий, переступав з ноги на ногу й дивився жалібно на невгамовного свого учителя.
Григорієві було також невесело. Він знав, що важить для цього доброго і до всього цікавого, ще молодого батюшки його присутність, його підтримка словом. Правицький — буйний хміль, що розростається й дереться вгору лише по тичці. Віднині він прив'яне, впаде на землю, зблякне.
— Ат, побреду світ за очі... — сказав не скоро.
— Вертайтесь швидше, батьку. Я ж бо такий самотній...
— Ми всі самотні, Якове. Така пора настала.
— То як нам жити?
— Мислити. Шукати друзів, єдності, або конкордії, як говорив колись Кордет Лаврентій... Ти весь тремтиш!
— Холоднувато...
— Біжи мерщій до хати, бо ще застудишся!
— Я зараз, зараз, батьку...
Він підступився рвучко, обняв за стан учителя й поклав на груди голову.
Сковорода ковтнув судомно сльози, притис до себе Якова й прошепотів:
— Я ж не навіки... Я ще зайду... Ще буде нас по всьому світу, брате...
Коли Правицький, згорбившись та опустивши руки, побрів додому, Григорій витер очі й пішов шляхом на Ржавепь, туди, де сходило важке велике сонце. Хіба не все одно, куди тягтись бурлаці? Скрізь він чужий і свій, жаданий гість і пролітаюча у безвість зірка... Де заманеться — спиниться, куди захоче—зверне. Немовби пташка. Воля!..
Лише увечері, аж біля Змієва, де річка Мжа впадає в Сіверський Донець, збагнув Григорій, що йде на край держави у Святогорську пустинь, де десять літ на нього жде Лаврентій — козак Мамай у рясі. Ось хто розбурхає його причахлу душу, вдихне надію, віру!
Такого дива Григорій ще не бачив. Із зелені дрімучих пралісів над голубим Дінцем здіймалися у синє небо химерні білі гори. Здавалося, на берег вийшли велетні й закам'яніли, вражені красою річки, луків та солов'їних стрімких дібров. І на одному з тих чудо-велетнів була корона — церква! Ні, недаремно цей чарівний куточок світу колись назвали Святими Горами. Куди не кинеш оком, усюди тут божа мудрість і незбагненна печать творця. Щасливі люди, які живуть і славлять господа на цій землі, які вкутають таку красу щоденно!
Отця Лаврентія Сковорода знайшов ув одній з келій, висічених у крейдяних, на храми схожих скелях. Кордет лежав на вбогім ложі серед якогось шмаття й брудної потерті. Худі, аж чорні, ноги, немов старе полоззя, стирчали з того хаосу.
— Дай боже радуватися... — сказав Григорій здавлено. Хоча й не скоро, по обличчю мніха пройшла тінь думки, повіки сіпнулися і, тремтячи, одкрили сонні очі. Ще за хвилину заворушилося полоззя ніг, звелась і впала немічне тонка рука.
— Це ти, Григорію, а чи мана? — почулось тихо-радісно.
— Я, я! — ступив до ліжка Сковорода.
Кордет підвівся, розкидав чорне шмаття і, щось бурмочучи, обняв Григорія.
Тривожно стислося і защеміло серце. Коли б не голос та не кордетівські розумні карі очі, подумав би, що помилився келією і ненароком зайшов до когось іншого.
Лаврентій плакав... Пі, він не плакав — він був спокій ний, напівживий, мов дерево, і тільки сльози капали з очей-надрізів, як березневий сік.
— Як довго ми пе бачилися... — прошепотів він згодом. — Напевне, років сорок...
— Ні, тільки десять.
— Ти щось наплутав, Грицьку... Я ж був тоді ще молодим, а нині — дід...
— Неправда!
Лаврентій випустив з обіймів гостя і сів на ліжко.
— Правда... — промовив тихо, скорбно. — В моїй душі нема живого місця... Ти не приніс якого-небудь шкалика?
— Ні.
— Жаль...
— Навіщо тобі той шкалик? Ти й так од вітру хилишся.
(Продовження на наступній сторінці)