— А, все одно, — махнув Кордет рукою. — Хоч затуманю мозок... Коли б ти знав, Григорію, як я стомився жити...
Він похилив оброслу густо голову і задрімав, надсадно й часто дихаючи.
Григорій сів на лавку, що, як і стіл, була брудна й порожня (колись у келії отця Лаврентія владарювали книги!), й зняв із плеча торбу. На що звелась людина! А був мов дуб. Яка ж гроза його пригнула, яким недобрим громом його ударило й так поламало?
— Де обретаєшся? — спитав нараз Лаврентій.
— Ніде.
— Блукаєш?
— Нуджу світом... Може, в ченці постригтися... Кордет розплющив очі і посміхнувся.
— Ти все жартуєш, Грицьку.
— Жартувала баба з колесом...
— О, це страшнюще колесо! — гукнув Кордет. — Ламає, трощить, нівечить...
— Ти довго був ігуменом?
— Сімнадцять днів.
— А потім?
— Прислав епіскоп іншого.
— І це його робота? — обвів Григорій поглядом убогу келію.
— Його... Він майстер ламати хребти й духовно знищувати.
— Навіщо дався в руки? Тікав би геть! Це ж не в'язниця.
— Гірше. Тікав не раз — ловили і запихали знову у цю нору-могилу.
— Чого ж ти ждеш? Щось треба діяти, шукать рятунку!
— Досить. Мерці повинні гнити...
— Лаврентію! — наблизився до нього Сковорода. — Не піддавайся деймону, борися, будь людиною! Ти ж клекотів, мов полум'я, і скрізь запалював погаслих духом!
Лаврентій ліг, поклав на бильце ноги й заплющив безсило очі. Озвався трохи згодом:
— Перегорів я. брате... Лишився тільки попіл... Та й той розносить вітер...
— Ти ще воскреснеш, вирвешся, змахнеш крильми! — заторсав його Григорій. — Лавріне, чуєш? Тікаймо вдвох, сьогодні ж!
Кордет лежав, як неживий. Кістляві довгі ноги пливли, вирізьблювалися на тлі стіни, й тому здавалося, що ліжко — мари і хтось невидимий виносить труп Лаврентія...
Козака несуть
І коня ведуть,
Кінь головоньку клонить...
Одвоювався, вичерпався, вмер живучи. Усе на світі йде шкереберть! Міцне, струнке, могутнє ламається, як очерет, а недолуге, душею й тілом хирляве, буяє, лізе вгору. Рубають ліс — росте підлісок... Такий закон природи. Вона не терпить, щоб вакувалися земля, повітря, простір. Немає доброго — жене непотріб. Щось має жити, радіти світлу, темряві, пускати нове пагіння...
— Іди, Григорію... — прошепотів Лаврентій. — Не оскверняйся трупищем і не терзай даремно серця... Ти, мабуть, сам прибіг сюди від розпачу... Злэно трохи, братику... Тож не шукай живого серед мертвих... Иди до живих, спасай живих, Григорію!
Кордет замовк. І хоч Григорій стояв над ним ще довго, не обізвався й разу, не ворухнувся навіть. Він ледве-ледве жеврів...
Поцілувавши друга. Сковорода поволі вийшов із келії, надів бриля, взяв на плече торбину і, похиливши голову, побрів униз, до річки, куди вели круті широкі сходи, з яких виднівся добре чарівний лівий берег.
Та рай померк Григорієві. Краса лишилася, але вона не гріла душу — ятрила пекучу рану, яку Григорій виніс із монастирських мурів. Переконався вкотре: те, що видиме, що зверху, зовні, е лиш облуда; вся суть у ядрі, яке заховане під шкаралупою. Горіх, бува, здається чистим, повним, а розкуси — здивуєшся: ядро гниле! Краса оманлива, краса підступна, у ній ховаються, немов змія у квітах, жорстокість, підлість, зрада. Не вір очам, вір розуму, бо тільки розум здатен проникнути крізь машкару, збагнути ціну речей... А може, бог навмисне все помішав, посплутував — добро і зло, красу й потворність, високе й нице, щоб люди вічно мучилися, шукали істину? І сам сидить, посміюється... Немов безжальний деспот, який завів народ свій у лабіринт законів та беззаконня!
Йти до живих, спасати живих — усе, що лишилося того страшного літа в житті Григорія. Звїйсши серце, як гладіатор рану, і розганяючи вороння сумнівів, він одчайдушне кинувся на поміч спраглим духом. Втішав, поїв, черпаючи З джерел бездонних біблії, натхненно кликав у світ гармонії душі і тіла, мети й можливості... А вечорами, як залишався на самоті, віч-на-віч із думами, нестерпно мучився, шукав нового слова, нової тверді, гавані, куди б він міг повести усіх стражденних, усіх жадаючих добути мир душовний і... все примарнішу, все недосяжнішу жар-птицю вольностей. Завжди і всюди його охоче слухали, кивали головами, зітхали тяжко чи навіть плакали, та неодмінно наприкінці розмови усі благали вказати шлях до волі. Він замовкав, бо ще не знав дороги, а люди знов хмурніли, запалювали свої люльки, що, позабуті, згасли, і залишали його самого... Ні, він не сердився, не ображався. Він розумів: душевний мир у рабстві — це нісенітниця! У рабстві вічна мука. Або волячий спокій...
Страждав, шукав і не знаходив.
Не помагало й святе письмо.
І тут зустрівся з Долею. На лісовій дорозі, неподалік Куп'янська.
Ще здалеку Сковорода побачив гурт козаків. Гадав, мана: де б їм узятися за сотні верст од Січі, по цей бік лінії та москалів, які полками стоять уздовж Орелі, Дінця, Береки? Протер рукою очі — ні, запорожці! Без коней, чорні, в подертім одязі, але при зброї, вони брели на південь. Як почали зближатися, отаман сторожко поклав на пояс руку і звів курок пістоля. За ним — уол ватага. Сковорода всміхнувся: лякливі стали лицарі.
— Не бійтесь, хлопці, я вас не битиму! — гукнув глузливо.
Отаман похапцем забрав із пістоля руку й зніяковів, не знаючи, куди її подіти.
Хтось кинув дотеп. Пробіг смішок.
— Гляди, щоб ми тобі не всипали... — сказав отаман і раптом вигукнув: — Григорій Савич! Оце так зустріч, гос поди!
Сковорода спинився навпроти сивого, вітрами видубленого проводиря ватаги й ледве впізнав у ньому свого старого приятеля і земляка Ничипора.
— Живі?
— Живий!
— У добру пору втекли від пана.
— І не нагадуй! Болячку б йому в живіт...
— Ніде не здибувалися?
— О, то було б на що поглянути! — підкинув хтось і? запорожців, що тісно збилися довкола приятелів.
— Торік ледь-ледь не здибалися... — зітхнув Ничипір. — Вже до Москви було подати рукою... Та зла недоля...
— Батьку, а може б, ти подумав? — спитав той самий голос.
— Це мій земляк і друг, він може знати все, — сказав на те Ничипір і обняв Григорія. — Було п'ятсот нас, як шкло... — додав печально. — А нині, бачиш, жменька... Всі полягли під Чорним Яром... '
Запорожці поопускали голови.
Григорій зняв бриля.
— Куди ж ви йдете? — спитав небавом.
— На Січ, на Січ, Григорію! — розважно мовив Доля, і вся ватага враз ожила, підбадьорилася. — Осточортіли піжмурки. Лісами бродимо, як вовкулаки... Ось за півмісяця тебе зустріли першого. Та й то злякалися — гадали, царський прихвостень...
— Ну, як там наші братчики? — спитав старий кремезний січовик з одрубаним по самий корінь вухом. — Ще турків шарпають чи за своїх взялися?
Сковорода мовчав. Не стало мужності повідати цим сіромахам, що їхня доля тяжча, аніж вони гадають.
— Ось дай дістатися Січі, — сказав Ничипір, — я покажу, де ворог і об чиї погані голови гострити треба шаблі!
— А я з Дніпра нап'юся... — зітхнув козак без вуха.
— Я роздобуду собі коня.
— Мене сини чекають, повиростали досі...
Григорій був у розпачі. Щосили зціпив зуби й зібгав бриля.
— Григоре Савичу, та на тобі нема лиця! — стурбовано гукнув Ничипір. Ватага стихла.
— Ви нині круглі сироти, — сказав Григорій, вдивляючися у посмутнілі брунатні лиця.
— Доки живе козацька мати Січ, то запорожець не сирота, — промовив хтось із гурту.
— Немає більше Січі і Запорожжя...
— Ти зле жартуєш, хлопче! — скипів козак без вуха.
— Я не жартую.
— Брешеш!
— Зажди, Оверку, — спинив його Ничипір. — Григорій Савич не з тих, що брешуть. — Він пожував на сонці вигорілий, аж пожовтілий, вус. — Коли і хто?
— Днів двадцять тому... Армія, що повернулася з війни турецької...
Григорій все розповів, що знав про мирну здачу Січі, про втечу братчиків кудись на низ, до турків.
Ватага нижче й нижче хилила буйні голови. Коли замовк Григорій, мовчала теж, закам'янівши, неначе жінка Лотова, що побачила, як гине рідне місто.
— Це страшний суд... — озвався першим Доля.
— Хай будуть прокляті усі царі й царята!
— І розверзеться під тим земля, хто вкоротив козацтву віку!..
Кляли, молилися, втирали нишком сльози. А потім сіли стомлено в траву обабіч шляху, вже не ховаючись, не боячись, що нападуть зненацька на їхній табір. Коли в людини забрали все, для чого вона жила, — смерть не страшна.
— Слід пом'янути неньку, — сказав старий без вуха й зиркнув на Долю. — А ке сюди баклаги!
— Товариство, ми ж у поході!.. —озвався хтось несміливо.
— Віднині ми в поході вічно, — сказав Ничипір. — І вічно дома: де ми, там Січ... Сідай і ти, Григорію, та випий з нами! Тепер ми всі бурлаки. Як ті нещасні душі, яким немає місця і на землі, й на небі...
(Продовження на наступній сторінці)