«Ключ-трава» Євген Шморгун

Читати онлайн оповідання Євгена Шморгуна «Ключ-трава»

A- A+ A A1 A2 A3

А козаки зовсім і не збиралися отак марно пропадати. Бо в кожного на шиї висів амулет, який оберігав від голодної смерті: нанизані на нитку тверді, потемнілі від часу бульбочки. Почали запорожці оті бульбочки жувати — втамували голод, погасили спрагу поволі стали повертатися сили… Ніхто не загинув. А по дорозі на Січ ще й два татарські загони розбили.

Не раз і не два ставали козакам у пригоді чудодійні бульбочки. Не раз і не два рятували від явної загибелі. Тому й оберігали запорожці таємницю своїх амулетів, навіть на допитах не зізнавалися, що то за кульки вони носять на шиї.

Та все ж татари якось вивідали таємницю, дізналися, що ці тверді кульки не що інше, як висушені бульбочки любки дволистої. І почали при собі такі амулети носити. А що в степах любка не росте, то добували її у лісових районах України. Відтоді орда грабувала не тільки населення, а й ліси, вивозячи з собою бульбочки чудодійної рослини.

…І ось я схилився над любкою. Ніби в ній нічого примітного немає, і квітка, здається, до перших красунь не належить, а от щоразу зупиняє мене ця дикунка.

— Іване Михайловичу! — гукаю. — Любку знайшов!

І думаю: певно, до осені в цієї корінь отакенною бульбою стане. Бо ж листки — як дві долоні…

Так, оті бульби — справді диво з див. І це ми знаємо не тільки з переказів про давні пригоди козаків. Ці корінчики немов увібрали в себе дивовижну силу і віддають її при нагоді недужим, вкрай знесиленим хворобою чи глибокими переживаннями людям. І саме за це Носаль чи не найбільше цінує любку серед усього розмаїття лісового зела. І не тільки він один.

Коли викопати любку восени — із землі вилущиться дві бульбочки. Одна бура, зморщена, а друга біла, тверда. Бура — це торішня. Вона вже зробила своє діло: породила і вигодувала рослину, а тепер ні на що не здатна — відпаде і згниє. А біла — це своєрідна комора поживних речовин, і, перезимувавши, їй належить пройти той самий шлях з таким самим кінцем.

За білими бульбочками полюють не тільки травознавці-заготівельники. У цій справі неабиякими конкурентами людини є… миші. Так, так, оті маленькі, сіренькі, з хвостиками, як шило.

Одного разу були ми з дружиною в ранньоосінньому лісі і вирішили викопати кілька цих бульбочок для хворого товариша. Знайшли колонію любок, та… Викопуємо рослинку — а вона без білої бульбочки. Викопуємо другу — теж нічогісінько немає. Третьої й копати не стали: потягнув я за листочки — вони й висмикнулися легесенько.

Спересердя штурхнув палицею на те місце, де сиділа любка, а там нора. Виходить, це мишка підрилася та й посмакувала бульбочкою. Що ж, тут хто раніше встиг…

Коли це невдовзі дружина помітила ще одну любку. Нахилилася, щоб викопати, і…

— Ото, такої бульбастої ще й не бачила! Поглянь-но!..

Підходжу — а там замість очікуваних двох бульбочок — білої і сірої — ряботить одразу п’ять чи шість… білих. Ніби патрони з обойми висипалися. Що за чудасія?! Розгрібаю землю — попадаються ще й ще бульбочки. Хе, та то цілий склад! Не знаю, чи це одна мишка, чи вся мишача сім’я припасала добро на зиму, але з потаємної комірчини ми конфіскували аж 103 бульбочки!

І що характерно: хоч довкола чого тільки не росло, та в комірчині не було жодного корінчика якоїсь іншої рослини, а тільки бульбочки любки. Отже, миші теж кумекають, що й до чого!

Послугувалися любкою свого часу й шарлатани-знахарі. Але не так, як те маємо в народній медицині. Показуючи своїм затурканим клієнтам двобульбовий корінь, вони казали: "Біла бульба добру силу має і від будь-якої хвороби зцілює. Проведеш навхрест по хворому місцю — і від болячки й сліду не лишиться. А бура — лихо криє: доторкнешся такою до недруга свого — і люта недуга вразить його".

Отак і "лікували".

Цілющі дії кореня цієї рослини були окутані непроглядною таємницею. Про його силу в народі складали легенди… Послугувалися цим коренем навіть ворожки-чарівниці, які буцімто з його допомогою хлопців до дівчат привертали. Що з того "привертання" виходило, по-різному в народних піснях співається та в легендах розповідається, але переказують, що від отих "чарівниць" і назва пішла: "любка", "люби мене, не покинь".

А може, й не від них, не від того чаклування. Бо в любки не тільки корінь, а й квітка — теж диво. Зараз, коли сонце береться до зеніту, її аромату майже не чути. А як впадуть сутінки, як висіються зорі на небі, то від неї, ніби туман над річкою, незрівнянні пахощі пливуть. Ще тільки наближаєшся до галявини, а вже по аромату вгадуєш, що саме тут десь цвіте любка. Коли ж пощастить відшукати в темних травах квітку, яка зеленкувато відсвічує у блідому сяйві місяця, то тієї миті вона здається однісінькою такою в цілому світі.

Саме за ці пахощі квітка колись була любкою, улюбленицею дівчат, бо пахла, як найкоштовніші парфуми. Зачудований її ароматом, вельми поважний ботанік К. Клюк двісті років тому захоплено писав, що якби десь при пасіці засіяти нею чималий клин, то бджоли збирали б з її квіток найпрекрасніший у світі мед. Не знав, бачте, шановний учений, що бджоли не беруть нектару із квітів любки, що запилюють її нічні метелики. Саме їх, метеликів цих, вона і приманює в сутінках своїм чудовим ароматом.

…Приглядаюся пильніше до кудлатого суцвіття. Так, воно досить оригінальне. Кожна квіточка ніби з мармуру виточена… Таки красуня! Як це я раніше додивиться не міг?!

Недарма любка належить до родини орхідних. До тих самих орхідних, яких вважають вінцем довершеності. До тих орхідних, окремі види яких мисливці-колекціонери нерідко здобувають у джунглях Бразілії та Яви, ризикуючи життям.

Коли американського вченого, селекціонера-дарвініста Лютера Бербанка запитали, чи пробував він поліпшувати орхідеї, той здивувався: "Поліпшувати орхідеї? Даруйте, але хто може їх ще поліпшити?"

Звичайно, наша любка поступається яскравістю перед своїми тропічними родичами. Зате вона росте поруч. Ось вона. Хочеш — доторкнися, хочеш — так милуйся.

Галявинка невеличка, просто кілька десятків квадратних метрів. Тут і суниці, і веснівка дволиста. Ага, ось і ще одна кремова квітка, а там ще.

— Багато не нарахуєте, — підходить Іван Михайлович. — Ці красуні вередливі, не люблять юрмитися великими колоніями.

Любку дволисту і зараз дуже поважають у народі. Не один старається перенести її з лісу до себе у квітник чи садок. Але, перенесена, вона, як правило, гине. Тому дехто вважає, що цю дикунку взагалі не можна приручити.

Та воно не так. Любка прекрасно почуватиметься біля хати, коли на неї падатиме легенька тінь дерева та коли ростиме у "своїй" землі. Чому у "своїй"? Корені любки можуть жити тільки поруч з грибницею певних грибів. Якщо в землі такої грибниці немає, любка одразу ж загине. Тож пересаджувати її треба з фунтом, у якому вона росте.

— У моєму садку оселилися дві, — розповідає Носаль. — Візьму їм для компанії ще й з цього лісу.

Він присідає біля однієї рослинки. Лезом довгого ножа обводить довкола круг сантиметрів п’ятнадцять у діаметрі і починає обережно виважувати землю. Незабаром на тому місці вже чорніє глибоченька ямка, а поруч лежить земляний диск, у центрі якого красується любка. Іван Михайлович акуратно загортає диск у газету і вмощує обережно в рюкзак.

Ніяк не доберу, чого це Носаль вибрав такий непоказний екземпляр, коли за кілька кроків ростуть просто-таки красуні — широколисті, високі!

Іван Михайлович помічає моє здивування, пояснює:

— Ця майже на самій стежці всілася. Хтось ітиме, не вгледить та й розтопче. То хай у мене росте, так для неї буде якщо не краще, то принаймні безпечніше…

Переходимо галявину повільно, щоб ненароком не наступити на любку. Он попереду ще одна цвіте — строга, урочиста, ніби десятикласниця на випускному вечорі. Здається, чути навіть шурхіт її святкової сукні…

Меч-трава

Палахкотіли хрести на горбах і ген за обрій стелилися дими, дими, дими…

Неслося з краю в край по Волині:

— Ідуть!..

Як стогін. Як зойк.

Опустіли хутори, спорожніли села, на всі засуви зачинилися ковані залізом ворота замкових твердинь. Люди знали хижу натуру ворога, знали: пощади не буде. Або полон, або смерть — третього не дано.

— Ідуть!..

Вирушила валка від села. За болото, в ліс дрімучий, у потайну місцину. Все жінки, та діти, та сиві діди. У вузликах нехитрі пожитки, слідом — корови на налигачах.

Хто молодий та дужий, здатний тримати в руках меч, спис чи лук, — усі позаду валки, на відстані. Пильнують, щоб ворог зненацька не наскочив, щоб при потребі загородити нападникам дорогу, відвести вбік, збити з напрямку.

А ворожа кіннота уже на обрії, уже наступає. І немає їй ліку, і не видно краю. Знялася курява бурими стовпами, закрила півнеба, затьмарила сонце.

Від самого видовища такого заплакали діти, заголосили жінки.

І моторошно стало чоловікам.

Збилися чоловіки докупи, молодші на старших дивляться і мовчать, старші очі вбік відводять і теж мовчать. Та й що тут казати, коли ясніше ясного: рятуватися втечею — значить, залишити сім’ї на поталу ворогові, до бою ставати все одно, що в прірву головою.

Нарешті знайшовся один — син пастуха, молодецького зросту, сили богатирської. І мовив:

(Продовження на наступній сторінці)