«Ключ-трава» Євген Шморгун

Читати онлайн оповідання Євгена Шморгуна «Ключ-трава»

A- A+ A A1 A2 A3

Одні доводять, що азалія примандрувала сюди ще у так званому третинному періоді. Тоді тут царювала теплолюбна рослинність, а Кавказькі гори з’єднувалися з Волинню гірським пасмом — Скіфським валом, який нині опустився під землю. Інші стоять на тому, що вона потрапила до нас із Причорномор’я у льодовиковий період, коли на місці чорноморських степів були тундра і болота. Азалія любить торфянистий грунт, отож у ньому й розповсюджувалася аж до Полісся. Потім клімат змінився, азалія у сухих степах вимерла, а на Поліссі залишилася. Ще інші вчені намагаються накреслити шлях азалії на Полісся через Балканський півострів і Карпати або висловлюють припущення, що дрібненьке насіння цієї рослини занесли сюди з Кавказу сильні вітри, які в польодовиковий час віяли в одному й тому ж напрямку.

"Не з того боку шукаєте! — заперечують їм усім деякі дослідники. — Азалія, навпаки, з Полісся перебралася на Кавказ і в Малу Азію".

І теж наводять досить переконливі докази.

Одне слово, за сто років суперечок загадка азалії так і не прояснилася.

Самі ж поліщуки пов’язують появу в рідних краях цієї екзотичної рослини з колишніми набігами татар. Кажуть, що татари завезли її насіння з вівсом. А то переповідають, ніби на Полісся разом з ханом потрапила його донька. На згадку про свою сонячну батьківщину вона взяла з собою насіння азалії і посіяла його тут. А скільки прекрасних легенд розповідають про азалію поліщуки!

Одну з таких легенд ми почули від знайомого лісника.

Забрали якось татари в неволю одного парубка з наших країв. Ну, як водиться, закували в кайдани та й зробили рабом. А парубок (Іваном ніби звали його, а може, й не Іваном — хто знає, бо давно те діялось) красень був та в усьому вдатний. От і закохалася в нього Азалія — єдина донька якогось вельми знатного татарина.

Знала донька, що батько ніколи не згодиться, щоб вона дружиною бранця стала. І зважилася на крайність: взяла найкращих коней з табуна і потай вирушила з Іваном до нього на Полісся.

Гордий вельможа не стерпів такої наруги і поклявся привселюдно, що тільки кров’ю доньки і неправовірного змиє сором зі свого роду.

Три тижні мчала за втікачами погоня. І наздогнала їх аж на Поліссі — стомлених і змучених.

Люто дивився вельможа, як боронився Іван, як упав, вражений стрілою, під кучерявим столітнім дубом, як Азалія у розпуці схилилася над коханим.

І пришпорив коня, аж той змією звився.

— Хай звершиться правий суд аллаха!

Звелася рука з ятаганом і… заклякла на півдорозі. Єдина донька, улюблена. Чекав, може, пощади попросить. Аби попросила, усе б їй простив батько!

Та підвела татарка чорні очі, а в очах таке, що аж стрепенуло вельможу.

Помовчав мить якусь і процідив похмуро:

— Зв’яжемо і відвеземо додому. Хай правовірні побачать, як безславно гинуть відступники.

І почув у відповідь:

— Ти відняв у мене, що міг, а відняти любов і аллахові несила. Я назавжди залишусь на цій землі, що мого милого зростила!

Схилилася до мертвогс Івана, підняла його шаблю — і просто собі в серце. Гаряча кров бризнула на синій верес і спалахнула дивовижним квітом — наче сонце своє проміння розсипало.

Легенди — то для людей, щедро наділених уявою. Хто такої уяви не має, той заперечить: "Вигадки… Бо ніколи азалія не росла і не росте в Криму". І це правда. Як правда й те, що для багатьох ця рослина просто "драпоштан". Так досить часто називають її поліщуки. Це тому, що крізь сухі кущі азалії дуже важко продиратися.

Що ж, якими хто очима дивиться на рослину, той так її і називає. Один каже, вона — нікчемний дурнопах, інший — "усе в ній незвичайне, загадкове, таємниче… "Гадаєте, цей інший — якийсь пустий мрійник, фантазер? І зовсім ні!" Так захоплено починає свою статтю про азалію один із найповажніших вчених нашого століття — академік Павло Аполлонович Тутковський.

Хоч саме слово "азалія" не таке вже й екзотичне, як може нам здатися: воно походить від грецького "сухий". Виявляється, деревина азалії не вбирає вологи, нею можна за будь-якої погоди швидко розпалити багаття. Мабуть, тому-то наш знайомий лісник завважував:

— Квітучі кущі азалії завжди нагадують мені наші колишні партизанські вогнища…

Милуючись сонячним квітом, людина бажає ще й користі від нього. Але спілкування з рослиною щоразу завдає прикрощів, іноді й немалих.

Про те, чим закінчилося перше близьке знайомство цивілізованої людини з азалією, повідав давньогрецький історик Ксенофонт.

Сталося це за чотириста років до нашої ери. Десятитисячна грецька армія просувалася східним узбережжям Чорного моря. Стомлені походом, суворі воїни не дуже приглядалися до пишних кущів, які золотилися довкола. Куди більше привертали їхню увагу чисельні бджолині рої. Крилаті працелюби збирали нектар із квітів азалії. От і спокусилися поласувати дармовим медком. Однак таке бажання не обійшлося їм даром: у воїнів почала страшенно боліти голова, дехто й зовсім не зміг піднятися після привалу… Надалі у греків відпала охота до червоно-бурого азалієвого меду.

Так, азалія отруйна. Усі тварини, навіть кози, з’ївши її листя або цвіту, гинуть. Для людини рослина теж небезпечна. Хоча… Хоча й досі вчені так і не дійшли згоди, чого від неї більше — користі чи шкоди. Бо азалію можна успішно застосовувати в парфюмерній промисловості для виготовлення високоякісних парфумів і мила. А недавно в журналі "Хлібороб України" з’явилося сенсаційне повідомлення: азалія може успішно захистити картоплю від ворога номер один — колорадського жука! Для цього квіти азалії настоюють на воді не менше десяти днів (найкраще протягом місяця) і цим настоєм обприскують картопляне поле — за 10–12 годин дорослі жуки та їх личинки гинуть. Виходять з розрахунку: кілограм свіжих або 250 грамів сухих квіток на десять літрів води. Зберігати такий настій рекомендується у закритих посудинах.

"Важливою перевагою азалієвого інсектициду, — мовиться в повідомленні, — є його цілковита безпечність для людини і навколишнього середовища, оскільки він швидко руйнується грунтовими мікроорганізмами і не нагромаджується в рослинах на грунті. При роботі з ним відпадає потреба в засобах захисту, що є обов’язковим при контакті з синтезованими отрутами".

Що стосується азалієвого меду, то ще на початку нашого століття вчений Р. Регель доводив, що він зовсім не отруйний, а тільки не такий смачний, як з інших квітів. Регель сам на Кавказі спостерігав за пасікою, що знаходилася поблизу заростей азалії. Та й у нас на Поліссі, де немало пасік і бджоли теж не обминають квітів азалії, я ніколи не чув, щоб хтось отруївся медом.

Отже, дуже сумнівно, щоб і в давнину саме азалієвий мед спричинився до злих нещасть Ксенофонтових воїнів.

Ця рослина — незаперечне диво. Ось густо горять її китиці-ліхтарики, аж очам незвично від такої сонячності. Не менш густі приємні пахощі виснуть над галявиною… І ми стоїмо, як заворожені. Кудись поділися слова. Мабуть, вони просто зайві, коли перед очима таке видиво.

Недарма знаменитий мандрівник Микола Миколайович Миклухо-Маклай, приїхавши навесні 1886 року на два місяці в село Малин теперішньої Житомирської області, де був маєток його матері, одразу ж зацікавився азалією. Він вважав її найвизначнішою рослиною в усіх довколишніх лісах, щиро дивувався її квітом. Дивувався! А він же, як ніхто інший, набачився по далеких світах усяких-превсяких див.

Недарма азалію намагаються "приручити", щоб вона прикрашала сади й парки. Багатьом не вдавалося скорити горду красуню. Один харківський науковець, який у тридцяті роки детально вивчав цю рослину, висіяв її насіння у ботанічному саду в горщиках з різним грунтом, та нічого не виросло.

А весь секрет у тому, що азалія має в землі своїх друзів-грибів, які допомагають їй рости і без яких вона жити не може. Тож коли хтось надумає пересадити її або висіяти насіння, треба обов’язково взяти трохи землі звідти, де вона росла раніше.

…Гудуть джмелі, як басові струни. Гудуть над золотистим розливом поліського дива. Ми знаємо, тутешні лісоруби стороняться запаху цього квіту. Знаємо, в довколишніх селах не ставлять сонячних букетів у хаті — голова запаморочиться. І все ж не стримуємося, виламуємо кілька гілочок…

Чомусь пригадується підслухана мимохіть у міському автобусі розмова:

"Кажуть, є в наших лісах квітка азалія. Дуже красива ніби. Жаль, досі не пощастило побачити".

"А ти її шукав?.."

Любка

У травневому лісі хвилі квітів хлюпають під ноги. А повітря, настояне на ароматах смолини і мокрого листя, приємно дурманить голову. Теплінь… Найдрібніше створіння і те поспішає розплескати по всьому лісі свою весняну радість.

Раптом — вона! Два глянцеві листки біля самої землі. На високому стеблі — кудлате біло-кремове суцвіття…

— Любка!..

Чомусь вимовляю це слово майже пошепки. Вимовляю якось особливо урочисто:

— Любка!..

І вже перед очима стелиться безкрайній степ. І палюче сонце висне над вицвілим безмежжям. І в тому безмежжі — жменька запорізьких козаків.

Кілька днів запорожців переслідували кримські татари. А коли коні та й самі переслідувачі вкрай стомилися, коли не лишилося зовсім харчів, татарський бей махнув рукою: хай тікають — все одно в степу пропадуть без їжі.

(Продовження на наступній сторінці)