«Ключ-трава» Євген Шморгун

Читати онлайн оповідання Євгена Шморгуна «Ключ-трава»

A- A+ A A1 A2 A3

…Ось серед круглястих листків латаття ясніє велика біла квітка — усміхається сонцю і сама аж промениться. Хто запримітить її — зупиниться, задивиться, замріється. І на мить одним уявиться похмурий замок із Шекспірового "Гамлета", усіяне лататтям озеро і божевільна Офелія у вінку з білих водяних лілій — вона, співаючи, повільно занурюється у воду, глибше, глибше, і ось уже тільки квіти плавають на поверхні… Іншим — дзвінкоголосі молоді гречанки, які сплітають з водяних лілій вінок для міфічної красуні Єлени в день її весілля з царем Менелаєм. А ще іншим — Уля Громова, героїня з Краснодона. Пригадуєте початок "Молодої гвардії" Олександра Фадєєва? Дівчина захоплено милується русальною квіткою: "Ні, ти лиш поглянь, Валю, яке це диво! Розкіш! Наче вирізьблена… Адже вона не мармурова, не алебастрова, а жива, та яка холодна! І яка тонка, ніжна робота, — людські руки ніколи б так не зуміли. Поглянь, як вона спить на воді, чиста, строга, байдужа… А оце її відбиття у воді, — навіть важко сказати, яка з них краща, — а барви? Дивись, дивись, вона ж не біла, тобто вона біла, але скільки одмін — жовтавих, трохи рожевих, якихось небесних, а всередині, з цією вологою, вона перлиста, просто сліпуча, у людей бо таких барв і назв нема!"

Невловима арніка

Усе повторилося. Як і минулого разу, і позаминулого. Тітка, цього разу, звичайно, інша, якийсь час прискіпливо роздивлялася нас, ніби прицінювалась і зважувала, чи варто ділитися з незнайомими людьми хай маленькою, але все ж таємницею, а потім, немов змилостивившись, показала рукою уздовж річки:

— Та отам за поворотом повно того зілля.

Зазирнула ще раз у наш альбом, кивнула головою:

— Атож, воно! Кожен день по корову йду — бачу. Воно…

Йдемо, куди показала тітка. Ще здалеку помічаємо жовтогарячий цвіт понад берегом. Мимоволі прискорюємо ходу і… Ну, звичайно ж, це не арніка гірська, а звичайнісінький оман британський, який на Поліссі росте повсюдно.

…Із давнини донесла народна легенда розповідь про те, як зліг у постіль великий князь Данило Галицький. Зліг не від ворожої рани і не від тягаря прожитих років — у повному розквіті сил підступно підкралася до нього проклята дихавиця, почала душити так, що й життя стало немилим. І галицькі, і спеціально запрошені чужоземні лікарі з ніг збилися, а зарадити хворобі нічим не можуть. Князь прямо на очах так і тане, як запалена воскова свічка.

Прочули про Данилову неміч злі сусіди — королі та хани. Радо руки потирають, на руські землі зазіхають. І повила осмута городи і села. Бо хоч не з медом жилося робочичам при князеві Данилі Галицькому, та в чужинському полоні чекає на них ще більша скрута.

Спустився тоді з гір пастух-знахар і попросив, щоб його допустили до князя. Дістав з бесагів жовтоквітне зілля, приготував з нього ліки для хворого.

Сорок днів лікував пастух князя Данила. І став Данило на ноги, і пропала дихавиця, ніби її ніколи й не було. Сів князь на коня, виїхав за місто, вихором пронісся по полі — зовсім здоровим себе відчув. І повелів щедро нагородити свого зцілителя.

Та коли повернувся — пастуха вже не було. Казали, знову в гори пішов. А звідки саме він і як його звати — ніхто й не поцікавився. Тільки рослину, якою він лікував князя, запам’ятали: то була арніка...

Арніка... її в Карпатах сьогодні ще можна бачити досить часто. Та на Волині і Ровенщині вона майже зовсім перевелася. Навіть Носаль зустрічав її востаннє над Горинню чимало років тому.

Так, коли арніка цвіте, у неї гарні жовтаво-оранжеві квітки. Проте зовсім не краса квітки стала причиною того, що ця рослина зникає, а її лікувальні властивості.

— Колись, — розповідає Іван Михайлович,— настойку арніки мали якщо не в кожній поліській хаті, то через одну. Вживали її від багатьох-багатьох недуг, а надто при виснаженні організму. І так протягом багатьох поколінь. Це й призвело значною мірою до того, що рослини не стало, а люди згодом замість арніки почали збирати оман британський, квіти якого дещо схожі на квіти арніки.

Отже, нам якось навіть ображатися не виходило на тітку, яка спровадила нас по оман британський. Адже вона щиро вірила, що то і є арніка.

На арніку ми з Іваном Михайловичем "полювали" уже довгі тижні. Не раз зустрічали людей, які запевняли, що бачили її — хто рік, а хто два тому. Ми відвідували вказані місця, але рослина залишалася невловимою. Це ще більше підігрівало наш азарт. Адже ми знали, ми вірили: є вона, мусить бути на Поліссі! Бо ж не могла отак зовсім зникнути по всьому Погоринні, десь же залишилася.

Ми стільки разів заводили мову про арніку, що навіть сама назва рослини стала для нас звучати якось особливо: дзвінко, святково, загадково. Навіть не хотілося вірити, що ця назва походить від зовсім буденного грецького слова, яке у перекладі всього-на-всього означає "чхати". Бо й справді людина чхає, якщо понюхає квітку або корінь цієї рослини.

Правда, дехто з учених виводить назву з іншого грецького слова — "арнос" (баран). Мовляв, квітки, коли їх висушити, стають пухнастими, як бараняче хутро.

У наших Карпатах та в горах деяких інших європейських країн арніку нерідко ще називають "тютюновою квіткою". Бо її листки дуже схожі на молоде тютюнове листя. У минулому столітті гірські жителі навіть курили його замість тютюну.

Для лікування в арніки використовують переважно суцвіття, лише іноді корені. В одному з довідників я вичитав, що років п’ятнадцять тому на Україні тільки Укоопспілка заготовляла щоліта п'ять тонн "сировини", тобто сухих суцвіть арніки. А скільки осідало в торбин ах зіллярів-аматорів — про це, як мовиться, історія замовчує. Відомо тільки, що тоді і в нас на Поліссі базарники теж носили арніку віхтями на ринок. Нині ж під назвою арніки поліські зіллярі пропонують покупцям оман британський, а ми з Іваном Михайловичем міряємо десятки кілометрів, щоб надибати хоч одну-єдину рослину з оранжевою квіткою-короною. І поки що міряємо, на жаль, даремно.

Тим часом попит на арніку зростає. З кожним роком зростає. Спробували, було, ентузіасти вирощувати рослину на присадибних ділянках, як-от ромашку чи якесь інше лікарське зілля. Та вона, виявляється, з "характером" і приручається погано… Отже, треба з подвоєною пильністю оберігати арніку від винищення там, де вона сьогодні ще росте. А це якось недавно Іван Михайлович заявляється радісний, схвильований. Ще з порога випалює:

— Нарешті наша невловима арніка знайшлася! Один знайомий учитель натрапив. Каже, вся галявина горить, як сонце.

— Може, знову оман британський?

— Ні, цього разу вона, голубонька. Вчитель зірвав одну рослину, показував — вона! Але де натрапив — не признається. Каже, менше людей знатиме — більше віри, що збережеться. Його можна зрозуміти. А ми пошукаємо свою. Пошукаємо…

Дика півонія

Хто знає, чи схожа наша дика півонія вузьколиста на свою родичку, що була така знаменита в стародавньому світі. Зате в обох назва від одного імені походить. І виникла вона, за переказами, ось як.

У міфічного старогрецького лікаря Ескулапа був учень Пеон. Він прославився тим, що вилікував найтяжчі рани, промиваючи їх відваром якоїсь рослини та прикладаючи до них її листя. А коли одного разу могутній Геракл поранив бога підземного царства Плутона, то Пеон зцілив грізного повелителя пекла. Відтоді рослина на честь славного лікаря стала називатися півонією.

Правда, як свідчить легенда, здобути цю рослину в ті часи було зовсім не так просто: її пильно охороняв величезний рябий дятел. Птах налітав на кожного, хто пробував зірвати її, і викльовував очі. Тому небагато було охочих іти за таким зіллям. А хто й наважувався, то робив це вночі, коли дятел спав.

Допомагав Пеон зцілюватися богам і під час Троянської війни. Відтоді усіх визначних лікарів-травознаїв почали шанобливо називати "пеоніями".

Таку ж назву дістали і всі трави, які мали високі лікувальні властивості. Отож, натрапляючи в старих книгах на згадки про півонію, насправді важко визначити, про яку саме рослину йдеться. Тим більше, що колись півонія взагалі вважалася одним із чудес зеленого світу, своєрідним вінцем творення. Їй приписувалося багато чудодійних властивостей, хоча в основі своїй і нісенітних.

Наприклад, в одному з російських травників кількасотрічної давності на повному серйозі мовиться, що коли людина має при собі насіння чи корінь півонії, то їй ніяка нечиста сила не може заподіяти шкоди. Той же травник настійно радить корінь півонії носити дітям на шиї як талісман від хвороб. А ще запевняє, що "в дім той, у якому півонієве насіння лежить, жодна громова стріла не влучає і блискавка його не запалює". Отак!

Віра в чудодійну силу півонії жила в багатьох народів. Так у Швейцарії дітям від корчів накладали на голову вінок з 77 півонієвих листків. У Франції, Данії, Португалії люди від падучої хвороби носили на шиї сорок днів намисто з плодів цієї рослини. Для підсилення дії плоди ці скроплювали свяченою водою, нанизували їх не на будь-яку нитку, а тільки на червону, і обов’язково голкою, яка не була в ужитку.

За такої слави півонія, певна річ, не могла залишатися звичайною рослиною. Її висаджували у квітниках, доглядали, леліяли, аж поки викохали гарну та пишну. Півонію оспівували поети багатьох народів. У різних країнах квітка її була символом палкого кохання і ніжних почуттів.

Хоча подеколи траплялося й протилежне: півонія вважалася символом некрасивого, пихатого, заздрісного. А чому так — про це навіть казка є.

(Продовження на наступній сторінці)