У прибережних полісах довго не затримувалися. Бо купець не збирався торгувати крамом у дорозі — він віз його прямо на Егіну. Чи для того, щоб передати своєму спільникові, чи мав там перепродати іншому купцеві, з яким попередньо домовився. Отож, запасшись прісною водою та харчами і задобривши жертвою місцеве божество, одразу пливли далі.
Завертати в деякі поліси не хотілося ні купцеві, ні веслярам. Та й не було потреби, бо то тільки зайва трата часу. Проте й обминати їх не випадало. Бо коли б хтось помітив, що корабель пройшов мимо і не завернув до пристані — то ще й до біди довело б. Місцевий державець міг би витлумачити це як неповагу до нього особисто, до жителів поліса і до їхнього бога-охоронця, запідозрити у ворожості та спорядити воїнів у погоню. Адже часи були непевні, поліси безперервно ворогували між собою. Ніколи не можна було вгадати, чи вже замирилися сусіди, чи ще точиться між ними війна.
Тільки в Гітій не завернули, але на те була поважна причина. Басилевс 17 сусіднього поліса, щоб допекти тамтешньому державцеві — своєму суперникові, відрядив для супроводу купця два кораблі з воїнами, аби той таки не пристав до гітійського берега, а пройшов мимо, не виявивши гітійцям честі. То тут уже довелося скоритися силі.
Басилевс — правитель поселення.
Певно, купець так би й пролежав на кормі увесь шлях, мружачи на сонце сонні очиці. Та одного разу, коли корабель огинав гострякуватий мис, дрімоту в хазяїна як рукою зняло. Він підхопився, мов на нього кип'ятком хлюпнули, ляснув долонями по стегнах, тонко заскімлив:
— О-о-о!.. О-о-о!..
З-за мису напереріз їхньому кораблю випливало гостродзьобе судно. Випливало стрімко, аж надто стрімко.
— О-о-о!..— не вгавав купець і все тикав тремтячою рукою в бік того судна.
Більшість супутців ще не встигла збагнути, що це сталося з їхнім купцем, як стерновий уже владно гарикнув:
— На весла!.. Греби!..
Наступної миті уже всі приклякли до кочетів і похапливо вдарили веслами по синіх хвилях. Вдарили ще і ще. Стерновий круто розвернув корабель за вітром, спрямувавши його у відкрите море.
А гостродзьобий незнайомець невідступно наближався. Він був явно швидкохідніший від перевантаженого купецького корабля.
— Наддай!.. Наддай!.. — хрипів стерновий, косо позиркуючи на незнайомця.
Сумніву не було: за ними гналися морські розбійники. Ті самі, про яких учора попереджали в ближньому полісі. Ті самі, про яких у всіх усюдах тільки й балачки.
— Наддай!..
Стерновому можна було й не підганяти. Гребці й так щосили навалювалися на важкі довгі весла — ті птицями літали.
Раз! Раз! Раз!..
Вхопивши повний вітер, вітрило випнуло груди. Скрипіла від натуги щогла. А весла — раз! раз! раз!.. Важкий корабель поволі набирав швидкість.
Гомер теж узявся обіруч за весло, допомагав Еантові гребти.
Тільки купець як вирячився на розбійницьке судно, так і не міг відірвати від нього погляду. Та все благально белькотів:
— Порятуйте, рідненькі... Вік пам'ятатиму, рідненькі... Половини краму не пожалію... Порятуйте, рідненькі...
Його не слухали. Та й що кому було до його белькотіння. І так напружували всі сили — у ближньому полісі розповідали, що недавно грабіжники перехопили купецький корабель, то хазяїна відпустили за викуп, а веслярів продали у рабство. Раз! Раз! Раз!..
— Вік дякуватиму, рідненькі...
Корабель таки набрав швидкість. Отой, гостродзьобий, хоч був уже зовсім недалеко, але тепер так і тримався на однаковій відстані. Якби не піт, що заливав очі, то Бантові та іншим веслярам було б добре видно зігнуті спини гребців та суворі обличчя воїв на розбійному судні.
Погоня тривала довго. І хтозна, чим би закінчилося отаке змагання, якби не впала нічна темінь і не вирішила його на користь утікачів.
Купець, звичайно ж, уже наступного дня забув про свою обіцянку віддати веслярам половину краму. Та ті й не допевнялися того: людина зі страху чого, мовляв, не наговорить! Раді були не менше хазяїна, що уникли рук розбійників.
Не заїкнувся купець хоч би про якусь там плату й Бантові на Егіні. Правда, люб'язно мовив:
— Якщо хочеш залишатися веслярем — залишайся. І твого сліпого товариша теж із корабля не прожену.
Але купцева люб'язність тепер була ні до чого, адже його корабель мав відправлятися у зворотний шлях. І Бант невдовзі найнявся до іншого власника корабля — той допровадив його з Гомером далі, до Евбеї.
— Так ми скоро не тільки до Трої, а й на самий кінець світу потрапимо, — втішався Еант.
Проте його радість виявилася передчасною. Із Евбеї пощастило їм вибратися аж через довгі місяці.
— Пропав би я сам, — сказав Гомер своєму супутникові,— якби Аполлон (хай буде прославлене його ім'я!) не послав мені зустрічі з тобою.
Еант сміявся:
— Чи не тому пропав би, що сьогодні знову не ти з моєї, а я з твоєї торби хліб їм.
Справді, на Евбеї виходило частіше так, що сліпому спі-вомовцеві таланило більше, ніж його видющому товаришеві. Бо місцеві поселяни, здебільшого бідні, аж сині, раді були десь при нагоді заробити й собі шматок хліба. Отож Еант хоч і набивався в заробітчани, проте евбейці користувалися його послугами вкрай рідко. А Гомера слухали з цікавістю — він був із того співучого мандрівного племені аедів, до якого греки виявляли особливу прихильність. І щоразу при зустрічах із поселянами в аедову торбу потрапляли то фрукти, то овочі, а то й шмат ячника.
Але й інакше зустрічали. В один із полісів не пустили зовсім. Мовляв, хтозна, добро чи зло ви нам принесете. То йдіть краще своєю дорогою. Воно й ображатися не випадало. Бо, як їм потім розповіли стрічні, недавно на цей поліс якийсь пришелець накликав гнів богів, то Аполлон своїми стрілами два місяці підряд вражав і старих, і малих. Стільки люду загинуло, що хоронити не встигали.
Ще в іншому полісі їх сприйняли за вивідунів. Скільки не доводили Гомер з Бантом, що вони навіть не знайомі з державцем сусіднього поліса — запеклим ворогом тутешнього державця, проте їм так і не повірили.
— Бачили ми вже таких,— сказали.— Уже навчені. Минулого разу незнайомі мандрівники теж нас облесливими словами заговорювали. А вслід за тим наші отари були зайняті, а пастухи опинилися в рабстві. їхній басилевс ще й потішався, що так одурив нас.
Озброєні воїни допровадили їх до самого державця. У того розмова була коротка:
— Штовхнути їх із скелі — та й по всьому. Чого-чого, а такого повороту справи Гомер з Бантом не
чекали.
— Ми люди вільні, — сказав Еант.— Якщо вже ти приймаєш нас за ворогів, то ми вимагаємо відкритого і чесного СУДУ-
Державець набундючився:
— Я теж не невільник. Але оскільки не я до вас, а ви до мене приблукалися, то знайте: тут в усьому воля моя. І хотів би я бачити того, хто посміє сказати мені, що це не так!
— Олімпійців побійся! — розпачливо вигукнув аед.— Вони не пробачать тобі загублених невинних людей.
— Поживемо — побачимо,— прорік на те державець. Все ж нагадування про безсмертних олімпійців, певно,
зачепило його за живе. Бо він плутано пояснив, хоч, правда, скоріше самому собі, а не затриманим мандрівникам:
— Якщо ви вивідуни — то за вас і гріха ніякого не буде. А коли вас не засилав сюди мій ворог, а ви самі приблудилися — то теж буде невеликий гріх. Бо якби вас любили олімпійці, то хіба вони спровадили б у світ без обола в кишені і без хлібини в торбині?
На цьому розмова закінчилася. Державець повернувся і пішов у дім, а два озброєні мечами воїни грубо штурхонули їх і погнали за околицю — певно, саме там була та скеля, звідки їх мали зіштовхнути.
Тоскна байдужість охопила Гомера. Здавалося, ніби це не з ним діялося, а з кимось іншим. За всю дорогу озвався єдиний раз, коли випадково ступив убік і один із озброєних супровідників стусонув у плече.
— Обережніше, формінгу поламаєш.
— Тумак якийсь! — здивувався воїн. — Знайшов час про свою бренькавку опевнятися...
Вели довго. Вели до безкінечності довго. Уже коли здавалося, що їхній дорозі не буде кінця-краю, почув Бантів шепіт:
— Попросиш, щоб тобі дозволили наостанок заспівати гімн на честь Аполлона. Чуєш?!
Змигнула надія: невже Еант щось надумав?.. Але тут же й згасла. Бо що могли вдіяти вони проти двох озброєних воїнів?
Проте коли Еант подав знак, почав, як міг щиро, благати своїх убивць:
— Дозвольте наостанок... Один-єдиний гімн... Аполлону, моєму покровителеві...
— Ніколи! — відмахнувся один із воїнів.
Певно, він був ревним служакою і йому нетерпеливилося чимскоріше виконати доручення державця. Однак другий нагадав:
— Але ж це гімн самому Аполлону!
— Ну, хай уже... Тільки недовго,— буркнув перший.
Еант допоміг Гомерові зручніше сісти, і той здерев'янілими пальцями провів по струнах формінги, пригадуючи слова Оріфієвого гімну — чомусь саме його надумав співати.
В наступну мить... Якби лише Гомер міг бачити, що трапилося в наступну мить!
(Продовження на наступній сторінці)