— Дякую тобі, Єлено. Ти мені теж прости. Це з моєї вини тоді так сталося. Тільки з моєї. То мені гординя засліпила розум. Думав, зможу сам, забудуся, обійдуся. Думав, розумно роблю, а розум виявився обманутий. Думав, ти справді лише тінь, а вийшло — втратив душу... Поки ще повнилося серце твоїм теплом, то і співалося, і пісні складалися. А як тільки останні краплини викрапали — відчув порожнечу. О, яка це страшна річ — порожнеча! Коли жодне слово, жоден звук не народжується в душі. Скільки разів я самого Зевса благав, щоб він повернув мені тебе, щоб я хоч раз ще відчув оте блаженство, коли серце бринить голосніше, ніж струни сотень формінг, і пісня сама собою зривається з уст.
— Не гніви богів, Гомере, твої пісні сьогодні на устах усіх співомовців.
— То все давнє, Єлено, давнє. Ці пісні я склав ще тоді, як тільки пішов. Ще у перші роки склав. А тепер — німота. Тепер я лише повторюю колишнє, як гори луну...
Несподівано Гомер оживляється:
— А знаєш, це мені боги підказали, що Троянська війна почалася саме так. Бо все в житті бере початок від кохання: і радість, і горе, і велич, і ницість. І війни теж. І я розповів, що мені підказали боги, бо така була їхня воля. Я вже не вгадував, як інші аеди, навіть найстарші віком, чи то був такий наказ безсмертних — зруйнувати Іліон, чи то просто ахеї поласувалися на багатство Троади і вирішили здобути її мечем, чи то й справді трапилася ота пригода з Менелає-вою дружиною. Я знав, як воно було. Але боги не відкрили мені образу Менелаєвої дружини. Тож я попросив у золотокосої Афродіти дозволу бачити в дружині спартанського царя тебе, мою Єлену.
— То це в пісні про Іліон — я? О, небо!..
— Ти... Тільки богиня не благословила — я так і не дочекався від неї знаку. Це я сам одважився і вирішив: Мене-лаєва дружина буде моєю Єленою... О, як тоді Зевс потрясав горами!.. Громи так і гули, так і гули. І зливі, здавалося, не буде кінця. І я був один на дорозі... Але я вирішив і не відступився. І серед громовиці тоді й розпочав свою головну пісню, і вона склалася... Потім я у своїй пісні наділяв багатьох смертних образами наших сусідів і знайомих. Але то вже було просто, бо безсмертні змирилися і більше не заперечували. Тоді творилося мені легко і скоро, бо все, про що співав, освячувалося твоїм іменем...
— Говори, Гомере, говори.
— Тоді я ніби десять життів жив одразу. Я за всіх тішився і лютував, любив і ненавидів, йшов на смерть і святкував перемогу. В пісню в'язалося слово до слова, як листя на виноградній лозі... Як її слухали, мою "Іліаду"!..
Він опускає голову, затихає.
І стає чути, як ціркоче жайворонок у високості, як на віддаленому крутосхилі розмірено гупають сокирами лісоруби.
— Чого ти замовк? Говори.
— Уже все сказав,— мовить Гомер з гіркотою.— Потім прийшла порожнеча. І от тепер я — тільки гірська луна. Тільки луна. Я не маю більше снаги складати пісні. Я став зовсім нікчемний. Я не маю сили навіть тебе відпровадити, щоб не тягнути з собою в цю чорну порожнечу.
Єлена відсахується від нього, махає руками:
— Як можеш таке говорить?! Щоб ти Гомер,— і нікчемний? Якби сьогодні в Елладі хтось посмів таке сказати, то його осміяли б. Та що осміяли — камінням закидали б! Гомер — і нікчемний... Ха-ха-ха!.. Та я сама перегризу горло злостивцю, який посміє каркнути це слово.
— Я безсилий, Єлено. Я старий і немічний.
— Ти не немічний. Ти — Гомер! І ти тепер не сам. Тепер твої дороги — на двох, а вдвох легше. Я буду твоїми очима, я понесу твою формінгу і твою торбу.
— Пізно, Єлено.
— Не пізно. Поки живеш — нічого не пізно. Мені розповідали, як тебе слухають у всіх містах і поселеннях. Я плакала від радості за тебе. Я лютою ненавистю ненавиджу оці двадцять літ, які стали поміж нами. Але я і вдячна цим рокам, бо зрозуміла тебе. Я тепер горджуся, що ти такий. Якщо сам не відаєш, що ти — Гомер, то я тобі це кажу. І ніколи не стомлюся повторювати, бо знаю, який ти справжній.
Та що це з ним діється? З кожним Єлениним словом ніби входить у душу якась живлюща сила. І вже та сила починає лоскотати в грудях. І вже сліпі очі його, здається, розрізняють барви: дзюрчання жайворонка стає враз голубим і бездонним, а перестук сокир у лісі — зеленим і таємничо-закличним.
— Яка ти, Єлено!
— А тепер ходімо до Фокеї. Ходімо, там тебе чекають, я знаю. Тебе зараз по всій Елладі чекають. Ходімо, Гомере. Дай мені свою формінгу і торбу. Ось так... Тепер зіприся на моє плече. Сміливіше, сміливіше, я сильна.
Якась цяточка зневіри ще продовжує гнітити, уперто завертає назад:
— Зажди, Єлено, може, не треба?
Проте вже відчуває сам: треба! Адже він справді зовсім не такий уже й старий. Ще в нього є що розповісти людям у своїх піснях. У нових піснях. А чому б і не розповісти?
— Треба, Гомере, треба.
І вже проривається ота лоскітність, що розпирає груди. Проривається несміливо, ніби ніжна зелена травичка після зими:
— Я оце... Ти... ти не сміятимешся з мене, якщо я тобі в чомусь зізнаюся?
— Я?! — мало не вигукує Єлена.
— Дякую, Єлено... Знаєш, не хочеться мені зараз до Фокеї. Як би це тобі пояснити? Словом... А що, коли нам спробувати дістатися на Ітаку? Острів такий є — Ітака.
— Хоч на край світу. Я — твоя тінь.
— Розумієш,— пояснює Гомер,— колись мені хотілося ще скласти велику пісню про мандри Одіссея, хитромудрого царя Ітаки. Я було вже й почав її, та не зв'язалося... Давно те було. І я ту пісню назовсім закинув. А це раптом подумалося: чому б мені ще раз не спробувати?
— Ти зможеш, Гомере, зможеш! Візьмися — і вона буде така, як і твоя "Іліада".
По обличчі Гомера пробігає тінь.
— Ні, такою вона не буде,— каже він.— Я не хочу, щоб вона такою була. Вона буде іншою, зовсім іншою. О, тепер я збагнув, що живить людську душу!.. Якби лише мені стало сили для такої пісні...
— Ти зможеш, Гомере, ти зможеш.
— А ще я збагнув, Єлено, що для кожної людини світ існує доти, доки існує її — тільки її! — острів. Не має значення, якої він величини. Бо ніде більше немає такої трави, такої криниці, такого тепла, як на твоєму острові. Бо тільки там ти по-справжньому свій, бо тільки там тебе хтось чекає. Хай тернина при дорозі — а чекає!
— Я вірю в тебе, Гомере. Ти зможеш.
— Здається, я теж починаю вірити в себе... Тільки мені
—
перш треба побувати на Ітаці, подихати тамтешнім повітрям. Там Одіссеєва дружина чекала свого чоловіка із походу на Трою.
Єлена знову кладе голову Гомерові на груди:
— Двадцять років чекала, так?
— Хай буде двадцять років, Єлено.
— То чого ж ми стоїмо? Будемо поспішати — до І таки шлях неблизький... Зіприся на моє плече, Гомере...
І вже вони йдуть разом. Вузькою кам'янистою дорогою. Ідуть удвох. І що з того, що майбутність готує для нього — вічність, для неї — безвість?! Що з того?! Сьогодні вони удвох. На всі дороги — удвох.