— Але якщо, приміром, я, державець, відмовлюся від половини чийогось урожаю — хіба мене за це покарають безсмертні? Ото ж то... Я повертаюся в Мікени — вирішено!
І знову Гомерові бачиться рідний поліс, вчуваються такі знайомі голоси — Ксенона, Єлени, Аліферса. Здається, навіть війнуло вітром своєї вулиці, на яку йому тепер немає дороги. Защеміло в грудях...
— Йди. Поки є куди — йди!
Спорядитися в дорогу Бантові було недовго: торбина при собі, палиця від собак теж при собі. Подякував Геленові та його дружині за ячники, сільчанам за приязнь — та й пішов. А в душі Гомера залишилося пекуче відчуття ще однієї втрати, найбільшої від того дня, коли востаннє чув голос Єлени.
Та минав час. Довкола були люди — тихі, небалакучі. Вечорами, після тяжких трудів, приходили вони до нього, всідалися довкола, перекидалися словом-другим, ділячись новинами. А він виливав усього себе в пісні, яка творилася тут же. Творилася не так швидко і легко, як того хотілося йому, але виходила саме такою, якою задумалася. І люди, слухаючи знане й незнане, були вдячні йому, вірили його слову. І серед них, нащадків Пріамових підданців, почувалося Гомерові по-домашньому затишно. І лягав той затишок на болючу втрату прохолодним подорожником, і тамував біль.
А раз Лікаон підсів до Гомера, довго мовчав, а тоді взяв та й поскаржився: . — Старію, от.
Гомер почав, було, його втішати, що зі старістю боги дарують людині мудрість, але той перебив:
— Є трава боляниця, напар з неї п'ють, коли нутрощі судомить. То росте ця трава на вершині Іди. А я оце пішов на Іду, а до вершини дістатися не здужав, от.
І далі — зовсім несподіване:
— Бери Навсікаю за дружину. Вона хороша дочка і дружиною тобі буде хорошою.
Гомер знітився.
— Але...— промимрив.
Травозцілитель поклав руку йому на плече:
— Я знаю, що кажу. Одразу помітив, дочка не байдужа до тебе. А мені настала пора передавати зцілительське ремесло своїй, певній людині. То хочу, щоб цією людиною був ти. У нашому ділі душа важить більше, ніж очі. В тебе добра душа. А твоїми очима стане Навсікая — вона знає, що треба, і зможе приносити боляницю з вершини Іди, от.
Помітивши, що слова захопили Гомера зненацька, що той просто зараз не готовий до такої важливої розмови, Лікаон поспішив залишити аеда самого.
— Подумай,— сказав.— Подумай. І додав:
— Тільки Навсікаї про нашу гуторку не кажи, не треба їй того знати.
Спочатку сказане Лікаоном видалося Гомерові просто неймовірним: йому, чоловікові одруженому, і ще раз одружуватися?! Хіба він варвар якийсь, щоб обсадити себе дружинами! То тільки поганий фрігієць старається прирівняти себе до бугая в стаді корів. А він же не хтива твар, а людина.
Та десь у глибині свідомості ворухнулося інше: "А чого ж ти, людина, не маєш власного притулку на землі? Чим відрізняєшся ти від напівдикого кочівника, який все життя проводить у мандрах?" І вже нашіптувало: "Хіба варто вважати дружиною ту, для якої ти був тягарем, яка рада була тебе позбутися? Ну що, що тебе зв'язує з відступницею? Адже твоя вірність — просто сміхота". І вже заозивалося: "В ім'я чого тобі гасити в душі те, що й так ледь теплиться? Ти ж вільний, а вільному — воля. Тож якщо тобі тут непогано, то чого маєш таїтися від самого себе?"
Йому тут справді подобалося. Тут для нього поєдналося все те, про що тільки може мріяти аед: натхнення і затишок для творчості, можливість робити задумане і щире людське розуміння. Подобався йому неговіркий Лікаон — завжди у своїх клопотах, завжди співчутливий до людських бід, що стікалися до його порога. Подобалися поселяни — Гелен, Пелагон та інші, які ділилися з ним важко здобутим хлібом і думками. Приємно було слухати Навсікаю, коли та щодня сповіщала поселянські новини — від неї Гомер уже знає усіх сусідів і навіть дальніх жителів.
Ось і сьогодні влетіла вона в кімнату, напахчена вітром і теплом. Обривала маслини — зараз усі в поселенні обривають маслини. І випалила без усякої передмови:
— Просили з тобою прийти. То підемо, га?
Для тутешньої молоді Гомер став просто незамінним. Як зберуться на гуляння дівчата з хлопцями — так і запрошують аеда. Бо під його дзвінку формінгу танцюється так легко, а його дивні пісні скільки не слухаєш — не наскучить.
І вже Навсікая веде Гомера під руку, щебече про те, як один парубок з-за куща налякав Навсікаїну подругу, як дівчата гуртом ловили його, щоб провчити, як він заховався на дереві і як потім вони його струсили з того дерева. Гомер усміхався, слухаючи її щебетання. Йому було так добре, що поруч оця весела і лагідна дівчина, що його чекають, що він потрібний, що він живе таким же життям, як і інші. А найголовніше — тут усі ніби й не помічають його сліпоти, в усьому мають за рівного...
Уночі знову явився Ахілл. І знову задуманий, засмучений. Та ще й без бойового обладунку.
На цей раз Ахілл сидів на березі моря і незмигно дивився в голубу далечінь. Зачувши шелест піску під Гомеровими ногами, спитав:
— Чуєш?
Море ласкавиться, ласкавиться — жодна хвилька не плюсне. У високості то з'являються, то тануть сріблинки чайок. І над сушею, над морем, над чайками висне тиша.
— Невже не чуєш? — дивується Ахілл.
Як не вслухається Гомер — тиша, тільки тиша. До дзвону у вухах. Та як зізнатися в цьому великому героєві?
— Ти аед, ти повинен чути,— довірливо мовить Ахілл.— Ось прислухайся. Тепер чуєш? Це шумлять платани у моїй Фтії. Скільки пам'ятаю, вони все шумлять біля дому мого батька, Пелея, владаря мужів мірмідонських... Печалиться, певно, зараз мій батько. Та й як не печалитися? Не мав у домі своєму дітей, нащадків владущого роду. А я, єдиний син, якому боги приділили таке коротке життя, теж не доглядаю його старості — сиджу ось далеко від вітчизни. Якби хоч мені самому чи комусь від цього радість була! А то ж нікому. Отак і маюсь по землі тягарем безкорисним. Прислухаюсь до шелесту рідних платанів, а побачити їх уже й не зможу: ген отам розпорядився я насипати пагорб. Так, так, той самий, про який ти даремно допитувався у Пе-лагона... А біля твого дому в рідному полісі теж ростуть платани?
— Буки.
— То теж гарні дерева. І такі ж гомінливі. Ти той гомін, сподіваюся, і звідси чуєш?
Гомерові навіть пісок під ногами здається гарячим: ну як йому зізнатися Ахіллові, що про оті обчовгані ним ще в дитинстві три буки, які не знати з якого віку височать у полісі неподалік колишньої його хати, так ні разу й не згадалося відтоді, коли він вирушив до Трої. Проте Ахілл і сам здогадується про це.
— Ще зашумлять твої буки,— пророкує.— Ой зашумлять! Аж всю душу виверне від того шуму.
І враз не знати звідки — голос:
"Гомере, а між нами ніколи не буде сварки, правда?.."
Такий знайомий голос, від якого серце починає битися часто-часто.
"У нас буде завжди, як сьогодні?.."
О боги! Ви таки не хочете дати забутися. Невже вам мало Гомерового каліцтва? Невже для вас насолода — ятрити людині рану? Будьте ж милосердні. Ви ж всесильні — кому ж, як не вам, бути милосердними?!
"Навіть коли й постаріємо?.."
Єленин голос журкоче тихо, ніжно. А в Гомерових вухах віддається стодзвоном. Наче хтось із усієї сили б'є в било, скликаючи жителів поліса на майдан для вирішення якогось нагального питання.
Гомер прокидається — тиша. І так гнітюче, так тоскно на душі, аж закричати хочеться.
Відчуває: уже не заснути йому до ранку. Підводиться з постелі, накидає поверх хітона свій бувалий у бувальцях фарос, виходить на вулицю. Стежкою, якою вже не раз водила його Навсікая, йде на берег плюскітливого Сімоента. І там сидить наодинці зі своїми думками, поки ясноликий Геліос не викочує на небозвід свою променисту колісницю.
Вгорі курликнув журавель, за ним — другий, третій. Певно, зграя пролітає. Навсікая казала, журавлі селяться десь тут за Скамандром, на луці.
А в пам'яті постають просторі луки обабіч струмистого Каїстру, де завжди водиться сила-силенна довгошийого птаства. О як давно те було, коли він міг милуватися ширянням легкокрилих лебедів у асійськім небі!..
У поселенні ранок народжує звичний рух: жінки з амфорами на плечах спускаються до потічка по воду, чоловіки поспішають у своїх господарських справах, а дітям теж не сидиться вдома — ген ціла ватага їх шаснула за околицю... На давній землі Троади починається ще один день.
Позаду — кроки двох: Лікаонові і якогось незнайомця.
Травозцілитель кладе Гомерові на плече долоню:
— Кажу он йому: Гомер зараз нікуди не збирається та й збиратися не думає. А він заправив своє: сам хочу говорити з аед ом. От.— І вже до того, з ким прийшов: — Ну що ж, говори.
Це виявився той самий чоловік із сусіднього поселення, який уже, було, приходив до Гомера і запрошував навідатися до них. Прийшлий чемно привітався і слово в слово повторив те, що говорив минулого разу:
— Чули про тебе. То чи не виявиш бажання побувати в нас? Нехай би й наші поселяни послухали.
(Продовження на наступній сторінці)