Гомер прикипає поглядом до круглого Ахіллового щита, якого, за переказами, викував для героя у своїй кузні сам бог Гефест. І бачить на тому щиті майстерно зображені землю, і небо, і море, а на небі — сонце, і повновидий місяць, і незліченні сузір'я. І ще бачить на щиті два міста. В одному місті весілля та учти справляють. Молодь кружляє в танку, а жінки з порогів своїх осель з цікавістю спостерігають за нею. На міській площі двоє мужів сперечаються — кожен доводить свою правоту. А старійшини з берлами в руках по черзі проголошують свій вирок. Друге ж місто пригнічене війною — його облягли вороги. Тут не до веселощів, тут блищить зброя, тут кривава січа, тут шаленіє лють, тут підступна Смерть засіває трупами все довкруг...
Ахілл помічає, авжеж помічає, що аед розглядає його щита, і навмисне наближує до Гомера славний Гефестів дарунок: мовляв, додивляйся пильніше, додивляйся і зважуй, то й сам зрозумієш.
— Друге місто, де воюють, це Іліон, так? — тихо запитує Гомер.
У відповідь чує:
— Хіба не все одно?
І знову ніяково Гомерові, вкрай ніяково. Скоріше ковзає поглядом далі по щиту, де зображено широкі простори родючих ланів, де орачі йдуть із плугами, де на нивах женці серпами жнуть достигле колосся, а снопов'язи перехва-чують його перевеслами. Ген уже й вечеря женцям готується... Далі — виноградник, обважнілий від синіх, аж чорних, грон. Стежкою, що веде з виноградника, йдуть веселі дівчата і хлопці, несучи в плетених кошиках достиглі солодкі грона. Між збирачами винограду виграє на дзвонистій формінзі хлопча, співаючи ніжним чистим голоском чудову пісеньку про прекрасного Ліна...
Здалося на мить, що оте хлоп'я — то він, Гомер, у ті далекі і такі недалекі давні дні дитинства. І солодко зайшлося серце від теплого спогаду.
Ще раз зиркає Гомер на зображення обложеного міста, на битву, де між воїнів гасають богині злоби і чвар, де судомить людські обличчя страх і ненависть... Відчуває, як сором починає палити щоки: хіба ж можна порівнювати!
А погляд уже затримується на іншому зображенні — там із кошари на водопій до річки йде череда круторогих биків. Зненацька на це стадо напали леви, два зразу. Поволокли бика. Пастухи і прудконогі пси стараються відігнати звірів, що вже похапливо видирають із бика нутрощі...
Так, тут знову ллється кров. Але ця картина, подібну до якої колись Гомерові самому випало спостерігати, зовсім не викликала тих почуттів, які виникали в душі при спогляданні зображення битви біля обложеного міста. Бо поруч милували зір майстерно вирізьблена чудова долина, де паслася отара білорунних овець, та ще веселий танок юнаків та дівчат — і те, й інше теж бачене-перебачене. Бо то все разом називалося мирним життям, бо людських облич на цих картинах не спотворював бездушний Арей...
— Я тільки хотів, щоб моя пісня була найправдиві-шою,— шепоче Гомер, уже не наважуючись поглянути Ахіллові в очі.
Відповіді немає.
— Як же мені бути? Підкажи.
А вже й Ахілла немає поруч. Німує долина, німують гори, і навіть потічок Скамандра, хоч і стрибає, переливається, мерехтить, але теж мовчить.
Гомер безпорадно озирається. Зі страхом відчуває, що знову довкола нього постає кам'яний мішок, що цей мішок невблаганно звужується і тисне.
Здалеку-здалеку долітає голос Ахілла:
— Коли ми послухали Одіссея і звинуватили благородного Паламеда в зраді, то цей наймудріший із греків перед стратою сказав: "О, істино, мені жаль тебе, ти вмерла раніше за мене!" Тепер я шкодую, що тоді посміявся з цих слів...
* * *
Струмок плюскотів. Так звабливо плюскотів між камінців, так уже виспівував! А Гомер усе не міг дотягнутися до нього, щоб зачерпнути долонею води. І спрага мучила його дедалі нестерпніше.
Та ось нарешті дотягнувся — прямо до струмка припав пересохлими губами і пив, пив, пив. Разом із кожним ковтком прохолодної вологи вливалася в тіло сила. А коли вволю напився, дивна пісня струмка стихла. І сам струмок кудись зник. І стало так тихо, що Гомер прокинувся.
Він не знав, що пролежав два тижні в.безпам'яті, що два тижні хитався між життям і смертю. Відчуваючи, що лежить на м'якій підстілці в затишку приміщення, старався згадати, де це він і як сюди потрапив.
Нараз поруч почувся шерех, і до губ притулилися вінця кухля — йому запропонували питво. По тому, як обережно це зробили, здогадався, що біля нього не Еант. Так може підносити питво тільки жіноча рука.
І тут обпекла думка: "Єлена!"
Він уголос вимовив:
— Єлена...
— Ні, я Навсікая,— задзвенів молодий дівочий голосок. Гаряча хвиля відкотилася, відкотилася.
— Ти — Навсікая? — перепитав.
— Еге, дочка травозцілителя Лікаона. Мені батько звелів сидіти при тобі невідлучно.
— Нав-сі-ка-я,— повільно повторив Гомер по складах, провалюючись знову у непритомність.
Наступного дня він уже був дужчий. Розмовляв з Бантом — той, чекаючи одужання товариша, зупинився в Ліка-онового сусіда Гелена, за хліб і дах над головою допомагає тому в його селянських трудах; розпитував Навсікаю про їхнє поселення, про їхню сім'ю.
Навсікая була молодшою із семи дочок Лікаона. Старші мають уже свої сім'ї, живуть окремо. А Навсікая при батькові, бо їй ще дорослі літа не виповнилися. Рік тому померла мати, то Навсікая тепер і за хазяйку в домі, і батькові за помічницю. Бо батько вже сам не має здоров'я заготовляти потрібну кількість помічного зілля, готувати ліки. Навсікая тепер може впізнати всяке зілля і по листу, і по кореню.
Зайшов Лікаон і нагримав на дочку:
— Йому треба набиратися сил, відпочивати, а ти стомлюєш чоловіка своєю тріскотнею.
Але Гомерові вже не лежалося. Незабаром він згадав про формінгу, попросив подати її. А ще через день його ослаблі пальці ледь чутно бренькали струнами. І Навсікая почула дивні слова про Ахілла, про Трою. Мало що зрозуміла з почутого, але урочистість і незвичайність мовленого співцем так заворожили її, що дівчина забула й про ліки, які саме приготувала хворому.
Не знала, навіть не здогадувалася юна донька травозцілителя, що це в її присутності народжуються рядки, яким судилися віки і віки. Бо й сам аед про це не знав. Він просто не міг не складати пісню, слова якої, спалахнувши в зболеній душі, вже несила було стримати.
Коли нагодився провідати Еант, збуджений аед аж вигукнув до нього:
— Тепер я знайшов!
— Що ти знайшов? — не зрозумів той.
— Дорогу. _ ?
— Тепер я бачу, куди іти моїй пісні. Я не палкою намацую шлях, а бачу його, розумієш? Усю пісню бачу. Всю зразу, від початку й до кінця. То ж так просто — як тільки раніше я міг до цього не домислитися?! Хай ось піддужчаю трохи, то я її швидко... Тепер швидко...
Він болісно усміхнувся:
— Колись хотів, щоб у моїй пісні за словами дзвеніла мідь, щоб торжествували переможні гуки героїв... Дурень я був. Такий дурень!.. У слові має торжествувати життя. Над усім торжествувати має життя!..
Певно, цей спалах відняв у хворого надто багато сил. Він тяжко дихав, чоло оросилося потом. Згодом ніби задрімав. Еант постояв трохи біля нього і" гадаючи, що той заснув, позадкував до виходу. Вже коли був у дверях, почув:
— Я збагнув головне: ніхто не хоче гинути... І всі люди мають право жити, отак!..
Видужував Гомер повільно. Бо жадоба творчості полонила все його єство, і він щоденно трудився до знемоги над своєю піснею. Не зважав ні на застереження Лікаона, ні на вмовляння Еанта і Навсікаї.
Та і як йому було зважати?! Адже перед ним ожили, перед ним жили, ворогували і мирилися, перемагали і гинули, звершували подвиги і ниці вчинки ті, про кого він прагнув розповісти. Він чув їхні голоси, сам розмовляв з ними — радився, сперечався, з ними печалився і радів. Він бачив їх своїми сліпими очима, бачив кожну складку їх одягу, кожну рисочку на обличчі. І йому треба було чимскоріше, поки вони ось поруч, ввести їх у пісню, щоб вони ожили і заговорили для інших.
Лікаон і Навсікая, слухаючи, як сліпий аед говорить голосами різних мужів, як плаче і сміється, гнівається чи виявляє світлу лагідність, дійшли до висновку, що це не інакше, як самі боги вкладають йому слова в уста. А коли Гомер загримів повелительським голосом Зевса і священні імена безсмертних називалися поруч з іменами людей — тут уже й сумніватися стало нічого. І батько з дочкою пройнялися особливою пошаною до співомовця, нікому не дозволяли заходити в приміщення, коли той вів мову з невидимими богами і героями.
Одного разу Гомер попросив Лікаона: — Розкажи мені про своє цілительське ремесло. Ти, певно, бачив різні рани, знаєш, від яких помирають люди, а які можна вилікувати.
— Для чого це тобі? — насторожився і водночас здивувався старий Лікаон.
Цілительське мистецтво — це мистецтво родинне, його передають тільки від батька до сина. Передають під великим секретом, бо то вікова мудрість, добута вона дорогою ціною — багатьма життями інших людей, тож утаємничувати в зцілительство можна тільки найближчих родичів-спад-коємців.
Та й для чого такі знання сліпому аедові? У нього є фор-мінга, вона й прогодує його. Хіба зцілительський хліб набагато солодший?
— У своїй пісні я розповідаю про часи, коли безугавно бряжчали мечі. А як я намалюю справжнє бойовисько, якщо так мало відаю про рани?
— Твій товариш якось казав, що бойовисько ти знаєш не зі слів. Та й рани теж. У наші дні мечі брязкають не менше.
(Продовження на наступній сторінці)