— Що в мене тих знань! Я хочу, щоб у пісні все було, як у житті. Щоб навіть очевидець не дорікнув, а знавець підтвердив, що то саме так, а не інакше.
Хіба можна відмовити людині, яку надихають на слово самі боги? І старий Лікаон почав розповідати Гомерові про те, чого набачився на віку. А вік був щедрий, ой щедрий на людські біди, на ворожнечу, на жорстокість, на підступність. Згубу людині несли і стріла, і меч, і спис, і ніж, і камінь. То тільки приязні випадало мало, а злоби ого-го скільки!
Взагалі Лікаон і не порушував родового закону, бо повністю не втаємничував Гомера у зцілительство. Адже одна справа розповідати про рани, інша — показувати їх; одна справа говорити про будову людського тіла, інша — знати це тіло зі щоденної роботи лікувальника. Та й як сліпому покажеш те, що можна показати видющому?
Гомер чи то слухав, чи то своє щось думав. Лікаонові раз навіть здалося, що співомовця вже перестала цікавити його розповідь. Тож непомітно перевів мову на те, що посушливий Евр 22, певно, знову пригнітить збіжжя — якщо ще з тиждень не повіє благодатний Нот 23 і не принесе дощів та туманів, то урожай цього року буде зовсім нікудишній...
Евр — східний вітер.
Нот — південний вітер, що приносив грекам тумани й дощі.
Але аед перепитав:
— Кажеш, якщо спис вцілить у підчерев'я і прониже тіло, то вже людину не зцілить ніякий лікувальник?
Довелося Лікаонові повертатися знову до тих випадків, коли він зцілював поранених і хворих. Дивувало його, що аед одразу схоплював розказане і міг повторити слово в слово усе почуте від Лікаона.
Та особливо вразила Гомерова тактовність: той ні разу так і не запитав, яке саме зілля брати в тому чи іншому випадку, і скільки чого брати для настою, напару, порошку чи мазі. Значить, шанує мистецтво зцілителів і розуміє, що йому, Лікаонові, ніяк не можна піти проти родинного закону — втаємничувати чужу людину в своє ремесло. І траво-зцілителеві щиро запраглося стати в пригоді цьому дивному чоловікові, якого боги прислали з далеких країв саме до нього. Тож висиджував немало часу біля Гомера, втішаючись його здатністю миттю переймати почуте.
Гомерові й не потрібно було вивідувати всі тонкощі зці-лительства. Він вихоплював із розповіді тільки те, що підходило для відтворення тієї чи тієї задуманої сцени. На решту деталей не звертав уваги, не до того — він поспішав, дуже поспішав, боявся, що трапиться щось і він не встигне.
А творилося, як йому здавалося, аж надто повільно. Доводилося повертатися до зробленого, переінакшувати. Не раз було й зовсім відкидав якусь картину, бо вона погано в'язалася в канві твору. Гомер злився на свою недолугість, але вдіяти нічого не міг, бо ж зупинити час не дано нікому.
Потім, коли вже вималювалося загальне полотно пісні про війну греків з троянцями і Гомер із солодким острахом почав усвідомлювати, що вже створено, йому закортіло довідатися, як сприйматимуть цю роботу слухачі. Чи вони хоч зрозуміють його, чи викличе пісня в людей ті ж почуття, які хвилюють його самого? А що, коли зустріне німоту в серцях слухачів?
Переживав і боявся. Куди більше, ніж колись на святі Деметри у рідному полісі. Бо тоді він не був упевнений у вартості своїх гімнів — він чекав оцінки і прагнув оцінки якомога вищої. Тепер же він сам добре знав вартість пісні, не сумнівався в її мистецьких достоїнствах. Переживав тільки за одне: щоб сприйняли її.
Якось надве-чір зайшли провідати Еант із Пелагоном. Гомер зустрів їх урочистий, сяючий. Гукнув Навсікаю і попросив покликати ще й Лікаона.
— Послухайте,— сказав,— як воно є.
Пробіг пальцями по струнах формінги і почав широко, незвично, голос тремтів від хвилювання:
Гнів оспівай, о богине, Ахілла, сина Пелея, Пагубний гнів, що лиха багато ахеям накоїв...
Кілька вечорів сходилися вони слухати Гомера. Слухали про сиву давність, про таємниче-захоплюючий світ героїв-предків. І здавалося їм почуте дивною казкою. І забувалася гризота їхнього нинішнього сірого і безликого дня, забувалося своє злиденне існування, праглося до чогось високого і красивого.
Наступного вечора прийшов Гелен, потім завітали інші сусіди. Лікаонів дім уже ледь уміщав слухачів.
Гомер не запитував нікого про враження від пісні. Було все зрозуміло й так. Тільки зайшлася душа п'янким щемом, коли одного разу Гелен сказав:
— Хіба в нашому поселенні немає майдана для зібрань? То чого тут тіснитися?
Гомер пояснював, що пісню він ще не закінчив, що багато чого ще буде додавати і міняти, ще це тільки так, для проби. Тож виносити твір на люди ще рано. Але його перебили:
— Ти вдень собі складай, а ввечері давай на площу. Гелен підбадьорив:
— Ми, вважай, уже як рідня. Коли щось і не так — ніхто не дорікне. Але ти почни з самого початку.
На майдані зібралися всі мешканці поселення. Еант, підтримуючи Гомера під руку (аед усе ще почувався не зовсім здоровим), привів його і посадив на підвищення.
— Ніколи б не подумав, — усміхнувся Гомер,— що перші слухатимуть пісню нащадки Гектора, а не нащадки Ахілла.
Слухачі були уважні й довірливі. їм, давно погреченим троянцям, пісня про героїчну минувщину не тільки роздмухувала іскру власної гідності, а й навіювала мрію про кращі майбутні часи.
І раз засиділися допізна, і вдруге. На цих вечорах, крім ще не завершеної "Іліади", Гомер пригадав і свої колишні гімни. На його велике здивування, гімн Деметрі був уже відомий багатьом присутнім. А ті в свою чергу здивувалися, що оце саме і є той аед, який створив такий урочистий, такий прекрасний гімн богині родючості.
Прийшли до Гомера і з сусіднього поселення:
— Чули про тебе. То чи не виявиш бажання побувати в нас? Нехай і наші поселяни послухають.
Аед не знав, як йому й бути. Поки йому так добре складається його пісня, то не хотілося б нікуди вирушати в дорогу. Але й відмовлятися не годиться. Бо для того, кого годує формінга, дорогу вибирають люди.
Виручив Лікаон:
— Хіба не бачите, що чоловік ще не зовсім одужав?! Ось поправить здоров'я — тоді й приходьте, от.
Старий травозцілитель потай пишався, що це він виходив хворого аеда, який полюбився всім поселянам. І чим далі, тим ревнивіше оберігав Гомера, щоб відвідувачі не відволікали його від творчості. Разом з тим йому було приємно, що до його оселі тепер так часто заходять не з бідою, не з хворістю, як було до цього, а просто так, по-людськи, як це й годиться ходити поселянинові до поселянина.
Для Лікаона аед усе ще був хворий. Він тричі на день поїв його настоєм коріння, що додає сили і бадьорості. А Навсікаї наказував варити ситний бульйон з овечим салом і пшеничним борошном.
Певно ж, ще один жилець у домі — це і зайві витрати, і клопіт. Хоч, правда, поселяни тепер приносили аедові сякі-такі харчі, відриваючи від власного рота, але хіба то вихід? Про це і нагадав якось Лікаонові аедів супутник Еант.
— Пора нам,— сказав.— І так ми у тебе в боргу. Дякуємо за все, підемо вже.
— Куди? — спитав травозцілитель.— Хіба вам тут погано?
— Є куди,— запевнив його Еант,— є в нас куди йти. Проте Лікаон уперся:
— Хочеш — іди сам. А Гомер хай залишається. Йому тут добре — хіба не бачиш цього? Та й здоров'я його ще не зовсім.
Еант примружився:
— Здоровий Гомер, уже здоровий. А зі мною, я тебе запевняю, йому матиметься не гірше: я не бідняк, як ти думаєш, а дуже багата людина.
В іншому випадку Лікаон засміявся б: оцей сірома в ру-бищі, який навіть сандаліїв на ногах не має, заговорив про багатство! Але щось було в цій людині таке, що змусило старого повірити сказаному. Тому він вдався до останнього:
— Гомерові тут складається пісня, розумієш? А як ходив з тобою — хіба складалася?
Крити Бантові нічим.
— Гаразд,— мовить, — я піду, а Гомер нехай залишається. Жаль мені, але ти, мабуть, ближчий до істини: так буде краще. А я колись навідаюся, чи хоч посланця пришлю...
Того ж дня Еант мав розмову з Гомером.
— Попрощатися прийшов,— сказав.— Засидівся вже я тут — пора й додому.
— Додому? — Гомер здригнувся, перепитав: — Додому?
Розумів і не розумів.
Згадка про дому запекла йому, запекла. Це ж хоч би постояти на рідному порозі, хоча б притулитися чолом до одвірка своєї хати! І почути мову — журкітливу, як потічок улітку...
"Гомере, а між нами ніколи не буде сварки, правда?"
"Правда, Єлено".
"У нас буде завжди, як сьогодні?"
"Буде, Єлено".
"Навіть коли й постаріємо?"
"Ти для мене залишишся такою, якою тебе бачив".
"А ти для мене — яким тебе чую..."
Ні, не треба! Не треба згадок! Відламаний кусень — то вже відламаний. У розбиту амфору вина не наллєш. Повернення йому заказане назавжди. У нього немає зору, у нього стало вкрай нікудишнім здоров'я, у нього, крім фор-мінги і пісні, не лишилося нічого. Але гідністю він не поступиться. Гідність має бути вищою за все, навіть за любов.
Упевнений, що і Паріс, і Менелай насамперед дбали, щоб зберегти гідність. І богорівний Ахілл не міг учинити інакше — як кожен порядний і розсудливий муж, усією душею кохаючи Брісеїду, він все ж ставить честь на перше місце. Тож хіба може він, Гомер, співаючи хвалу людській гідності і честі, діяти всупереч власним переконанням? Цього й думати не варто!
(Продовження на наступній сторінці)