І ми, дорослі, ніби змовившись, одночасно подивилися під ноги, шукаючи там подорожника, щоб прикласти до рани.
КРИЛА
Травинка гойдалася просто перед моїми очима. І поки я обідав, по ній аж двоє пройшлося.
Спочатку травинкою пробігла чорна мураха. Ось вона дохо-пилася до вершечка, погойдалася, погойдалася — та й плюхнула додолу.
А потім на травинку повільно почало здиратися сонечко — червона в чорну цяточку крапля. На вершечку сонечко теж погойдалося, погойдалося — та й... полетіло.
Що-то, коли є крила.
ОБРАЗЛИВО
Шипшиновий кущ зустрів нас зніченим шерехом, ніби виправдовувався. З-поміж листя визирало всього кілька квіточок.
Сміялося небо, гули сосни, шовковим шумом стелилася трава. А ми стояли, опустивши руки...
Це був особливий кущ. Хтозна-яким вітром занесло на лісову галяву насіння шипшини, але кущ розрісся і щоразу на початку літа ряснів ніжними рожевими квітками.
Це був наш кущ. Ми приходили сюди, як тільки випадала нагода. І було нам затишно, було нам урочисто-святково у царстві рожевоквітного дива.
А тепер він обламаний...
І нам до щему стало гірко, образливо. Не тому, що хтось невідомий вдерся в нашу неторкану казку. А що він, обламавши квіти, так і не відчув їхньої чарівної принади. Бо тут же, на прим'ятій траві, рожевим болем жеврів зів'ялий букет...
ЛІСОВА КОПАНКА
Вже як вийшли з лісу — відчули: таки добре стомилися. Із самісінького досвітку на ногах.
І кошики ніби поважчали, хоч у них лише із десяток боровиків та по шапці іншої лісової здобичі — лисичок, сироїжок, моховиків. Але ж, як мовиться, стомленому на плечах і соломинка поліном стає.
Попід лісом — широка піщана дорога. Далі — крутосхил. За ним —— поросла верболозом та вільшиною заплава. І аж ген удалині, за річкою,— село, куди приходить автобус.
В Олега сорочка мокра на спині, з-під картуза теж патьоки на все обличчя. Але не нарікає ні на спеку, ні на втому — впертий.
— Давай спочинемо,— пропоную.
По очах бачу — зрадів. Але стримує радість:
— Коли ви вже так хочете...
Стали шукати підходяще місце — щоб і холодок, і трава. Аж тут на невисокому обтесаному стовпчику напис: "Копанка". І вниз збігає стежечка.
Невдовзі ми вже сиділи в тіні молодих вільх, біля копанки, обкладеної дерев'яним зрубом. Вихлюпнули з пляшки рештки теплої води і, напившись свіжої, пороззувалися та й полягали в траві.
А тут ще один грибник на спочинок завернув — низенький дідусь з коробом за плечима. Нас здивувало, що короб майже повний. Що ж то за гриби у ньому?
— Гарні грибочки,— відповів дідусь і охоче став розповідати, де тут які гриби ростуть. Відпочивши, ми рушили до села втрьох. Олег каже:
— Треба примітити це місце. Може, ще коли, як будемо в лісі, прийдемо.
— Атож, атож,— закивав дідусь.— Бач, як у пригоді копанка стала. А малий же хлопець, хіба трохи більший за тебе, викопав. Лісників син. І табличку він написав.
В автобусі Олег сидів біля вікна і, мабуть, як і я, думав про хлопчика, який подарував нам у лісі гарний спочинок.
ВОДЯНА ЛІЛІЯ
Юний день жаиворино видзвонював, застеляв сто-квітним дивом зелен луг.
На затягнутому ряскою озерці білою зіркою розпустилася лілія. Сяє, ніби корона водяної царівни. А може, то сама водяна царівна обернулася квіткою і виглядає свого принца?
...Пощастило згодом знову прийти сюди. Та що це з лугом?! Спохмурнів, пойнявся димчастою отавою, а осока й очерети на багнистій заплаві уже відцвіли і вицвіли. Навіть сонна ряска на озерці розтанула, наче імла.
Коли зирк — а посеред озерця-люстерка усміхається біла водяна лілія...
Здалося, та сама. Ніби мене виглядає.
її усміх струменить у душу таким лагідним теплом, що від нього пробуджується, оживає і жайворовий дзвін, і стобарвність лугу, і п'янка зваба того юного дня.
Радісно, коли тебе чекають.
ПОРА ДОДОМУ
Дятел постукує в темних вільхах. Тьмаво відсвічують берези на краю мочара. Тиха замрія снується зеленим надвечір'ям.
Пора додому.
А покрай пенька, прямо біля моїх ніг, два кущі папороті — розлаписто-простакуватий орляк і витончено-візерунчасте страусове перо. Такі гінкі, такі красиві кущі папороті!
Пора додому.
І мені чомусь трішечки сумно, що папороті не цвітуть. Бо ж до півночі уже недовго чекати, а ця ніч — купальська. Із притаєних сутінків озивається пізня птаха. Іду додому — пора.
ПЕЙЗАЖ
Тепер уже и не пригадаю, яка дорога привела мене на те поле. А от саме поле бачиться, як на фотографії. Ніде такого не стрічав: льон, льон і льон, синій, аж очі вбирає. А на горизонті прошва біло-білих беріз у серпанково-зелених накидках. А далі знову синява — небо...
Тепер уже й не пригадаю, чи наповнився чимось того дня мій потертий кошіль. Та оте побачене ношу з собою й досі. І коли розказую комусь про своє Полісся, не забуваю сказати про поле, де льон, льон і льон, синій, аж очі вбирає, а на горизонті прошва біло-білих беріз у серпанково-зелених накидках, а далі знову синява — небо...
POCA
Сріблястою, веселково-кришталевою роса стане потім, як сонце підскочить над верби. А зараз вона сива-сива, і від неї весь луг сивий-сивий, аж дрижаки наганяє.
Коли йти навпрошки, то річка уже недалеко. Але не хочеться зарошуватись — обходимо стежкою.
Коли це сонце з-за горизонту рожево морг, морг!.. А в п'яти щось торк, торк, торк!.. Де вже тут обходитимеш! Подавай швидше річку. Роззуваємося, закасуємо холоші і навпростець. — Ух! Ах! Ох!..
Роса, мов горошини, осипається, осипається.
Роса штрикає і лоскоче, штрикає і лоскоче.
Роса з нами, рибалками-мовчунами, робить незрозуміле: переповнила груди чимось іскристим, рвійним. Нам ніяк не втримати його в собі. І ми: "Га-ла-ла! Ха-ха-ха!" — на всю заплаву.
Нарешті річка. Ша!
А воно все не мовчиться.
Між вербами уже прозиркує сонце — рум'яне, усміхнене. Теж, певно, по росі щойно босоніж пробіглося.
ЧИСТОТА
Від старезного моху дубові криничні цямрини зелені, аж темні. Зате джерельний живчик вибрикує, немов молоде козеня. І сусіди — жовтці та осоки — зіп'ялися навшпиньки: заглядають, як він витанцьовує.
— Тату,— запитує мала Інна,— а хто в криницю води наливає?
— Із землі,— відповідаю,— сама натікає.
— А чого ж тоді вона не брудна? Намагаюся пояснити:
— Усе, що із землі народжується, завжди чисте. Он біля криниці у траві незабудки — бачиш, які голубі?
— Угу...— киває Інна.
А через хвилину уже показує:
— Глянь, сьогодні небо теж із землі народилося...
І криниця, і донька навперебій розсипають свій сміх по неко-шених травах.
БЕЗОДНЯ
Можна під'їхати, тепер до села ходить автобус, але в таку духмяно-зелену теплінь чого гаяти час на зупинці? Та ще коли є коротка стежка.
Вирушив пішки. Знаю: спочатку йтиму полем, потім через перелісок, а далі попід горою, де кучерявиться густий ліщиновий пояс. В тіні ліщинника — джерело. Безодня. Споконвіку це джерело так називають. Вода в ньому непроглядно-синя, аж чорна.
Казали, ніби сюди впав з неба метеорит і це від нього утворилася безодня. А ми вірили, що звідси веде підземна протока аж до самого моря.
В дитинстві ми боялися безодні, сторонилися її. Якось моторошно робилося від її таємничої теміні. І галаслива наша ватага, завзято обносячи горіхи в ліщиннику, ніколи не всідалася на спочинок біля цього джерела. ...Поле... Перелісок... Гора...
А де ж це ліщинник?! Під горою голо-голісінько...
Вже потім завважую: ні, тут зовсім не так уже й голо, на місці ліщинника тепер ряботять пагони кукурудзи.
Збоку біля стежки — калюжа, напівзакидана усяким ломаччям. По тоненькій цівочці, що звідтіля в'юниться, здогадуюся: десь на її дні тліє живець джерельця.
Далі — знову кукурудзяні цибухи...
А де ж безодня?
Погляд мій знову зупиняється на жалюгідній калюжі. "Невже?!" — пронизує здогад.
А тоненький струмочок сочиться по сірій зморшкуватій землі, мов сльоза на старечій щоці.