А він непомітно стає все глибшим і глибшим, і з-під торішньої посірілої трави починає все настійніше пробиватися зелень. А то враз усуціль зазеленіло, земля вкрилася пухнастою, мов килим, травою. Тут уже мати-й-мачуха не присусідиться. Далі — молода осока побігла... З чого б то?
Коли це відчуваю — під ногами мокро. Еге, так і є: он у траві калюжка сріблиться, а там друга, третя. Біля горбочка, на якому буйно кошлатиться торішня трава і сухе будяччя, брижиться мерехтлива смужечка, мов жива. І хоч вона одразу ж губиться у візерунчастих нерозквітлих жовтцях, та через кілька кроків жваво вигулькує знову, а ще далі уже дзеркалиться суцільною стрічечкою.
Я думав якраз про щось своє, і було вже пройшов без уваги далі, коли це зирк — а далеко попереду синіє знайома гора, а під горою біліють знайомі хати... Як же я одразу не здогадався: це ж тут починається наша річка Рудочка!
І совісно стало: стільки річок бачив-перебачив, знаю, де бере початок Дніпро, Волга, а до витоку своєї рідної Рудочки оце тільки випадок привів.
Схиляю голову, вклоняюся: прости мені, річко...
ПЕРШИЙ ОБХІД
Перший обхід весняного лісу починаю з ліщинового куща. Він на самому краю, ще й віття простягнув назустріч, радіючи моїй появі.
— Здрастуй! — кажу і беру в руку прохолодно-шорстку гілку.— Відзимувалося?
А з гілки усміхається мені малюсінька пурпурова квіточка, наче жаринка в попелі вчорашнього багаття.
Вона таки красуня, ця першовесняна квітка! Жаль тільки, мало хто примічає її красу. Бо часто навіть завзяті любителі горіхів не знають, як і коли цвіте ліщина.
ЧУДНІ
Подумалось, гуси погубили пір'я, а то маргаритки. По всьому лузі біліють.
Подумалось, чудні ці маргаритки: уже й трава вибуріла, уже сніжинки пролітають, а вони заповзялися цвісти. Подумалось тоді, пізньої осені...
...Щойно схлинула весняна повінь. Бреду калюжистим лугом до річки, аж зирк — маргаритки... Цвітуть!
Подумалось, чудні ці маргаритки: ще на всій-усій заплаві нічого й не проклюнулося, а вони біліють.
Подумалось, як добре, що є на світі чудні квітки — маргаритки!
ХТО НАЙПРИМІТНІШИЙ
Тільки-но сонце весняно плюснулось на широкий вигін, що за селом, а мати-й-мачуха вже й затеплила свої жовті ліхтарики. І стала найпримітнішою на вигоні.
Потім кропива, сердито розпихуючи пріле бадиляччя, кущисто погнала вгору. І вже найпримітнішою на вигоні стала вона.
Згодом зазолотіли кульбаби, і всім здалося, що на вигоні тільки вони й ростуть.
А ще потім вибуяв свічкастий коров'як. І було його видно здалеку.
За такими вдатними сусідами куценькому споришеві ніяк і показатися. Та він і не пнеться. Примостився там, де вже інші рости не захотіли, та й кучерявиться тихенько при самій землі.
Але саме до споришу тягнуться влітку корови, обминаючи його квітастих сусідів. Саме за ним нишпорять вівці і кози. Цю трав-ку-муравку і кури пощипують, і гуси поскубують. А восени поласувати споришевими зернятками-горішками злітаються цілі зграї дикого птаства — від шалапутних горобців до відлюдкуватих тетеруків.
От і розберись, хто найпримітніший на вигоні.
ЯБЛУНЯ
Сьогодні йду — а вона зацвіла... ...Як на місці дерев'яної дядькової хати почали зводити з білої цегли великий багатоповерховий дім, яблуня стала всім на заваді. Водії бурчали, що об'їжджати її щоразу треба, кранівники — що незручно через неї переносити піддони, а зі слів виконроба виходило, що яблуня взагалі не дає належного простору для роботи.
Перепадало яблуні від усіх. Могутній грузовик зачепив її бортом і. відчахнув гілляку. Кран черкнув піддоном по верхівці, і та знівечено обвисла. Виконроб розпорядився вирвати дерево з коренем. Але бульдозерний трос не витримав — тріснув, тільки глибоко в'ївся у стовбур і вирвав кусень кори аж до білого.
У домі вже оселились новосели. Але за клопотами ні в кого не знаходилося часу підрізати яблуню, змастити рани. Чи, може, здалося людям, що з неї вже все одно нічого не буде.
А вона взяла та й зацвіла. І рясно-прерясно, ніби рожеву хустку пов'язала.
Ось у кого повчитися б щедроти і приязні!
СКАПУЮТЬ ЯГОДИ
Зі старої черешні на дорогу скапують перестиглі ягоди. Чорні-пречорні. І дорога рябіє темними плямами.
Пригадую, ми завжди обносили цю черешню ще до того, як ягоди на ній почорніють. Бо росте вона посеред села, біля перехрестя, де завжди було повно дітвори. А тітка Мокрина, господиня, тільки з виду була строга, а насправді більше боялася, щоб хтось із нас не шелеснув з дерева додолу.
Тепер діти не граються тут. Тепер у черешні новий хазяїн. Он яким штахетником обгородився...
І з високих черешневих одводин перестиглі ягоди на землю кап, кап, кап...
СТРАХ
Ягідник був неторканий, і ми гарно походили: у відерці майже по вінця чорниць.
Олег попасом далеко вбік відбився, сорочка його біліє аж ген за дальніми соснами.
Коли це біжить — задиханий, наполоханий:
— Дядь, там вовк!..
— Де ти його побачив?
— Отам... Виє...
— Ну, коли виє,— сміюся,— то ти зачекай тут, а я піду з ним знайомитися. Щось не чував я, щоб у нашому лісі отак серед літнього дня вовки вили. Певно, здалося малому.
Йду туди, де щойно Олег збирав чорниці. Хлопчик оговтався трохи, ступає за мною, хоч і віддалік тримається. Враз: "У-у-ув!.. Гу-у-гу-в!.."
Протяжно, тоскно, ніби крижинками за комір сипле. А потім ще моторошніше: "Гу-гу-у-в-в!.." Олег зойкнув і позадкував.
Признаюся, я ледве й сам не кинувся услід за хлопчиком. Але ж... дорослий, та й цікавість штрикає в п'яти, певна річ.
Йду далі. Розглядаюся, приглядаюся — ніде нікого й нічого. Та й виття не чути. Що це, думаю, хіба й мені вчулося?
Аж раптом у мене над головою: "У-у-гу-у!.."
Сахнувся з несподіванки, голову в плечі увібрав, і... Хуг, щоб його! Від серця відлягло. Навіть смішно стало. На сосну, під якою я опинився, похилилася береза. Як тільки вітер у верховітті шугне, їхні стовбури труться один об одного, а від того тертя і народжується тоскне "У-у-гу-у!..", ніби вовк завиває.
Що не кажіть, а в лісі таки живуть страхи!
МОЄ МІСЦЕ
Тут моє місце. Я тут завжди ловлю. Трохи довша за вудку латка води та клапоть посвіжілої за ніч, унизаної сивими росинками-горошинками трави. І невидимий соловейко у невидимих верболозах з усієї сили пнеться розбудити сонце, що якраз додивляється останні сни...
Воно мені таке рідне! До нього щоразу не ноги, а крила несуть. Мою річку рано-ранню хіба порівняєш із чимось?
Прикипиш поглядом до поплавка, чекаєш. А все довколишнє всотується в тебе самохіть. Та так, щоб потім у далеких далях ні-ні та й ворухнутися в душі лоскітним щемом.
...У материній хаті тихо-тихо. Але я цілу ніч раз по раз прокидаюся — боюся проспати. А як на світ зашарілося — за вудки і гайда. Босий, щоб як колись. А в п'яти чи то роса, чи нетерплячка все підганяє, підганяє.
Ось і річка. В тумані, як дитина в пелюшках. Чекає, авжеж чекає...
— Дядьку, пройдіть трохи далі. Тут моє місце. Хлоп'я років десяти-дванадцяти. З вудками сидить...
— Як-то?! — спиняюся здивований і ображений водночас.
— А так. Я тут завжди ловлю...
ДЕ НОЧУЄ ТУМАН
Ліс був незнайомий, і за весь ранок я не надибав жодного боровика.
Зате знайшов гарну улоговину з отакенними дубами й соснами. Та ще із сивим туманом, що не розсіявся з ночі.
В улоговині теж не було білих грибів, але повеселілось. Адже колись дід Іван казав:
— Боровики з туману силу п'ють. Де ночує туман, там обов'язково виростуть білі грибочки.
А я тепер знаю, де ночує туман.
НА БЕЗГРИБ’Ї
Мухомор як мухомор: червоний у білу цяточку. А я стою над ним і радію, ніби відерного боровика-вересовика виходив.
Причина проста: це перший гриб, що— трапився на очі за півдня.
Стою і радію. І вже неблискуча яскраво-червона мухоморова шапка починає здаватися рубіновим озерцем, на якому розсипалася і заклякла зграйка сніжно-білих лебедів...
Справді, на безгриб'ї...
ЩОСЬ
Небагато ж — кроків п'ятнадцять, не більше. Якщо обережно, з купини на купину, то, може, й, не замочившись, доступив би. Але тут мої попутники заспішили, загукали: "На поїзд спізнимося, через тебе доведеться ночувати в цьому комариному розпліднику". Так і не додивився, що то червоніло серед густої осоки.
Через тиждень я таки побував на тому болітці. Але на ньому вже горбатилися дві свіжі копиці — скосили осоку, і болітце відбілювало лисими куповатками.
Досі не доберу, що то воно було. Серед осокового болітця і раптом червоне...
Розповів якось товаришеві — сміється:
— Щавель то кінський! Що там іще могло червоніти?
А якщо не він? А коли це щось інше, щось таке, чого й не бачив ще?
І треба було мені тоді вернутись! Кроків десять-дванадцять лишалося, не більше.
У ПАРКУ
У парку відпочинку цвітуть троянди. Тисячі троянд. Яких тільки кольорів, яких тільки відтінків, яких тільки форм тут немає — очі розбігаються!
Маленька Інна до квіток нахиляється, гладить їх, ніби живі істоти. Інна дуже любить троянди. Коли це...
— Ой-йой! — жалібно скрикнула вона і заплакала. З пальчика капала кров — подряпала об потайну колючку.
(Продовження на наступній сторінці)