Ось свіжі сліди довкіл ялини. У двох місцях валянками втопта но до твердого. Певно, якийсь дідусь милувався верхівкою нев'яні дерева, її гірляндами бурштинових шишок. Старим завжд вдосвіта не спиться...
Ось гострі каблучки вузеньких жіночих чобітків завернул до присадкуватої горобини, де з-під снігу яріють рясні грон. Жменя ягідок іскриться долі — бач, не дуже до смаку припалі
А ці два ланцюжки слідів повели до пташиної годівниці. То школярики йшли. І тепер там на їхню честь радо вицінькують синиці свою нехитру пісеньку.
Он та годівниця, певно, без гостинців, бо ні слідів д неї, ні пташок біля неї. У мене якраз із ночі залишився недоїдений бутерброд...
І тепер уже мої кроки карбуються на неторканій білині вранішнього парку.
...Природа завжди записує кожен людський крок, тільки на жаль, не завжди ці записи одразу помітні.
ЯЛИНКА
Були ми в лісі, якраз напередодні Нового року І натрапили на струнку ялинку. Такої красивої ми досі не бачили. Т ще й прикрашена.
— Отут, певно, лісові мешканці Новий рік зустрічатимуть!..-пожартував Олег.— А я думав, що так лише в казці буває.
А втім, на ялинці не було якихось особливих прикрас. Н гілках червоніли дві стрічечки, зав'язані бантиками, сріблилося кілька кульок з фольги, гойдався голубий метелик, зроблені з обкладинки учнівського зошита. Посередині ялинку оперізуває паперовий ланцюжок.
Може, тут недавно гралися діти, а може, мисливці, відпочиваючи, жартома все це повісили на ялинку. Але ж... наближався Новий рік, радісний Новий рік, і так хотілося вірити в чудеса!
— Якби знаття, то й ми б якусь іграшку принесли,— пошкодував я.
— А це я зараз!
Олег скинув рюкзак, добув кілька цукерок. Знайшлася й нитка. Почепив цукерки на ялинку.
— Наш подарунок звірятам,— мовив.— Нехай ласують. Ялинка стала ще красивішою.
— Якби ще зірку на вершечок...
— Буде зірка, та й не одна,— кажу.— Вночі засяє над нашою ялинкою безліч зірок.
— А тут і місце для хороводу є...
Ми тупали довкола ялинки по неглибокому снігу. Було весело, було радісно й легко...
ПТАШИНА ЇДАЛЬНЯ
Зима вибілила поле, причепурила. Якби не оце засохле бадилля бур'янів, що стирчить по краю ярка, було б чисто, як у світлиці.
Та мені бур'яни — якраз на руку ковінька. Назбивав будяків, реп'яхів, лободи та чорнобилю, розпалив багаття і обідаю біля вогню.
Надворі не холодно, ні, але просто затишніше почуваєшся, коли поруч димок в'ється. Не забарилися й гості.
"Цінь-цінь! Цінь-цінь!.." Так і є, синиці. Стрибають по бадиллі, насіння скльовують.
Потім прилетіла весела зграйка щиглів Пір'я у них яскраве, брунатного, білого та чорного кольорів. На голівці оксамитово-чорна шапочка, а лобик та підборіддя вогненно-червоні. Обсіли реп'яхи, обідають, гойдаються, поміж себе жваво пташині теревені правлять.
Отож, виходить, у зимовому полі й бадилина не зайва.
ПУШИТЬ ВЕРБА
Так дивно в лісі: ніби всі пори року враз узяли та й перемішалися.
Ще берези не встигли як слід приміряти осінні сукні — на них і позолоти, і водночас зелені вдосталь. А зима підкралася, сіконула снігом сипучим та морозом тріскучим — стоять білокорі ні в сих ні в тих. Ніяково їм перед вільхами та осиками, бо ті завчасно підготувалися до холодів — струсили усе до решти листячко зі своїх корякуватих чорних лап.
Тільки сосни однаково цідять з-під віття темну таїну, променять величавий спокій. Вони непідвладні примхам жодної пори року.
А що то за сміливець-незнайомець на краю галяви? Не зважає ні на що — цвіте. Листя не видно, а гілки його густо окутує рожевуватий серпанок. Точнісінько розквітлий навесні абрикос.
Підходжу — аж то вербичка. Пишно розпушила китиці, а сонячне проміння підсвітило їх — от і здається, ніби дерево цвіте.
На снігу — сліди від чобіт. Виходить, не одного мене вербичка приманила.
Дмухнув вітерець, зірвав кілька пушинок, поніс по галяві. А до кожної пушинки-парашутика приклеєна малюсінька чорна крупочка. Це верба розсилає з вітром своє насіння в усі усюди.
Багато його у вербички, ой як багато. Ще не один день здмухувати вітрам з її гілок оті пушинки-парашутики.
А вербичці що? їй поспішати нікуди. В неї попереду ціда зима.
БЕРЕЗНЯЧОК
За селом, біля потічка-безіменки, леготять на звідусюдних вітрах берези-посестри. їхня мати, стара береза, давно вже впала від недоброї сокири, а вони залишилися і ось дивляться з пагорка на зелен світ.
Березнячок... Так називають їх у селі.
Хтозна, чого більше в цій назві: захоплення, лагідності чи звичайнісінької зневаги до маленького березового "гайка", за яким супиться на пів-обрію стіна лісу — справжнього, з дубами-трьохсотлітками та соснами-велетнями.
З ранньої весни до останнього листя дзвенять тут дитячі голоси.
Березнячок то соком дітвору напуває, то суницями частує, то грибами обдаровує. А скільки тут ігор грано-переграно!
Зате взимку в березнячку незаймана тиша. Цього разу я перший порушив снігову облогу, вив'язавши на кучугурах ланцюжок слідів.
Дивлюся — не впізнаю березнячка. Не дерева стоять, а ме-рехткі візерунки білим біло вишиті на тлі небесної голубіні. Здається, дихнеш сильніше ненароком — і зникне видиво, як щезає від подиху легка паморозь на віконній шибці. А в оту білину вкраплені червоні сонечка. Добрий десяток червоних сонечок.
Аж подих перехоплює. Аж боязко підступитися до такої первозданної краси.
І лише згодом усвідомлюю: це ж іній так урочисто причепурив березнячок! Кожну гілочку опушив, кожну сережку підбілив. А оті сонечка — то зграйка снігурів на верховітті...
ДРУГЕ ТЕПЛО
послала мама Олега на вулицю із килимка пилюку вибити, хідники повитрушувати. Надворі мороз рип-рип, так за пальці й хапає. Спробував Олег трусити в рукавицях, та хіба то робота?
Тут же саме вийшов із хати дід Іван. Учора він цілий вечір лагодив упряж і тепер ніс її в мішку на колгоспну конюшню.
— Е,— каже дід Іван Олегові,— так у тебе нічого не вийде. Хідники добре витрушувати, коли друге тепло добудеш. Тоді й руки не мерзнутимуть.
І
— А що то за друге тепло? — дивується хлопчик.— Як його добувають?
— Коли знаєш, то просто. Але це не розказувати, показувати треба.
— То покажіть, діду Іване...
— Гаразд,— погоджується дід.— Тільки спершу допоможи мені віднести упряж на конюшню.
Взяли вони мішка — онук за гичку, дід за гузирі — та й понесли. А конюшня аж за селом, на горбку. Поки дісталися — кілька разів мінялися місцями: то один попереду, то другий.
Як прийшли, дід Іван усміхається:
— Тепер зрозумів, як добувається друге тепло?
— Здогадався! — одказав Олег.
І витер рукавом спітнілого лоба.
ДЗВОНАР
Холодно.
Перелісок мерзлякувато щулиться — проймає його від верхівки до кореня. Незатишний перелісок, просвічується мало не наскрізь. І сизі грабочки ніби понижчали, і ліщини свою солідність розгубили.
Сіра тиша заполонила все довкруг. Німі дерева, німі сніги, німе небо.
Та раптом — дзінь-дзінь! Дзінь-дзелінь! Глухо, ледве чутно, ніби здалеку-здалеку.
Вслухаюся: може, здалося? Бо де тому дзвону взятися тут, серед суцільної німоти, де навіть шурхіт власних кроків злякано нишкне, так і не відірвавшись від підошов чобіт?..
Ні, таки дзвонить.
Іду назустріч тому дзвонові. Аж ось і дзвонар! Молодий дубок-нелинь приберіг своє вбрання, не розтрусив. Хай побуріле, хай негодами побите, але не розтрусив. Тепер листя обледеніло, вітер дмухне — дзвонить.
Дзінь-дзінь! Дзінь-дзелінь!..
Старайся, дзвонарю, старайся: березень уже не за горами.
ГОСТІ
За ніч снігу ой-ой скільки нахурделило! Вранці тато прокидав стежечку від порога до вулиці та й пішов на роботу. А стежечка вузенька, навіть кота Мурчика незручно катати на санчатах.
Узяла Інна дерев'яну лопатку, яку їй тато змайстрував, і заходилася розчищати подвір'я. Постаралася, всенький сніг до паркану згорнула. А Мурчик не схотів кататися — втік на горище.
Зате на подвір'я одразу ж висипали кури. Мабуть, їм набридло сидіти в тісному курнику. Півень аж на паркан злетів, загорланив: "Кукуріку-у!"
Мовляв, дуже йому сподобалася Іннина робота.
Услід за курми вийшли і гуси. Правда, вони — птиці поважні, не підстрибують, не метушаться. Але ґелґочуть весело: і їм приємно прогулятися по такому подвір'ї.
Інна винесла птаству вареної картоплі з висівками:
— Снідайте на здоров'я! Сама теж пішла в хату снідати.
Коли це зирк у вікно — а на подвір'ї повно якихось чудернацьких птахів: кругленькі, на безхвостих курчат схожі. Ніби руді м'ячики перекочуються, картоплю дзьобають.
Покликала Інна маму.
— О, цілий виводок куріпок! — здивувалася мама і пояснила: — Поля снігом занесло, важко їм корм добути. От куріпки й туляться ближче до хат. Видивилися, що ти подвір'я розчистила, і завернули в гості.
А куріпки видзьобали картоплю і неквапом подалися геть.
ДЗЮРКУНЕЦЬ
—А за річкою он калина росте,— знайомив мене зі своїми хутірськими володіннями хлопчик Сашко, з яким я нещодавно заприятелював.
Він, певно, помітив моє замішання, бо повторив:
(Продовження на наступній сторінці)