І ось стоїть тепер новий човен на виду у всіх, і стоїть біля нього його творець — господар і вожак роду Коврової Змії Томарі. Він сьогодні, як і всі аборигени, у святковому вбранні. Густе кучеряве волосся, посріблене сивиною, прикрасили два бамбукові гребені. Шию обплели кілька разків намиста з собачих та риб'ячих зубів. На руках і ногах браслети з тонкого плетива ліан та черепашок.
А з-під широкого дерев'яного пояса, оздобленого візерунками, звисає до колін передник з вузьких перламутрових пластинок, що виблискують проти сонця сліпучими іскрами.
Томарі озирає весь люд, що зійшовся на свято, і в його очах світиться вдоволення й гордість. Хай дивляться всі, хай милуються красенем, що борознитиме морські води не один рік.
Надходить урочиста хвилина. Б'ють барабани, обтягнуті ящірковою шкірою, звучать дерев'яні труби, сповіщаючи про початок свята.
До човна, який приємно пахне деревиною й воском* наближається шаман Нондо. Він зводить руки до неба* закликаючи всіх богів зберегти човен у найбільші бурі* в найстрашніші шторми.
Після урочистої відправи вожак Томарі подає знак, і в ту ж мить десятки сильних м'язистих рук прикипають до бортів човна, пересуваючи його по колодах.
Сотні очей стежать за кожним рухом. Все ближче, ближче вода... І ось лунає, нарешті, радісний крик всіх присутніх:
— Човен на морі! Човен на морі!
Тепер його треба ще "освятити". Ті ж сильні руки розгойдують, зачерпують бортом чисту бірюзову воду, а звідусіль линуть схвальні вигуки людей.
Човен тепер "освячено", припнуто до берега надійним канатом. Вичерпують і виливають назад у море "святу" воду.
Знову б'ють барабани, сповіщаючи присутніх, що бенкет можна починати.
Люди розміщуються на траві, підібгавши під себе ноги. На розстелених циновках стоїть у глиняних посудах питво.
Дерев'яні чаші з різьбленими ручками, ківшики з кокосових горіхів, теж оздоблені майстерною різьбою й перламутром, наповнюються сидром з пандануса й осушуються до дна. Тут же у великих дерев'яних мисках лежать, паруючи, добре засмажені шматки свинини й кенгурятини. Вилискує жиром пташине м'ясо ему, й особливо приваблюють всіх засмажені морські черепахи.
Від здобреної різними приправами їжі лине навколо такий ароматний дух, що мимоволі викликає в кожного добрий апетит.
Всього тут наготовлено вдосталь. Люди п'ють і їдять. З кожною хвилиною зростає гомін, зривається сміх, чуються заздравні вигуки.
Дехто вже поривається до танцю, а хто — до співів, бо хмільний напій діє і паморочить голову...
Несподівано примчав сюди юнак, що стояв на варті біля нового човна, й повідомив:
— З'явився катер... у морі... Пливе до нашого берега.
— Коли з добрими намірами гості — зустрінемо як належить,— сказав вожак Томарі й звернувся до сина.— Глянь, Таматеа, чий катер наближається, з яким прапорцем?
Таматеа швидко вимчав на узгір'я і, приклавши до лоба руку, далекозорими очима пильно подивився в море.
— Що бачиш? — запитав у нього батько, і відповідь почули всі:
— Пізнаю катер пана Джона.
— Тобі доручаю, Таматеа, і тобі, Макаро, зустріти гостей.
— А мені можна? — спитав Хоне, глянувши на Макаро. Погляди зустрілися, і всі помітили, як щоки в дівчини відразу спалахнули рум'янцем.
Томарі в знак згоди махнув рукою. _
— Ідіть. Поясните панові Джону, що сам я зараз не можу його зустрічати, бо в мене дорогі гості. Запросіть його на свято...
Катер мчав швидко, розсікаючи кілем зелено-синю воду, і вона здіймалася по бортах білими крилами. Пан Джон був не сам.
Його супроводжували американські та англійські друзі, а також двоє австралійських бізнесменів, що виявили бажання взяти участь в ділових розмовах з аборигенами.
Не забув пан Джон подбати й про охорону. Він запросив на катер кількох поліцаїв, переодягнених в цивільний одяг, і викликав з тваринницької станції об'їждчика Анджеліно, Який прислуговував йому в цій незвичайній подорожі.
— О-о! — вдоволено вигукнув пан Джон, наближаючись до берега.— Нас, містери, зустрічає найкрасивіша дівчина роду Коврової Змії Макаро.— І привітно махнув до неї рукою.
Насупивши брови, глянув на пана вісник Хоне, але нічого йому не сказав.
Пан Джон зійшов на берег першим.
— Наш батько, вожак Томарі, просить пробачення, що не зміг особисто вас зустріти. У нього зараз гості.
— Розумію, бо бачу нового човна. Але, якщо така заміна...— він знову глянув на Макаро,— то я не заперечую... Я дуже вдоволений.
Дівчина, соромливо відвівши очі, сказала:
— Наш батько запрошує вас на свято...
Пан Джон і вся компанія були вже трохи напідпитку.
— Що ж, ми радо приймаємо запрошення. А чи не так, панове? — звернувся він до своїх супутників, і ті дружно й весело ствердили:
— Так, так, пане Джон. Ми охоче погуляємо на святі.
Анджеліно виніс з катера корзину, навантажену пляшками й закускою, і рушив слідом за панами.
Вожак Томарі вийшов назустріч гостям. Для них уже були застелені візерунчасті тапи, поставлена їжа, питво і найкращі різьблені ківшики з кокосових горіхів.
Пан Джон милостиво прийняв запрошення, але трохи завагався, чи сідати йому до гурту аборигенів, що зараз, підвівшись, мовчки стежили за білими панами, чи наказати, щоб тапи розіслали окремо... І тільки тапи, бо все інше вони привезли з собою.
Зміркувавши, що цим він може образити господарів та численних гостей, вирішив сісти на приготовлене для нього місце. Тут же розмістились і його друзі.
Пан Джон, звичайно, відразу помітив серед гостей людину, одягнену по-європейському, хоч колір шкіри свідчив про її приналежність до туземців. Панський погляд перехопив Томарі й тут же представив свого давнього побратима.
— Ви Альберт Наматжира? — перепитав, здивувавшись, пан Джон.— Знаменитий художник, академік живопису, чиї картини стали окрасою національних музеїв Мельбурна і Сіднея? Приємно, дуже приємно!
Але пан Джон все ж не подав йому руки, тільки злегка хитнув головою.
Так само відповів панові Наматжира.
Сам же вожак роду, чемно вклонившись білому гостеві, запитав:
— Що бажає пан Джон випити? Є охолоджений сидр з плодів пандануса. Є хмільна кава, яку вже колись пан пробував.
— Пам'ятаю... Як же, добре пам'ятаю. Раджу і вам, містери, спробувати цього напою.
Розторопний Анджеліно порався біля корзини, мовчки розставляючи на строкатих тапах різноманітне питво і таку ж різноманітну закуску, срібні прибори, срібні та золоті стопки й кришталеві бокали для шампанського.
Вожак Томарі наповнив кавою кокосовий ківшик, під-еіс його панові Джону. Цього ж напою налив і собі.
Таматеа і Хоне частували гостей-аборигенів, а Макаро,. взявши глиняний посуд, наливала з нього в кокосові ківшики білим панам.
Забувши в цю хвилину, що перед ними аборигенка, вони стежили за нею, милуючись її красою й убранням.
Хоне помітив ті погляди, і в душі його закипала образа. Та зовні вісник був спокійний і нічим не виявляв своєї неприязні до цих несподіваних гостей.
Осторонь стояв Анджеліно. До нього теж підійшла Макаро, хотіла почастувати, але об'їждчик зрозумів, що пити йому не слід.
Дивлячись на дівчину, він сказав:
— Я дуже вдячний вам, Макаро.
— Та й за віщо? — здивувалась аборигенка, з цікавістю розглядаючи смуглявого темноокого італійця.
— Мені розповідав про вас мій брат Альфіо, як ви його доглядали, коли він хворий лежав у вашій хатині.
— Альфіо? — ще більше здивувалася дівчина, і в очах її засвітилося тепло і щира приязнь.— Альфіо — ваш брат? Рідний брат?
— Рідний.
Розмова урвалася, бо пан Джон, невдоволено зиркнувши на об'їждчика, наказав:
— Шампанського!
Аджеліно швидко розкупорив пляшку, налив у кришталевий бокал, і той бокал пан Джон вручив аборигенці, сказавши при цьому:
— За тебе, Макаро! За твоє здоров'я і красу!
— Хіба пану Джону невідомо? Нам заборонено пити...
— Знаю, але цю провину беру на себе... цілком.— І він цокнувся кришталевим бокалом.— Ще раз проголошую тост... За твоє здоров'я і красу!
Макаро, покуштувавши смачного напою, випила його до дна й обережно поставила бокал на тапу.
Охмелівши ще дужче, пан Джон звелів налити Томарі,. а також синові Таматеа коньяку і, звертаючись до юнака,, сказав:
— Таматеа, ти вже давно доставляв мені райських тгтахів. Я просив... Хотілося б мати папуг жако або лорі. *Я вчитиму їх розмовляти.
— Пане Джон, ви ще не заплатили мені за тих птахів, що вам приносив Санто.
— Як це... не заплатив?.. Хто сказав? — обурився пан Джон, невдоволений тим, що при людях його викривають в негідному вчинкові.— Не було такого!
— Було! — схопившись на ноги, заявив Санто, і в його оченятах засвітилася справедлива образа.— Ви тоді сказали: "Хіба тобі не відомо, що для "або" немає входу в мій дім!.." І ви, пане Джон, мене... вигнали.
— Та чи варто зараз про це згадувати? — втрутилася в розмову Макаро, щоб якось виручити з незручного становища гостя.— Сьогодні у нас свято. Сьогодні треба пити, гуляти, веселитись і не думати ні про які справи. Я знаю, ви не смієте скривдити бідну людину.
(Продовження на наступній сторінці)