Заціпеніння минуло, і перший страх минув. Біднота швидко групувалася, позираючи в бік трибуни, де все ще мелькали в повітрі стиснуті кулаки.
— Що ж це ми... Як же ми... Якова вбивають... Радянську владу топчуть... а ми... тільки дивимося. Га? Стид і сором... Як боягузи, стоїмо, вичікуєм... А чого ждати? Адже заб^ють вони його... Таку людину заб'ють...
— У них зброя, а у нас що, голі кулаки? — відповів хтось ухильно і боязко.
— Так що ж? З голими кулаками на них ходімо! Ану, біднота, за мною!
І тут трапилося те, на що ніхто не сподівався. До трибуни підійшла Софія Ізарова.
— Іди звідси! — закричав на неї здоровенний хутірський парубійко і підняв було вже кулак, але, помітивши в Софіїних руках браунінг, розгубився, не знаючи, що йому робити. Софія наказала:
— Розійдіться!
її дзвінкий владний голос почули всі. Слобідські, пізнавши Софію Ізарову, важко дихаючи, відходили набік, а хуторяни, побачивши перед собою жінку, обурились.
— Ти хто така будеш: черниця чи попівська дочка? Іди геть звідси! Не втручайся не в свої справи! — крикнув на неї хутірський здоровило, лахматий і кремезний, з одірваним коміром сорочки, з підбитим оком.
— Іди... Геть! — заревів він, але в ту ж секунду дістав такого міцного й дзвінкого ляпаса, що навіть рота розкрив, занімівши від здивування і несподіванки.
— Хто хоч пальцем його зачепить — пристрелюї Так і знайте, як собаку пристрелю!
На землі скривавлений лежав Яків Македон, а за три-чотири кроки від нього — його батько. До столяра їй діла нема. Хай лежить. Хай навіть заб'ють його — Софія навіть радітиме з того. Але Якова нікому не дозволить бити. У неї є свої міркування.
Помітивши у провулку якусь підводу, Софія наказала завернути її до трибуни. Разом із дружинами й матерями партизанів вона поклала знепритомнілого Якова на віз.
— Я до себе його візьму. Якщо він лежатиме в мене — дезертири його не займуть. Я викличу лікаря... Перев'яжемо рани, і, доки він не одужає, нікому не дозволю його тривожити.
— Дякуємо вам, Софіє Іванівно. Ви вже його врятуйте. Самі ж бачите, не люди це — звірі. Додому везти страшно. Вони можуть і в хаті його добити. А хіба ж можна таку людину віддавати на смерть? Скільки добра він зробив для нас, бідняків. А батька ми вже самі... Ми доглянемо за ним.
— Рушай! — холодно сказала Софія, вмощуючись на возі. Кілька жінок пішли слідом. З церковнопарафіяльної школи
вийшла група дезертирів, несучи білий прапор, на якому хтось із них фіолетовим чорнилом написав: "Ми за Радянську владу, тільки проти комуністів".
Дезертири збиралися під цим прапором, і пізніше бачила Софія, як сп'янілий натовп, охоплений жадобою розправи, попрямував до монастирської гори.
З вулиці прибігла перелякана служниця.
— Бачили? Вони пішли до лікарні... Там лежать поранені червоногвардійці і партизани. Вони можуть їх...
— Іди геть! — сказала Софія і, вигнавши служницю, підійшла до ліжка. Широко розметавши руки на подушках, лежав все ще непритомний Яків. Софія промила рани, змазала їх йодом, перев'язала і тепер невідступно сиділа біля нього. Досить було йому поворухнутися, як Софія вже схилялася над ним, стежила за його диханням, і тривожна думка все більше починала її непокоїти:
"Невже помре?"
Софія обережно торкалася рукою його забинтованого лоба. Ось Яків, нарешті, розплющив очі.
— Якове... Яшо! — вона стала біля ліжка на коліна і гарячою щокою притулилася до його жовтої, як у мерця, руки. І знову страшна думка про смерть обдала її холодом.
— Якове, милий мій! — шепотіла Софія, а він, очевидно, не чув її голосу., Знову заплющив очі. Але ось щоки в нього почали рожевіти, теплішали руки, рівнішим ставало дихання.
— Тепер ти мій... Мій...— Вона голубила його, цілувала, зверталася до нього в якійсь жагучій нестямі: — Чуєш, Якове£ Все це прошумить, мов гроза, і ми будемо жити з тобою щасливо... Чуєш? — Софія знову припала до нього, та Яків мовчав.
...Ніна Черкашина спинилась. Перед нею лежали три дороги. Якою з них їхати? Довелось звернути до крайньої хати, що стояла на околиці слободи.
Розпитавши про шлях, Ніна погнала коня, а вслід їй дивилася молодиця, даремно намагаючись розгадати, хто ця жінка чи дівчина в шинелі, чим стривожена, звідки вона і чому не знає шляху до повітового міста.
Озирнувшись, Ніна Черкащина помітила за собою вершника, який нещадно гнав коня. Невже погоня? Невже вершник, наздогнавши її, беззбройну, накаже повернутися до слободи, а може, вистрілить і влучною кулею звалить її з коня серед оцього німого поля, де навкруги не видно ані хатини, ані людини. Згадавши про Якова, Ніна вирішила, що його вже немає в живих, що він по-звірячому забитий оскаженілим натовпом дезертирів, а тепер ось такий же кінець чекає й на неї. Даремно шукала вона очима якого-небудь подорожнього. Може, при свідкові не підійметься рука вчинити злочинне вбивство. Але поблизу не було ні душі. Лежали тільки поля з яскравою зеленню озимини. А позаду все виразніше чувся кінський тупіт, наближаючись з кожною секундою.
"Невже погоня? А я беззбройна... Що ж робити? Куди втікати? Де сховатись?"
Праворуч широкою смугою темнів сосновий бір. Вона встигне домчати туди, а в бору можна буде надійно сховатися. Тільки б не наздогнав він її у відкритому степу.
Ніна круто повернула з дороги. Копита вгрузали в м'який чорнозем, а позаду все виразніше чулося кінське хропіння. Оглянувшись іще раз, вона побачила, як вершник припав до буйної гриви, що розвівалася під вітром, нещадно стьобав батогом коня, і той кінь летів щодуху па всю силу своїх прудких, невтомних ніг. Але ось уже й бір.
Скочивши з сідла, Ніна швидко скинула з себе шинель, побігла в хащі. Чіпляючись за віти молодих сосонок, не пам'ятаючи себе від страху, що охопив її, але відчуваючи за собою погоню, вона не сміла навіть озирнутись, а бігти далі вже не вистачало сил. Здавалось, на частки розірветься зараз серце, і вона замертво впаде на м'яку, вкриту опалою хвоєю землю.
— Ма... мамо! — нестямно скрикнула Ніна Черкашина, коли за руку її схопив Терешко. Кілька секунд, важко дихаючи, вони дивилися одне на одного мовчки.
— Ти... хто такий? Що тобі... треба? — спитала першою Ніна, вдивляючись в некрасиве обличчя, всіяне ластовинням, що його вже вона бачила раніше біля трибуни.
— Хто я такий? — і Терешко злодійкувато озирнувся навколо. Ніде ні душі. Тільки, ледь погойдуючись, шуміли старі сосни.— Хто я такий? Людина без роду, без прізвища. А я тебе знаю. Ти комісарша, і в цьому лісі буде твоя смерть.— Він засміявся, знаючи, що вона, беззбройна, не страшна йому. Він покладався па свою силу і був певний, що спіймана жертва нікуди тепер не втече, але перед тим, як покінчити з нею, Терешкові кортіло поговорити трохи, потішитись її страхом, задовольнити в собі жадобу звірячої помсти.— Ти хотіла втекти до повітового міста, повідомити начальство про заколот, прибути потім разом з каральним загоном до слободи й розправитися з нами. Мені першому тоді дісталася б або петля на шию, або куля. На це ти сподівалася, так? А вийшло зовсім інакше. Тобі доведеться зараз умерти, а я ще поживу на світі.
— Пусти мене! Кричатиму!
Із спритністю кота, що кидається иа мишу, Терешко схопив її за горло.
— Ну, кричи тепер, кричи, голубко... Що, голосу нема? Хрипиш... Вириваєшся? Не вирвешся. Я з тобою, комісаршо, впораюся швидко.
Ніна Черкашина вчепилася йому в волосся, але руки її слабли, розтулялися пальці, темніло в очах, податливо схилялось до землі дівоче тіло...
— Ну ось, так буде надійніше для початку,— сказав Терешко і злодійкувато-боягузливим поглядом ще раз озирнувся. Та навкруги, як і раніше, було безлюдно.
Десь поблизу почувся сплеск. Терешко здригнувся, але, зрозумівши, що це скинулась риба, заспокоївся.
"Кину її в Ворсклу—і кінці в воду",— вирішив він, пригадавши ковалеву дочку, яку він так само колись шпурнув у глибокий і холодний вир. Ту дівчину теж спочатку придушив.
"Навіть краще, якщо її в річці знайдуть",— думав Терешко, дивлячись на Ніну. Очі в неї щільно заплющені, густі довгі вії ще тремтять, а безкровні губи ледь ворушаться. "Красива дівчина. Недарма Яків з нею до лісу на гуляння ходив".
Може б, і не задушив її Терешко, та Софії потрібно, щоб не жила на світі комісарша. За її смерть обіцяла тітка щедро заплатити.
Терешко з хвилину чи дві дивився в її обличчя. Чи завагався він в останню мить, чи дівоча краса вразила його, розбудивши в ньому жалість, а тільки схилився Терешко над комісар-шею, тихенько спитав, немов боявся порушити її сон:
— Що, дівчино, не хочеться тобі вмирати? Га? Не хочеться? Вона нічого йому не відповіла. Холодом смерті віяло від її
заплющених очей, зблідлого обличчя, мляво розкинутих рук.
"Вона і так дійде",— вирішив він. Поблизу почулися голоси, і Терешко, як очманілий, кинувся бігти звідси на узлісся, де залишив прив'язаного до молодої сосонки коня.
Легко скочивши на нього, одразу ж пустився галопом. З-під копит густо й далеко одлітали грудки зволоженої і теплої по-весінньому землі.
(Продовження на наступній сторінці)