— Сама? — здивовано перепитав Лук'ян.— Не віриться! Не така кров тече у твоїх жилах, щоб при твоїх достатках самій вечорами нудьгувати. Я, признаюсь тобі, теж скучив за молодицями. Був колись час: пий, гуляй, балуйся... Навіть у твоєму домі з солдатками... Та що там говорити! А тепер, віриш,— боюся їх. Зачепи котру, біди потім не обберешся.
Лук'ян підійшов до столу.
— Може, в тебе є коньячок? Давно не пробував.
— Чому не заходив, почастувала б коньячком.
— Та ну-у? — радісно вигукнув брат.— Ти у мене золота сестра. Правду кажу. Ну, а Трохим буває в тебе?
— Буває, але рідко.
— Живемо так, наче й не брати ми. Як розстріляли Олександра, з того часу боїться він їх, комітетчиків. А нам люди зараз, як ніколи, потрібні. Вірні люди, на яких можна було б покластися. Чула, Софіє? Наближаються союзники.
Софія поставила на стіл пляшку коньяку. Очі в Лук'яна стали масними, обличчя розпливлося в задоволену посмішку. Випив стопку, крякнув, нічим не закушуючи, випив іще одну. Налив чарку сестрі, але вона відмовилась.
— Може, вина хочеш?
— Вина вип'ю.
Цокнулись, випили. Міцне вино впливало швидко. Сп'янівши, Софія захотіла випити ще.
— Я так думаю: мій Терешко, хоч і не кмітливий на розум, але хитрий і злий на них, комітетчиків. Не любить він їх... І я... я теж, і ти не любиш... Знаю...— говорив Лук'ян, чимраз більше хмеліючи.— Землю в мене одібрали? Одібрали. А я їм спасибі за це скажу? Ні, не скажу я їм спасибі... Не діждуть... Ось прийдуть союзники, тоді я їм, комісарам різним, комітетчнкам, нагадаю... ножем... За все помщуся... Так... І Терешко буде мені допомагати? А ти, Софіє... Чого ти мовчиш?... Не шкода тобі свого добра? Який ліс одібрали... І ліс, і землю, і луги?.. Боже мій, таке багатство втратити!
— А я не шкодую,— сказала Софія. Недовірливо глянув на неї Лук'ян.
— Брешеш, сестро! Не вірю.
— Тільки я не буду ножем,— брудна робота. Я для них що-небудь гірше своїм жіночим розумом придумаю.
— Ой сестро, жіночим розумом... Молодчина!
Лук'ян скоро пішов. Софія лишилась сама. Спати їй не хотілось. Вона вийшла на подвір'я і через город попрямувала до річки. Був тихий весняний ранок. Нарядні верби, зазираючи в дзеркальну гладь води, відбивались у ній кожним листочком, кожною пухнастою медово-ароматною сережкою. Плавали коло берега зграйки дрібних рибинок, цвірінькали на кронах горобці, ширяв у небі мало не під хмарами коршак. І кожного разу, як тільки пропливала по землі і на воді його тінь, у молодих кущах надбережного татарського зілля чувся тривожний крик домашньої качки, що зірко охороняла своїх маленьких, прудких каченят.
Софії приємно сидіти біля річки. Вона знає тут кожний куточок. До цього часу зберігся старий пеньок, па якому не раз віджимала вона колись під час прання білизну. Він тільки почорнів від часу та вкрився по боках зеленим оксамитовим мохом.
.Сонце підіймалося вище. Через міст групами й поодинці йшли дезертири, несучи в руках хто дерев'яний чемодан, хто корзинку, сплетену з лози, а хто просто торбу з харчами та парою змінної білизни.
Зрідка серед солдатських шапок з кокардами промайне чер-воноармійський шолом з п'ятикутною зіркою.
Одягнені в старенькі приношені шинелі, піджаки, свитки, взуті в солдатські черевики, стоптані чоботи або в личаки, вони поспішали до станції.
Але не дезертири привертали зараз Софіїну увагу. По той бік річки, утопаючи в буйній зелені розквітлої акації та кущів бузку, виднїлася хата Македонів. Софія не зводила з неї очей, піймавши себе на думці, що саме заради Якова вона прийшла оце сюди, до річки, сподіваючись, що він вийде на подвір'я погрітися на сонечку, і вона, Софія, зможе хоч здалеку глянути на нього, попрощатися з своїм коханим назавжди...
І чомусь знову пригадався їй мамврійський дуб, тройка, місячна літня ніч, його жадібні поцілунки...
"Не вірю! Любить він... Любить мене... Серцем чую..."
Але ось несподівано інше видіння, мов грозова хмара, заступило ясні згадки минулого. В уяві Софії постав старий клен. Спираючись на його стовбур спиною, сидить у голубому платті Ніна Черкашина і ніжно цілує Якова...
Немов гаряча хвиля підкочується раптом до серця і захльостує його ревнощами.
"Тепер уже вона не стоятиме на моїй дорозі. Скінчиться війна, Яків згадає про мене, прийде і скаже: "Софіє, не міг я говорити тобі раніше про свої почуття... Час був тривожний... Війна... Але знай, я завжди... завжди любив і люблю тільки тебе. Сонечко ти моє... зіронька моя".
Софія навіть зажмурила очі від задоволення, уявляючи собі зустріч і слова признання. "Сильними руками він обійме мене, а я дивитимусь йому в очі і довго, довго милуватимуся ним".
Зірвавши пучок трави, Софія кинула його па воду. Травинки попливли за течією.
І знову в уяві постав образ Якова. Ось він, побитий дезертирами, непритомний лежить в її кімнаті, розкидавши на подушках мляві, майже змертвілі руки. Вона перев'язує його рани. їй хочеться, щоб він розплющив очі, побачив її, зрозумів і оцінив її великодушність.
Але з'явилась Македониха, забрала Якова додому.
"Я пила за його смерть. Але ж це було в пориві злості. Вірю я... знаю... рано чи пізно, а ти, Якове, будеш моїм чоловіком... Я цього хочу, і так воно повинно бути!"
З Македонового двору на вулицю вийшов Яків, а за ним Артем Черкашин і старий Македон, у якого на голові, як і в Якова, біліла марлева пов'язка. Вони спинились, очевидно, на когось чекаючи. І дійсно, через хвилину з'явилася біля хвіртки дівчина. Але хто вона? Придивилась — і в очах у Софії потемніло.
"Жива..."
Стало моторошно. Наче не Терешко, а вона, Софія, вчинила той злочин, задушивши Ніну Черкащину. "Але що ж трапилось? Яким чином вона воскресла з мертвих? Невже Терешко обдурив мене? Ах, мерзотник! Негідник!"
Якась підсвідома сила примушувала вдову лишатися на місці. Ось із хати вийшла Македониха, а з нею ще одна жінка. Софія спочатку її не впізнала, але бачила добре, як Ніна Черкащина, взявши під руки жінок, повела їх уздовж вулиці.
— Дома повно роботи, а вона, бач, з ними шляється... Комуністів проводжає.
Софія здригнулась від несподіванки. Обернувшись, побачила Трохима. Худий, наїжачений, мов собака, від безсилої злоби, що душила його, він дивився на той бік річки.
— А вдарити не смій — до Македона піде скаржитись. Терплю. Бачиш, як її під руки ведуть, мов бариню.
— Хіба то Олімпіада? — спитала Софія і навіщось схопила брата за лікоть. Трохим Іванович відчув, як тремтіла її рука.
— Чи ти, Софочко, не хвора? Сидиш біля води. Тут можна гарячку схопити.
— Не те... Адже він її душив...— мимоволі вирвалися непотрібні слова, і Софія, метнувши очима на брата, отямилась.
— Про що це ти, Софочко, говориш?
— Я? Про що я говорю? Сідай!
Брат сів. Удвох вони стежили, як поволі до мосту наближалися ненависні їм люди. Спереду йшли Македони з Артемом, а слідом за ними жінки.
— Ти гадаєш, Олімпіада вперше з ними? Як тільки дізналася, що Якова побили дезертири,— боже мій —так переживала! Нічим не можна було її стримати. Пішла з дому, цілий день просиділа в їхній хаті, додому повернулася пізно, а відчиняти двері їй треба. І хоч нічого мені не сказала, але я вже по очах бачив: Яків швидко одужає. Тепер ось вона проводжає їх. Щоб ти до смерті йшла отак! — вилаявся Трохим Іванович і замовк. Мовчала й Софія.
— А комісар оцей — розумний біс. Чого накоїли дезертири, а ніякого їм покарання. Чув я, начебто Яків хотів розправитися з бунтівниками, а комісар не дозволив. Воно, треба визнати, правильно діють, бо, хто знає, може б, нове повстання спалахнуло. А це, як я розумію, не входить в їхні плани. їм зараз воїни потрібні. А може, й інші якісь міркування були, хіба їх зрозумієш? Ти, Софочко, чула про союзників?
Софія нічого не відповіла. І лише тоді, коли зник Яків за мостом, вона несподівано запитала:
— Ти не бачив Терешка? Побачиш — скажи, хай вночі зайде до мене.
Трохим Іванович хитрувато примружив очі. "Я, мовляв, розумію тебе, Софочко. Мене ти не обдуриш". Але вголос їй сказав:
— Чув я, Терешко в лісі переховується. А для чого він тобі потрібний? Може, якесь доручення... Може, я зможу...
— Сказала — Терешко потрібний. Обов'язково розшукай... Червінця дам.
— Червінця?.. Розшукаю... Для тебе, Софочко, на все згодний. Ти знаєш моє ставлення, мої щирі почуття, моє...— Він іще хотів щось сказати, але Софія підвелася і швидко пішла геть. Трохим Іванович дивився їй услід, намагаючись розгадати її таємницю.
"Зараз вона в поганому настрої, зайду до неї пізніше".
На заході виростала сиза хмара. Нагадуючи величезного птаха з розгорнутими крилами, вона підіймалася назустріч весняному сонцю. Трохим Іванович, дивлячись па ту хмару, сказав:
— Буде гроза.
Знявся вітер, зарябіла вода, немовби чиїсь невидимі руки вкривали густими сітями поверхню річки. Метались, шуміли під вітром старі верби, гнулись надбережні лози, шепотіли про щось своє, сумне й журливе, торішні очерети.
А хмара-птах, все ширше розправляючи крила, летіла до сонця.
56
(Продовження на наступній сторінці)