— Я знаю, ти не зрадиш мене,— говорила вона схвильовано, пробираючись з племінником все далі в глиб лісу, наче їхню таємну змову міг хто-небудь підслухати.
Вони пересікли дорогу, минули поляну, потім звернули на стежку, що вела до мамврійського дуба. Але й там Якова не було.
Софія думала вже вертатися назад, коли раптом почула сміх. Біля клена, обіпершись спиною на його стовбур, сиділа Ніна Черкащина, а поруч, підклавши під голову руки, лежав Яків Македон. Терешко відчув, як боляче впилися Софіїні нігті в його долоню.
— Бачиш, яка вона? — спитала Софія пошепки.
— Бачу,— тихо відповів Терешко.
— Ти повинен зробити все, що я просила. Зробиш?
— Зроблю.
— Тоді і я свого слова дотримаю. Ти одержиш сповна, як домовились. А тепер іди на просіку, йди гуляй, ти мені більше не потрібний.
Софія лишилась сама. Вона стояла за кущем недовго. Якась підсвідома сила так і спонукала її вийти з укриття, покликати Якова, домовитися з ним про зустріч. Хай ця зустріч буде, можливо, останньою, але вона повинна відбутися.
1 все-таки незрозумілий страх в найостаннішу хвилину скував Софію, і рішучість її зникла, мов дим. А Яків лежав під кленом, і на фоні голубого плаття особливо виразно й красиво виділялось його чорне волосся.
Ніна, не підозрюючи, що за нею стежать сторонні очі, голубила Якова. Ось вона, схилившись, припала до його губів...
Софія не могла більше на них обох дивитися. Просто через кущі вона стрімголов помчала до стежки і, не озираючись, швидко пішла додому. А пізно вночі до неї з'явився Терешко. Тітка запросила його до своєї спальні. За причиненими дверима дзвеніли чарки, чулася нерозбірлива розмова.
Софія багато пила. Остаточно сп'янівши, вона обійняла Те-решка...
Під дверима незабаром зникла світляна смужка... З спальні линув то нервовий сміх, то пристрасний шепіт вдови:
— Ну, чого ж ти дивишся такими очима? Цілуй мене, цілуй же, дурню!
50
Два дні не бачила Софія Терешка, а па третій день зранку він прибіг до неї чимсь збуджений.
Софія ще лежала в ліжку, але дозволила племінникові зайти до її спальні.
— Що скажеш? — тітка пильно дивилася йому в обличчя. Був він рудий, як і його батько. Густе ластовиння вкривало повновиде обличчя. У бруднувато-сірих очах світилась покірна тупість, а кирпатий ніс з великими ніздрями, що заросли рудим, твердим, як щетина, волоссям, доповнював Терешкову "красу".
"І я цілувала таку мавпу?" — пригадала Софія пам'ятну ніч. їй стало гидко. А Терешко зніяковіло сів у крісло і, не дивлячись на тітку, розповідав:
— Комітетчики збираються дезертирів мобілізувати проти Колчака, та я думаю, ми не підемо воювати. Ми вже говорили між собою. Так і вирішили — не йти. Добровольцям, які хочуть за Ради воювати, треба записуватися в штабі запасного батальйону. Сьогодні на майдані призначено мітинг. Македони все розпинаються за Радянську владу. А вона мені, влада оця, поперек горла кісткою застряла. І татусеві теж. Ну що ж, побачимо, як підуть дезертири на війну супроти Колчака. Не підуть вони — от і все! Ніхто не піде! До Сибіру, в тайгу, в чужий край... Що ми, збожеволіли? Нам і на Україні добре. І ми ще подумаємо, куди нам іти, за кого воювати. Правильно я кажу, тіточко Соню? Хай ті йдуть проти Колчака, кому ця влада припадає до душі, а для нас вона... кістка в горлі.
Терешко замовк. Він не знав, куди дівати свої набряклі від крові сильні руки, і для чогось м'яв шапку.
— А багато в слободі дезертирів?
— Думаю, не менше сотні набереться. Та ще по сусідніх хуторах є.
Софія навіть підвелася в ліжку, осяяна якоюсь думкою, що з'явилася раптово. Голос її став тихим, змовницьким:
— Ну, а з тією... Ти нічого ще не зробив?
— Важко. Я думав раніше, вона так собі — дівчина та і все. А вона політпрацівник. Он які І прізвище її... Черкасенкова, здається.
— Прізвище її Черкащина,— поправила Софія, думаючи про щось своє.— Політпрацівник, кажеш? А чи точно дізнався?
— Точно.
— Що ж, тим краще,— сказала Софія, блиснувши очима, в яких засвітилася жадоба помсти.— Тоді все можна буде зробити інакше,— і вона поглядом наказала Терешкові сісти ближче до неї, але він, не зрозумівши її, ніяково тупцював на місці.
— Як же... Я в чоботях... Може, роззутися?
— Та ні ж бо, ні! — роздратовано сказала Софія.— Який ти недогадливий. Просто ближче сядь, ось сюди.
Голос її став тихим, змовницьким. Вона повчала племінника, що йому слід робити і як діяти. Вона розкривала перед ним свій план, кожного разу перепитуючи:
— Зрозумів?
Терешко мовчки, як кінь, хитав головою, не сміючи глянути тітці в очі.
— З цього почнеш, а я теж там буду.
— Ну що ж, господи благослови! — перехрестився Терешко до ікони, надів шапку і, дивлячись собі під ноги, сказав: — Пішов я, значить, хлопців збирати.
— Іди збирай .. Боже тобі поможи!
І коли він зник за дверима спальні, Софія погрозливо сказала:
— Ми ще з тобою, Якове, зустрінемось, обов'язково зустрінемось! — і в неї хижо блиснули очі.— Тільки знаю, лихо тобі буде, милий мій, від цієї зустрічі!
51
Софія запізнилася на мітинг і одразу не могла зрозуміти, що тут трапилось. Ось сваряться між собою дві жінки:
— Очі мої на тебе б не дивилися! І ти куркулиха, і чоловік твій дезертир. Хочеш чи не хочеш, а його заберуть. Нічого йому дома відсиджуватись. Наші чоловіки у партизанах кров проливають, а ви будете на м'яких подушках вилежуватись? Не дамо! Піднімуть твого кнура, візьмуть. Нехай і він повоює за Радянську владу.
— Хай тебе сира земля візьме! Що ти очі свої на мого чоловіка вирячила? Був він дома і буде дома. Нікуди його не пущу. Отак! І на м'яких подушках з ним спатиму, хоч ти лусни з досади та злості.
— Ні, по-твоєму не буде. Буде по-нашому. Візьмуть... Не відкрутиться тепер. Ні-і!..
Софія не стала слухати, чим закінчиться ця сварка, і тут же наткнулася ще на одну таку ж сварку між літніми чоловіками, в яких справа доходила мало не до бійки.
— Ти не хапай мене за груди! Ти синів маєш, і всі вони в тебе дома, а мій Іван, може, голову покладе за цю владу. Ти не хапай мене!
— Ми теж за Радянську владу — і я, і сини мої, тільки ми проти комуністів.
— Брешеш! Без комуністів Радянської влади не буває. Комуністи — перші в бою, перші і в новій жизні. Вони вас, куркулів, кровопивців, зімнуть... Так... Комуністи візьмуться за вас, а ми, бідняки, їм допоможемо... Це колись ваша кривда правдою була, а тепер інші часи настали. Тепер...— та й не докінчив фрази. Від сильного удару тіло його хитнулося. Кілька чоловіків кинулося обороняти бідняка.
"Що тут робиться?" Софія підійшла ближче до волості, стала на горбку під старою тополею.
— Матері! Жінки! Сестри мої! До вас звертаюся... Вас проситиму...— полинув над майданом грудний щиросердний голос, і людський галас швидко почав стихати.— Знаю, тяжко розлучатися матері з сином, дружині з чоловіком, а дівчині з своїм коханим...
Та настав грізний час. На Батьківщину нашу сунуть безжальні й люті вороги, щоб задушити Радянську владу, одібрати землю, вирвати з наших рук щастя, за яке пролито стільки народної крові...
Ближче до трибуни протиснувся худий, довгий, мов жердина, парубійко, одягнений у свитку й червоноармійський шолом. Злодійкувато озирнувшись, він погрозив жилавим кулаком до промовця і, відчуваючи підтримку таких же, як і сам, дезертирів, закричав:
— Агітувати прийшла? Ми загітовані. Ми самі знаємо, що нам робити. Вірно, мужики? — І одразу замелькали важкі кулаки, загаласували сильні горлянки, заблискали злобні очі.
— Забирайся звідси геть, поки не пізно!
— Скатертю доріжка!
— Чули ми таких.
— Бачили птицю-перепелицю? Бабу в комісарші возвеличили, щоб вона, значить, нами, мужиками, командувала... Чудасія, братці!
— Злізай з трибуни!
— Хай говорить. Цікаво... Чого кричите?
— Не хочемо слухати бабу. їй дітей родити полагається, а вона шинелю одягла. Тьху! Безсовісна! Іди, щоб ми тебе тут більше й не бачили. Геть!
На трибуні стояла Ніна Черкашина, дивлячись на розбурхану куркульську стихію. Сумнівів не було — хтось уже попрацював серед дезертирів, хтось зробив свою зрадницьку чорну справу. Про це треба сказати, але говорити їй не давали дезертири, що стовпились біля трибуни. Кожне слово її губилося у десятках обурених голосів. Все частіше підіймалися в повітря кулаки. Лунала мерзенна лайка, чути було різкий свист. Особливо шаленів кирпатий рудий хлопчина з веснянкуватим обличчям. Це він, ховаючись за спинами сусідів, вигукував:
— Тягни її з трибуни, бий!
— Я тебе вдарю,— обізвався селянин, що стояв поруч, у солдатській шапці з кокардою і в дуже ветхій шинельці.— Діло вона говорить. Повернемося до армії — нам усе простять.
— Так іди! — накинулося одразу на нього кілька дезертирів.— Іди, підставляй свого лоба під кулю.
— Він у тебе великий та дурний.
— Ти скажи прямо, за кого ти: за комуністів чи за народну власть?
(Продовження на наступній сторінці)