Щирі юнацькі сльози чомусь нагадали Артемові про рідну, передчасно посивілу матір.
Уявився зимовий ранок. Мати одержує листа від Ніни, читає. Обличчя міниться, руки тремтять...
"Як? — запитує вона не своїм голосом.— Мого сина роз-стрі..."
Артем відганяє геть невчасну ятристу думку, і знову зір його ширяє по солдатській-шерензі.
Знали друзі, що Артема Черкащина видав веснянкуватий солдат, та не знали, що під час обшуку в рукаві Артемової шинелі знайшли прокламацію, яка випадково там залишилася. Це і стало основним доказом проти нього. Черкашин знав: смерть неминуча, але свідомість того, що він умиратиме за велику справу, в ім'я якої віддано вже не одне життя кращих синів народу, відганяла страх, підносила його дух, породжувала в ньому пристрасне бажання в ці останні хвилини розказати солдатам про більшовицьку партію, якою керує найгеніальні-ша, найрозумніша в світі людина — Володимир Ленін.
— Товариші! Я більшовик, я рядовий боєць партії, що піднесла свій голос проти ката Миколи Романова, проти розбій-ннків-капіталістів, які кинули мільйони робітників і селян на фронт оцієї кривавої війни.
Це було так несподівано для офіцерів, що вони розгубились, не знаючи, як їм діяти. Черкашин, скориставшися з цього, продовжував:
— Вас обдурили, пославши на фронт захищати царизм. Солдати, бережіть зброю. Надійде час, коли вам доведеться свої багнети повернути проти буржуазії, поміщиків, офіцерні...
— Стру-у-унко! — надриваючись, закричав Безсалий. Солдати продовжували уважно слухати більшовика. Голос його звучав дзвінко, заклично, сміливо.
— Солдати! Ви заб'єте мене, та пам'ятайте,— вам не розстріляти революції. Насувається врна, невблаганна, грізна, і немає в світі сили, яка могла б спинити її неминучий прихід. Тремтять вороги, бо наближається для них час розплати. Лютують вони у скаженій злобі своїй, але ніщо: ні в'язниці, ні каторга, ні заслання, навіть сама смерть — не зламає більшовиків. Загину я — на моє місце стануть десятки нових бійців. І вже не за горами той час, коли над неосяжними просторами імперії Російської трудові руки піднімуть червоні прапори революції. На тих прапорах горітиме наша кров — робітників і селян...
— Готуйсь! — заверещав, втрачаючи самовладання, Безсалий. Але це не зупинило Артема. Голос його звучав так само пристрасно, очі виблискували якимсь внутрішнім невгасимим вогнем, непохитною вірою в завтрашній світлий, осяяний волею день.
— По зрадникові отечества! — подав команду офіцер. Терень рвонувся було вперед, готовий здійснити свій намір,
коли раптом почув жіночий крик. До поляни бігла Ніна Черкащина. З голови злетіла біла намітка з червоним хрестом. Не підняла її, мчала далі. Всі стежили за дівчиною, а вона, не зупиняючись, бігла до сосни, де стояв брат.
З наказу офіцера, якийсь солдат схопив її за руку, не пустив далі.
— Артем! Артеме!
І цей одчайдушний крик її, сповнений жаху, благання і невтішного горя, різонув не тільки Артема. Ще одне серце в солдатській шерензі відгукнулося на той крик, наче його безжально вдарили чимось пругким і гострим, і воно, облите кров'ю, болісно защеміло...
— Не плач, Ніно!—гукнув до неї брат.— Тримайся! Будь мужньою!
І нічим не міг втішити її Яків Македон. Він бачив, як Ніну оточили інші сестри-жалібниці, намагаючись заспокоїти, але слова їхні, певно, не впливали на неї, бо вона увесь час поривалася вперед, а її стримував озброєний солдат, не дозволяючи підійти до брата, і вона з жахом чекала фатальної хвилини, не маючи змоги ані визволити його, ані будь-чим допомогти, щоб одвести від нього неминучу й страшну розправу.
Яків стежив за нею, і, може, ніколи ще він так виразно не відчував, як оце зараз, у ці хвилини, що її горе стало його горем, що її біль став його подвійним болем, що Ніна йому безмірно дорога, бо він любить її так, як не любив ще нікого досі в житті.
Коли це сталося, того, певно, й сам би не зміг пояснити. А це трапилося, мабуть, тут, на фронті, коли він бачив її мало не щодня в небезпеці, де вона, дівчина-сестриця, друг і товариш, переносила всі тяготи солдатського окопного життя.
Він бачив її, безстрашну й сміливу, в боях, коли вона, рискуючи власним життям, перев'язувала поранених солдатів, напувала їх з фляги водою, заспокоювала й підбадьорювала ласкавими словами.
Не раз зустрічав він її в землянках і бліндажах, де вона при світлі каганця чи копійчаної свічки писала під диктовку неписьменних солдатів невеселі листи їхнім родинам.
А іноді чув Яків Македон, як співала Ніна задушевні пісні, розважаючи поранених солдатів, або розповідала їм про робітників великого міста Петербурга, де їй довелося жити й працювать.
Ніколи Яків не говорив їй про свої почуття, про свою любов, але кожного разу, зустрічаючись з нею, помічав, як займався на щоках у неї дівочий рум'янець, а очі ставали такі глибокі, іскристі й добрі, що здавалося, вона проникала ними в саму душу, і гріла, і голубила його своїм поглядом. Йому приємно було відчувати оте хвилююче тепло, що випромінювалось з її очей...
Смілива, відважна, чуйна і ласкава —— ось такою ввійшла вона в його душу, ввійшла владно, і це відчув він особливо гостро зараз, коли пролунав її крик, коли побачив її невтішне горе, біль і страх за долю брата.
І той біль, передавшись йому, відбився ще більшим болем в його душі.
"Не плач... Ми не дамо... Я вирішив... Солдати мене зрозуміють. Я першим стану на його захист".
Раптом Яків почув, як хтось з солдатів досить голосно й погрозливо сказав:
— Ну, тепер і Безсалому не жити. У першому ж бою під час атаки...
Знову махнув полковник рукавичкою, подаючи сигнал, і з усієї сили вигукнув прапорщик Безсалий:
— Взво-од, вогонь!
Жодного пострілу... Охоплений шаленим гнівом, Безсалий закричав:
— Ви?.. Не слухати?.. Бунтувати... в армії бунтувати? — Його душила лють, очі горіли вовчим вогнем. Вдивляючись у спокійні обличчя солдатів, він погрожував: — Розстріляю!.. Цілий взвод розстріляю!
Розгублений стояв біля Софії полковник Бабенко.
— В чому справа? Солдати не чули команди? — І він, п'яно похитуючись, пішов до взводу. За кожним його кроком стежив Артем. Він був захоплений вчинком солдатів. "Що, не слухають? Не виконують наказу? А ви хотіли, щоб солдат убивав солдата? Минулося. По-вашому не буде!"
— Товариші солдати, брати! — заговорив знову Артем, але його голос заглушила повторна команда офіцера Безсалого:
— Взво-о-о-од, вогонь!
І знову тиша. Тоді з наказу полковника Бабенка взвод підпрапорщика Безсалого став у тил першому взводу. Підвелися гвинтівки.
— Солдати, заждіть... зупиніться! — І Терень, вирвавшись з шеренги, побіг до сосни, щоб здійснити свій намір. В ту ж хвилину Метелик схопив Якова за руку й, дивлячись у його розпалені гнівом очі, спитав:
— Ти що... що надумав?
— Не заважай... Уб'ю його, гада... А потім з солдатами сам говоритиму...
Невідомо, що трапилося б далі, але в цю хвилину в повітрі раптом почувся знайомий свист снаряда. Вибух здійняв у повітря сніг і чорні грудки мерзлої землі. Немов підкошені, впали брати Безсалі, впало кілька солдатів, забитих і поранених осколками. Знялася паніка. Скориставшись з цього, Артем швидко помчав до лісу, а Терень радісно кричав йому вслід:
— Біжіть, Артеме, біжіть... втікайте!
Солдати й офіцери кинулись до укрить. Перелякана Софія помчала на конях з такою шаленою швидкістю, що в перший-ліпший момент легкі сани, перекинувшись, могли б скалічити або забити її на смерть. Та про це вона не думала в ті страшні хвилини. Швидше б вирватися звідси, врятувати своє життя.
Снаряди вибухали обабіч, позаду, спереду, і Софія, бліда від страху, наказувала солдатові:
— Жени швидше! Швидше!.. Ну, що ж ти?..— і поривалася сама правити очманілими кіньми, яких нещадно стьобав батогом Гліб Колмиков.
Німці після невеликого перепочинку, влаштованого на час різдвяних свят, почали артилерійський обстріл російських окопів, готуючись до чергової атаки.
А через кілька днів тут же, на передовій позиції, Ніна Черкащина прощалася з Яковом Македоном...
— Вже їдеш? — запитав він, і в голосі його відчулися розгубленість і відчай.— Так швидко...
— Мушу... Не дозволяють мені тут залишатися...
— Розумію...
І замовкли обоє, не знаючи, що сказати в ці останні хвилини вимушеної розлуки.
— До Артема?
— До Артема. Тільки я спочатку Галину Шорохову провідаю, а вона вже скаже, де мені шукати брата.
Він узяв її руки, в очі глянув, і Ніна особливо гостро відчула зараз, що розлука з ним буде тяжкою для неї, що вона любить його, любить безмірно...
— Проведу тебе трошки.
— Хіба що трошки, бо вже коней запряжено... Ждуть мене...
Вони йшли лісовою дорогою. Обабіч них стояли дерева, запушені густим інеєм, і такий же іній посріблив пасмечка волосся на її' скронях, впав холодною окрасою на довгі вії.
— Я, Ніно... Я тепер не можу... без тебе...— Він хвилювався, і його хвилювання передавалося їй, а погляд очей карих грів душу дівчині, сповняв усе єство її незвіданим теплом першого кохання, примушував серце млосно завмирати...
Раптово зупинившись, Ніна сказала:
— Попрощаємося тут.— І мимоволі потягнулася до нього. Сильними, мужніми руками він обійняв її, припавши до губів жадібним поцілунком...
(Продовження на наступній сторінці)