А Метелик, жадібно слухаючи Черкащина, все-таки не міг зрозуміти, як наважився він у присутності солдатів, які приймали присягу на вірність царю, назвати царя катом. Йому подобалась така сміливість. Покласти свою голову на полі брані за Миколу Романова Метелик теж не хотів. Чомусь знову пригадалася ніч, коли йому, пораненому, відмовив у допомозі Олександр Безсалий. І хто знає, може б, лежав Метелик уже в могилі, коли б не врятували його друзі.
Ніколи не забути йому тієї ночі.
— Так ось, Метелику,— несподівано звернувся до нього Артем,— сьогодні ми зберемося у вашій землянці. Вона просторіша. А ти, Якове, не забудь узяти з собою гармонь.
— Візьму,— одразу погодився той, зрозумівши Артема.— Я вже вам і заграю, й заспіваю.
Сани доверху навантажили дровами. Коні рушили. На снігу залишався глибокий слід від полозків. За саньми пішли солдати. І тільки один з них, отой з веснянкуватим обличчям, скаржачись на мозолі, видерся на дрова, сховав закляклі пальці в рукава старенької шинелі, наїжачився, мов сич. Скрипів сніг. Багряно палав захід.
— Треба буде частину дров приховати,— сказав Метелик.— Адже гості до нас сьогодні прийдуть.— Не спиняючи коней, він швидко скинув кілька поліняк. їх спритно підібрали солдатські руки, розрубали на частки, і незабаром над землянкою знявся сизуватий димок. Короткий зимовий день швидко згасав.
А коли стемніло зовсім, до землянки увійшов Яків Македон з старенькою гармонією, а за ним, струшуючи з шапки сніг, бо знялася метелиця, переступив через поріг Артем Черкашин. Повернулися з кухні Савелій з Кузьмою Сукачовим. Савелій, вмостившись на нарах, почав лузати насіння. Лушпиння застрявало в бороді, яку він час од часу розчісував пальцями, мов гребінкою. Осторонь самотньо сидів Кузьма. Очі в нього були сухі, блискучі й світилися таким болісним, разючим горем, що в них не можна було спокійно дивитися.
Метелик обірвав у лісі хлястик і зараз старанно пришивав його суровою ниткою. Кілька солдатів грали в карти. За столом сидів Терень і голосно по складах читав буквар, подарований Черкашиним. Артем учив Тереня грамоти. І хлопець, буваючи часом у прифронтовому містечку, дуже старанно перечитував численні вивіски на крамницях і ларках. Охоче блукав міськими вулицями, не раз спинявся біля воріт, щоб прочитати на дерев'яній або залізній табличці прізвище домовласника.
Листки з книжок, обривки газет, папірці від конфет,— все це старанно збирав, перечитував від слова до слова, складаючи потім до дерев'яної скриньки, яку беріг, мов зіницю ока.
— "Бе-жа-ла ко-за че-рез ле-со-чек, со-рва-ла кле-но-вый лис-то-чек",— вичитував він з букваря, не помічаючи біля себе Черкашина.
— Як справи, Тереню?
Юнак одірвався від книжки і, весь сяючий, пообіцяв своєму вчителеві:
— А я за сьогоднішній вечір ось аж сюди прочитаю.— І нігтем провів лінію. Артем тут же зауважив:
— Книгу потрібно берегти. Бачиш, мітка від твого нігтя залишилася. І пальці не можна слинити, коли перегортаєш сторінки. По-перше, сторінки брудняться, по-друге, негігієнічно.— Зрозумівши, що Тереню це слово незнайоме, він пояснив його значення й продовжував: — Ріжки теж не загинай, а краще візьми закладочку з папірця... Дивлюсь я на тебе, Тереню, дуже ти змарнів. Важке для тебе життя солдатське. Додому б тебе відправити.
— А хіба мене відпустять? Я доброволець. Я в окопах разом з усіма ось уже третю зиму. Не відпустять мене. А хотілося б діда провідати, як він там.
— Я поговорю з Ізаровою, може, вона тебе з собою візьме,— сказав Яків Македон, сідаючи біля грубки.
У землянку вбіг солдат. Озирнувши всіх бистрим поглядом, попередив:
— Усиков... зараз увійде! — І одразу Яків Македон, розтягнувши гармонь, хвацько заспівав:
Раз послал да меня барии Чай китайский заварить, А я отроду не знаю, Как китайский чай варить. А я отроду не знаю...
Якова оточили солдати. Один з них завзято пританцьовував. Увійшов прапорщик Усиков. Усі підвелися, вітаючи офіцера. Його швидкі очі так і бігали по солдатських обличчях, когось розшукуючи. Але солдата з веснянкуватим обличчям, якого він хотів бачити, в землянці не було. Поїхав до криниці по воду.
— Коли повернеться, нехай одразу ж, так би мовити, підійде до прапорщика Безсалого. Негайно! — наказав Усиков і попрямував до дверей, але його зупинив Яків Македон.
— Ваше благородіє, сьогодні різдво Христове, дозвольте в такий день трошки повеселитись. Солдати просять що-небудь заграти їм на гармонії, просять пісню заспівати. Можна?
— Можна. Гуляйте. Все одно через два дні знімаємося звідси, знову підемо в окопи, так би мовити. Тільки дивіться мені, щоб п'янки не було.— І він вийшов.
У землянці стало тихо. Першим цю тишу порушив Яків. Позираючи на Артема, він сказав:
— Ну, що ж гаяти час. Ти, Артеме, починай.
Терень закрив свій буквар, поклав його до скриньки і став на своє постійне місце біля вікна, як дозорний. Солдати підклали кілька сухих полін, і чавунна грубка почала червоніти знизу.
— Розкіш яка,— говорив Савелій, простягаючи великі руки до тепла.— Іди сюди, Кузьмо, сідай погрійся.
Кузьма підійшов, сів поруч, дивився на вогонь байдужим поглядом, мовчав, заглиблений у свої важкі, невеселі думи.
Солдати тісним кільцем розмістилися біля грубки. Артем скинув шинель, вивернув рукав і, позирнувши на двері, вийняв з потайної кишені прокламації.
— Ви не турбуйтеся, Артеме. Я все побачу... Я до цього звичний... навіть в секретах стояв,— І Терень, задоволений дорученою йому справою, посміхнувся. Ніколи й ні в чому не підведе він свого вчителя.
Хтось відчинив дверцята грубки, і відсвіт вогню впав на білий друкований аркуш.
— Читай!
Стало тихо. Всі з нетерпінням дивилися на Артема.
— "К разоряемым и умерщвляемым народам,— читав він, не поспішаючи, щоб кожне слово було зрозуміле солдатам.— Два года мировой войны, два года опустошений, два года кровавых жертв и бешенства реакции. Кто несет за это отвествен-ность? Кто скрывается за теми, которые бросили пылающий факел в бочку с порохом? Кто давно уже хотел войны и подготовлял ее? Это господствующие классы".
— Зажди хвилинку,— сказав Савелій, підкладаючи в грубку сухе полінце, що приніс з кухні.— Яскравіший вогонь, видніше буде читати.
— Нічого, я й так добре бачу,— відповів Артем, схилившись над прокламацією.— "Уложив миллионы людей в могилы, повергнув в горесть миллионы семей, превратив миллионы во вдов и сирот, нагромоздив развалины на развалины и разрушив незаменимые культурные ценности, война попала в тупик".
— Правда, ой правда, що мільйони загинули на фронтах, а вдома лишилися вдови, зосталися сироти.
— Помовч трохи.
— Не можна мовчати...
— "Вы, народ, трудящиеся массы, вы делаетесь жертвами войны. А между тем эта война не ваша. В траншеях, на передовых позициях находитесь вы, трудящиеся, сельский и городской люд. Позади фронта видите вы богатых с их приспешниками, скрывающихся в безопасности".
— Зажди, Артеме, не можу мовчати. Велика людина ці слова писала, якщо вони так моє серце зачіпають. На фронті ми, оце вірно, сільський і міський люд, а в тилу хто наживається на війні? Софія Ізарова. Вона тисячі вже заробила, а Лук'ян? Адже він скоро всі землі наші до своїх рук прибере.
— Що там Ізарова разом з Лук'яном проти міських капіталістів, які на цій війні заробили вже не тисячі, а мільйони.
— Одним миром вони мазані, що Ізарова з своїми братами, що міські багачі. Ті й другі — наші кровні вороги. Так я розумію.
— Читай далі, Артеме, прошу тебе,— і по голосу Кузьми відчули всі, як жадібно він сприймав кожне слово, як глибоко воно западало йому в душу, хвилювало його своєю правдою.
— "В траншеях, на передовых позициях находитесь вы, трудящиеся, сельский и городской люд..."
"Це про мене сказано",— подумав Кузьма, і йому стало шкода самого себе. Але це не була тільки жалість. Він відчував, як у його душі підіймалася огида й лють до тих, хто, ховаючись у тилу, наживається на війні. Треба правду знати, всю збагнути її до кінця.
— Читай, Артеме, читай.
Несподівано скрипнули іржаві петлі, Терень навіть не встиг попередити про небезпеку, як розчинилися навстіж двері, і в них з'явився Усиков. Гусінню розтягнулася в руках у Якова гармонь, задзвеніла весела молодецька пісня:
Ах ты, лодочка тиноваи, Тиновая, тиновая... Ты, дивчина молодая,
Молодая, молодая, Выйди, Дуня, на крылечко, На крылечко, на крыльцо. Надень, Дуня, хоть колечко...
— Припинити! — заверещав чимсь розлючений Усиков.— Чому досі не прийшов оцей... так би мовити, руднії?
Офіцеру пояснили, що солдат з веснянкуватим обличчям ще не повернувся.
— Негайно... Наказую, коли з'явиться, негайно, так би мовити, до Безсалого! — І він пішов, грюкнувши дверима.
— Навіщо йому рудий? Хіба, може, десь проштрафився? Про солдата з веснянкуватим обличчям скоро забули. Артем дочитував прокламацію:
(Продовження на наступній сторінці)