— А потім чую — гавкають собаки. Набрів я на знайоме село. Там місцевий учитель — своя людина. У нього я дістав паспорт, одяг. Наділив мене він продуктами, грошей на дорогу дав. Тепер я вже не Артем Черкашин, а Іван Павлович Демченко. Професія моя — токар-металіст.
— Добре, що так все закінчилось. Не приморозив собі ніг?
— Трошки було приморозив. Снігом потім розтер — і все гаразд.
З кухні почулося веселе шипіння. Мати вийшла з світлиці, але скоро повернулась, несучи перед собою блискучий самовар. Поставивши його на металевий піднос, вона заварила міцний чай, нарізала хліба, вийняла з шафи старовинний, розмальований квіточками чайник, відкрила банку з варенням і, наповнивши ним скляну вазочку, поставила її перед Артемом.
— У чай клади і так їж. Це ж твоє улюблене.
— Люблю... Всяке варення люблю, а вишневе — особливо. Та чаювати йому не довелось. Стінний годинник пробив
п'ять разів. Артем підвівся з-за столу.
— Я мушу йти. Бо о п'ятій тридцять ранку відходить поїзд.
А чаювати, мамо, вже будемо якось іншим разом.— Він швидко одягнув пальто і калоші/натягнув картуза.
— Ну що ж... І за те спасибі, що матір провідав... Радість мені приніс. Розумію, інакше не можна... Іди... Благословляю! — Вона перехрестила його, а він, посміхнувшись, сказав:
— Навіщо? Адже я, мамо, давно...
— Нічого, синку. А може, він єсть? Не треба його гнівити... Я за тебе все одно буду молитися...
Недавня радість згасла, як свічка. Хвилина тяжкої розлуки, яку всіляко вона намагалася віддалити, надійшла раптово, сповнивши душу жалючим сумом і тривогою.
— Проведу тебе трохи.
— Не треба, мамо. Ніхто не повинен бачити мене з тобою. Сам піду... До побачення!
Мати вийшла з ним разом па подвір'я і, стоячи біля воріт, дивилася йому вслід, доки не зник він з очей. Потім зайшла до хати. На столі, як і раніше, весело шумів самовар. Падали на металевий піднос окремі жарини і, вкриваючись сірим попелом, швидко згасали.
Мати сіла край столу. У фарфорове блюдечко з недопитим чаєм упала пекуча сльоза, але рука її навіть не поворухнулася, щоб одсунути те блюдечко далі від себе. Затуманеними очима дивилася вона на вазочку з вишневим варенням, на хліб, що нарізала для нього.
— Сину мій... Артеме! — застогнала, не маючи більше сили стримувати ридання. Ситий кіт, покинувши теплу лежанку, підійшов до неї, став лащитися біля її ніг.
18
Засніженою дорогою простував солдат. Часто зупиняючись, він жадібно шукав очима попутної підводи. І тільки недалеко від слободи, коли вже зовсім знемігся і ладен був упасти на сніг, раптом побачив тройку, яка швидко наближалася до нього. Дивився на неї з радістю й надією, як на єдиний порятунок.
Ситі коні бігли дружно. Дрімав на козлах кучер, закриваючи широкою спиною пасажира.
І коли тройка порівнялася з солдатом, він підняв свої милиці. Натягнулись віжки. Коні спинилися.
— Сил нема. Від станції йду пішки. Підвезіть солдата-калі-ку до слободи.
У санях сиділа жінка, одягнена в коштовну шубу, валянки, пов'язана теплою хусткою так, що виднілися тільки її красиві, але недобрі очі. "Посади такого поряд, а він, може, брудний, немитий..." — подумала з гидливістю, і, не відповідаючи солдатові на слова, вона мовчки штовхнула кучера в спину, і той стьобнув батогом коней.
Заскрипіло полоззя, тройка помчала далі, а солдат ще довго стояв на місці, проводжаючи поглядом сани й мовчазну жінку. Це була Софія Ізарова.
Тільки надвечір дійшов до слободи. На нього з цікавістю дивилися слободяни, не впізнаючи в цьому скаліченому солдатові свого земляка.
Спинившись на мосту, він стежив за тим, як на горбок підіймалися діти. Його увагу привернула до себе дівчинка років семи. Пов'язана материною хусткою, одягнена в батьківський піджак з закачаними рукавами, жвава й весела, вона, швидко вмостившись на санчатах, помчала вниз, до містка, де стояв солдат.
Пізнавши його, дівчинка так зраділа й розгубилася, що навіть кинула санчата на дорозі, а сама побігла вперед, обняла, притиснулась гарячим личком до його холодної шинелі, цупко тримаючись рученятами, немовби хтось сторонній міг відняти в неї батька.
— Тато... таточко мій повернувся...
Пимопа Базалія відпустили по "чистій" з фронту. Шинель його прикрашали медаль і хрест — нагороди за хоробрість і компенсація за каліцтво.
— Бери саночки, ходімо... ходімо, Таню.— Зустріч з дочкою схвилювала Пимона. Наче ясний промінь раптом упав у його затьмарену журбою душу, освітив її своїм яскравим, радісним світлом, і ширше, вільніше зітхнув солдат: "Нічого, проживемо як-небудь... Буду дочку ростити... Вона в мене молодець, метка..." І він, обійнявши її, приторкнувся холодною бородою до рум'яної від морозу щічки.— Розумнице ти моя, рідна моя. Мама, певно, турбується: "Де, мовляв, загулялася донечка?"
— Хіба мама буває в цей час дома? Вона ж у майстерні... Вона приходить пізно, а вдома я господарюю. Я вже доросла... І ключ ось у мене. Я сама вмію готувати обід і все сама роблю.
їх зустрічали на вулиці сусіди і, хоч не пізнавали одразу Пимона, але догадувались, що це він, бо разом з ним ішла Таня.
Солдата спинив столяр Македон.
— Ти? — спитав він здивовано, і в голосі його забриніли нотки співчуття й жалю до сусіда.— Відвоювався, значить?
— Відвоювався...
— Так... Ну, а як же мій Яків? Бачив його?
— Живий...
— Слава богу,— і він не став більше обтяжувати розпитуваннями Пимона, помітивши його втому. Нехай чоловік відпочине з дороги, а про фронтове життя вони поговорять з ним пізніше.— Ти не горюй, що ногу втратив... Руки є, голова ціла, жити можна. Захочеш — навчу тебе свого ремесла, матимеш шматок хліба.
— Спасибі на доброму слові. Подумаю, пораджусь з дружиною.— Пимон пішов далі. Ось уже його хата. Частіше забилося серце. Зовні майже нічого не змінилося, але коли зайшов на подвір'я, одразу помітив: коня нема. Біля тину лежало присипане снігом колесо. Не видно було жодної курки, а розкрита солом'яна покрівля хліва особливо вразила Пимона.
— Заходьте, тату,— сказала дівчинка, одімкнувши двері, і він уперше за час війни переступив поріг рідної збіднілої хати. Таня звикла вже господарювати. Не роздягаючись, вона побігла до хліва, взяла оберемок сухого хмизу й соломи, внесла до хати, швидко і вміло розпалила грубку.
— Змерзли, тату? Ви сідайте ось сюди, ближче, вам буде тепліше. А я картоплі зварю. Ось на столі хліб. Хочете, тату, хліба? Є солоні огірки. Ще є квашені помідори. Дати?
Маленька хазяйка ставила па сі і л усе, що було їстівного.
Пимон слухав дочку і милувався тим, як ловко і вміло в її маленьких руках спорилась робота. Озираючи хату, він помітив, що не стало скрині, в якій зберігалося всяке добро, що його наживали роками вони разом з дружиною. А на вішалці, де висів у них зимовий одяг, лишилися тільки старенька Полина спідничка та латане Тетянчине плаття.
— Я тепер часто ночую дома сама. Мамі не можна відлучатися. Вона доглядає за кімнатами Софії, а я сама.— Дочка підійшла до батька, подивилася на його дерев'янку, спитала: — Відрізали?
їй хотілося розпитати батька про все ще тоді, у госпіталі, але там вона злякалась, побачивши батька без ноги, і з мамою таке трапилось... А потім мама часто плакала. А коли вони їхали поїздом додому, мама сіла біля вікна, а шибки були в візерунках, і нічого крізь них не побачиш, а мама все дивилася на візерунки, і Таня тоді добре почула мамині слова, хоч мама промовила їх зовсім тихо, але все одно Таня почула. Мама сказала: "Що ж ми будемо тепер робити? Не працівник він— каліка... Навіки каліка..." Тані хотілося її втішити і хотілося спитати, коли ж тато повернеться додому? Але мама мовчала, заплющивши очі, немовби заснула, а по щоках у неї текли сльози, і було Тані дуже шкода свою маму, дуже...
І ось зараз батько сидить у хаті, тільки замість ноги в нього — дерев'янка, і ходити без милиць він зовсім не може.
— Це германці так скалічили? — допитувалась вона, і в її оченятах заблищали злі вогники.-— Навіщо вони це зробили, тату? Навіщо?
Батько обійняв її, тихо сказав:
— Маленька ще ти, нічого в цих справах не розумієш.
— Я не маленька... Я розумію... Недобре так битися, щоб ноги відбивати.., Для чого ж людей калічити? Я бачила в госпіталі...
— Донечко, може, збігаєш до матері, скажеш їй, повернувся, мовляв, батько.
— Зараз збігаю.— І Таня спурхнула, як метелик, натягнувши на своє худеньке рухливе тільце батьківський піджак.
Заскрипіла хвіртка, а через кілька секунд в розчинених навстіж дверях він побачив Полю. Хтось із слободян уже встиг їй переказати про Пимона, і вона, покинувши все, прибігла додому.
Завмерло серце у Пимона, наче опустили його в крижану воду. Ця зустріч здавалася йому ще страшнішою, аніж у госпіталі. Кілька секунд вони дивилися одне на одного, обоє занімілі, зворушені... Першою кинулась до нього Поля.
В очах її він побачив переляк, що, як і п госпіталі, вразив його, мов удар ножа. "Не прийме... Не потрібний я їй такий... Каліка".
Бліда, майже нестямна, вона впала перед ним на коліна і, жадібно цілуючи його, говорила крізь сльози:
(Продовження на наступній сторінці)