— Хороший мій... Рідний ти мій...— Вона цілувала його жадібно, добре здаючи, що розлучається з ним, можливо, назавжди.
...Яків лежав на траві з розстебнутим коміром сорочки, дивився в небо, всіяне зірками, а поруч нього сиділа Софія.
— Про цю зустріч ніхто не повинен знати, чуєш, Якове? — В її голосі він відчув сухість. Вона вже не говорила йому ніжних слів, не голубила його, як раніше, сповнена пристрасті, а була мовчазно-суворою, немовби шкодувала за тим, що сталося.
— Софіє, глянь сюди, глянь мені в очі. Вона нехотя повернула голову.
— Ну, чого тобі? — І це було сказано таким тоном, що Яків одразу замовк. Софія нетерпляче глянула в бік поляни, де стояла прив'язана до дуба тройка.
— Привести коней?
Не відповідаючи, вона .підвелася з трави, підвівсь і Яків. Душу його сповнило почуття незаслуженої образи. "Чому Софія стала раптом такою холодною, такою неприступно-гордою, коли ось зовсім ще недавно оці руки обіймали мене, ніжно милували, як можна милувати тільки людину, котру дуже любиш?"
Якову знову хотілося обійняти її, спитати: чим він образив її? Може, ото згадавши мимохідь про покійного Ізарова, він своїм одвертим визнанням мимоволі завдав їй болю?
— Софіє, скажи мені чесно, що трапилось? Чому ти стала такою?
— Якою? — І вона, бажаючи припинити нудну для неї розмову, навмисне позіхнула.
Яків нічого більше не питав. А через кілька хвилин тройка поверталася з лісу. Коні бігли риссю, і, як тільки наблизились до мамврійського дуба, Яків передав віжки Софії, а сам, не спиняючи рисаків, спритно зіскочив з фаетона.
— До побачення, Софіє!
— Прощай!
— Можливо, коли-небудь зустрінемось, якщо повернуся живим...
Вона нічого не відповіла, тільки ледь махнула рукою. Тройка помчала, мов вихор, і швидко зникла з очей.
Пізно вночі Яків повернувся додому. Мати подала йому на вечерю кілька стиглих помідорів, окраєць житнього хліба і чашку молока.
— Не пий більше, Якове,— сказала вона, не зводячи з нього своїх ласкавих очей. В них світилося стільки безмежної ніжності, любові й турботи, що син, глянувши крадькома на матір, відчув її тривогу, її невисловлене горе, невиплакану журбу.— Не треба... Шкодить тобі горілка... Бачиш, як ти схуд за ці дні.
Яків густо солив розламаний надвоє помідор і з апетитом їв його.
2
Рясне гілля вікової липи звисало над невеликою каплицею, що притулилася в кутку церковного муру. Навіть у буденні дні в каплиці горіла лампада, і віруючі часом заходили сюди, щоб поцілувати ікону й кинути в синеньку скриньку з вузькою проріззю мідяка.
Сьогодні біля каплиці сотні людей, і майже кожний, купивши дешеву свічку, мостить її тут же на свічник, густо закапаний воском. У передранковому тумані жовтіють вогники, і блідий відсвіт їх падає на обличчя рекрутів. Не відриваючи очей, дивляться вони на потріскану ікону Миколи-чудотворця, вірячи в її чудодійну силу, благають уберегти від кулі ворожої, гострого багнета, від смерті на полі брані.
Священик править молебень.
"Мати божия, сохрани под кровом твоим христолюбивое воинство и царство Всероссийское и своим предстательством у сына своего, Христа, бога нашего, испроси нам победу на враги и супостаты наша".
Співає хор.
Псаломщик байдуже дивиться на рекрутів і дзвінким тенорком повторює: "Господи, помилуй нас!" Ці слова він вимовляє так швидко й невиразно, що вони, зливаючись, утворюють якесь набридливо-куце й незрозуміле "помілос".
Моляться, довго моляться рекрути, припадаючи головами до землі. Безмежна туга й скорбота, біль і відчай застигли на багатьох обличчях. Раптом спереду біля каплиці хтось заридав.
— Не хочу я... не хочу!..— Це плакав Кузьма Сукачов, майбутній солдат. У сатиновій сорочці, у штанях, густо полатаних, він прийшов сюди першим з дружиною й дітьми, бо тут наказано було збиратися. І хто знає, чи від жалю, що ось він уже залишив рідну домівку, а після молебня залишить і свою сім'ю, чи від пекельних думок, що ятрили його душу, викликали страх перед невідомим майбутнім, завдаючи болю й мук,— Кузьма не витримав, затулив обличчя старим картузом, безутішно заридав.
Священик так само спокійно й звично правив службу божу, а псаломщик, глянувши на ридаючого рекрута, одвернувся, лишаючись байдужим до всього, що тут відбувалося.
Кузьма затих і знову, звернувши заплакані очі до ікони, почав гаряче молитися.
Під кінець служби з'явилися соцькі, стражники і навіть сам пан становий пристав
Молебень скінчився. Високо над обрієм бліднув ущерблений місяць. Церковний сторож гасив свічки і, виймаючи їх з свічника, кидав у дерев'яний ящик, над яким од тліючих ґнотів звивався сизуватий пахучий димок.
До каплиці під'їхали дві підводи. На першій сиділи Трохим Безсалий з дружиною і сином Олександром. На другій — його брат Лук'ян, що проводжав на війну сина, теж Олександра, і свого наймита Гліба Колмикова.
Останньою прийшла до каплиці Софія Ізарова. У строкатому натовпі рекрутів розшукувала своїх племінників. За кожним її рухом пожадливо стежив Яків, не наважуючись підійти до неї першим. Вона ж його не бачила й не відчувала на собі його пильного погляду.
Жалібно плакала худенька жінка, припавши до могутніх грудей свого чоловіка — Пимона Базалія, Він нічим не міг її заспокоїти, а тільки широкою долонею ніжно гладив тремтячі плечі.
— Бережи... Донечку бережи...
Дівчинка років шести плакала, теж обіймаючи рученятами батькові коліна.
А' трохи осторонь, біля воза, стояв розчервонілий Лук'ян і, звертаючись до племінника, говорив:
— Я певний, Олександре, що ти повернешся з хрестами й медалями. Ти людина освічена, ти зразу офіцерський чин одержиш. Тоді про мого Олександра не забувай. Можливо, що й він хоч прапорщиком стане. Як-не-як, а ви — двоюрідні брати:'
— Будь обережним, сину. Береженого бог береже,— сказав Трохим Іванович, і нічого не могла сказати мати, худорлява жінка, одягнена у все темне, мов черниця. Обійнявши свого Сашеньку, вона затремтіла від плачу.
Олександр не любив сліз. Він не без задоволення йшов на війну, де перед ним відкривалося стільки привабливих перспектив. Його завітною мрією було стати офіцером і, відзначившись у боях, одержати нагороди.
— Ну, перестань, Олімпіадо. Хороший костюм слізьми зіпсуєш.— Трохим Іванович узяв дружину за руку, одвів набік, повчаючи, як маленьку: — Такі гроші заплатили, а ти забрудниш. Сльоза, вона теж слід по собі лишає, запилиться матерія, буде пляма.
Олександр швидко й неохоче прощався з меншими братами, весь час позираючи, чи скоро вже можна буде вирушати в дорогу, покінчивши з оцими неприємними для нього церемоніями. Потім підійшов до тітки, старшої за нього всього на два роки.
Софія, цілуючи племінника, побажала йому вернутися з війни живим та здоровим. Те ж саме сказала вона й синові Лук'яна.
Поблизу каплиці стояли Македони.
— Не забувай же, Якове, батька, матір, частіше хоч листи присилай...— 1 батько відвернувся, щоб син не помітив його сліз.
— Добре... писатиму...
Якову дуже шкода батьків. Він іще раз обійняв їх, поцілував, а тоді рішуче підійшов до Софії. В очах її помітив переляк, зрозумів, що зробив необдумано, але повертатися було вже пізно.
— Прощайте, Софіє Іванівно! Хто знає, чи доведеться нам побачитися коли-небудь...— Він простягнув їй руку, але Софія несподівано при всіх поцілувала його в губи.
— Бажаю тобі, Якове, живим-здоровим повернутися...— Очі її раптом наповнилися сльозами.— Напиши, як там... на війні... Ждатиму...
Вона хвилювалась, і хвилювання її передавалося Якову. Він і сам ще не усвідомив того, що з ним діється. Все переплуталося в голові. Почуття образи, яке жило в душі після незабутньої зустрічі в лісі, зараз безслідно зникло, немовби його й не було ніколи! І ось знову стоїть перед ним Софія, така близька йому, кохана...
Так багато хочеться сказати їй в цю останню хвилину розлуки, але він нічого не говорить, тільки дивиться на неї, на її сльози, і вони печуть йому дудіу...
До старого Македона підійшов Мефодій Дробот. Вони давні приятелі. Замолоду ходили разом на вечорниці, навіть одного року одружились. Тільки в Мефодія діти повмирали, вмерла згодом і дружина, а сам він тепер жив у лісовому курені, рідко відвідуючи слобідських друзів. Збоку на ремінці у нього висіла мідяна трубка, зігнута місяцем-молодиком. Лісник заспокоював старого Македона, втішав Македоииху, що стояла тут же заплакана й сумна.
Закалатали дзвони. Тривожно каркаючи, знялася в повітря галич і, покружлявши трохи над дзвіницею, полетіла назустріч ранковій зорі, що яскраво горіла над далеким обрієм. Підіймаючи задушливу пилюку, рушили рекрути від каплиці. Слідом за ними, поскрипуючи колесами, потяглися підводи, навантажені рекрутськими речами.
Ні з ким не прощався тільки п'ятнадцятилітний доброволець Терень. Хлопець не пам'яте батьків. Він був пастухом у куркулів, взимку доглядав хазяйську худобу, а шли траплялася вільна година, йшов до діда Михея, з яким була в нього вірна й зворушлива дружба. Та, на жаль, дід занедужав і не зміг сьогодні прийти до каплиці, щоб попрощатися і провести свого юного друга в далеку дорогу.
Хлопчина стояв поблизу каплиці, з цікавістю .спостерігаючи за всім, що тут відбувалося.
— Тереню! — почув він ласкавий голос Македонихи.— Куди це ти зібрався?
— Як куди? На війну.
— Та хто ж тебе туди посилає?
(Продовження на наступній сторінці)