— Хто... сказав?
І найстарший брат не пощадив молодшої сестри, хоч розумів добре, якого болю він завдає їй у цю хвилину.
— Отець Віталій. Від нього чули... А йому начебто заробітчани...
Стало тихо в хаті.
Приголомшена Софія сіла на стілець, а брати, немов хижі кібці, мучили свою знесилену жертву, домагаючись змовницької мети.
— Насміявся з тебе Яків,— линув, здавалося, з високої гори Лук'янів голос.— А ти не горюй, інші знайдуться... женихи. Он до слободи приїхав з Харкова багач Ізаров... Графський ліс купуватиме... Тут хоче й оселитися назавжди... А хто перший йому про ліс сказав? Я! Я, Софочко, сказав. До міста по крам їздив і сказав... А він і в дорогу зібрався одразу. І мене взяв з собою... У такому вагоні вмостилися, що тобі, Софочко, й не присниться... Все на пружинах... Чистота!.. У дверях отакенне дзеркало... І я про все дізнався... Удівець... Ні синів, ні дочок, ні близьких родичів... Про тебе йому говорив... Кажу: "Є в мене сестра — красуня..."
— Бачив він тебе, сестро, цієї неділі... У церкві...— продовжував атаку Лук'ян.— Сподобалась ти йому... Дуже сподобалась... Сам про це мені сказав. Такий туз, а бач, тебе помітив... Красу твою... А хто старався? Я старався... Мій клопіт... За тебе дбаю, Софочко... За твоє щастя піклуюся...
Хоч і довго вмовляли брати, але їхні слова не доходили зараз до її свідомості. Софія не чула, що їй говорилося, бо в голові одна лише думка — про Якова, про його неждану зраду; думка невідступна, пекуча, ятрівна заволоділа всім її єством, витіснивши все інше, стороннє, непотрібне їй.
"Що ж робити? Як мені жити без нього... любимого... Пропала я... Пропала тепер навіки!.."
— А ще чув я, Софочко... На храм приїздить Яків гостювати до рідних батьків... разом з своєю жінкою.
...І коли інших слів не чула й не хотіла чути Софія, то ця звістка стьобнула її гірше батога.
Різко підвелась. В очах спалахнула відчайдушна рішучість.
— Сама спитаюся в попа... Перевірю!..
Бачили люди, як поспішала Софія слобідськими вулицями, як зникла в попівському дворі, як трохи згодом вийшла вона за ворота, зупинилась на хвилинку, тримаючись рукою за високий паркан, а тоді, наче п'яна, хитаючись, пішла додому, нічого не помічаючи перед собою.
А через кілька днів Софія у багатому вінчальному вбранні стояла в церкві поряд з багачем Ізаровим. У його старечих руках помітно тремтіла свічка. Ледь погойдувалась зовсім лиса голова з гострим яструбиним носом. Зате очі видавалися ще моложавими, виблискували іскорками від святкових люстр і рясних вогнів, що їх засвічували лише у найбільші храмові свята.
Софія бліда. Широко відкриті й благальні очі її ні на мить не відривалися від ікони божої матері, немовби в ній єдиній шукала вона зараз для себе порятунку з великої біди.
Стояла під вінцем, а невчасні, непереборні й настирливі думки летіли до зрадливого, але все ще любимого Якова.
Наче крута й висока гора роз'єднала їх тепер назавжди, і, може, тому вривався в душу біль і щось нестримне, жалюче й важке підкочувалось до горла, туманило голову.
Наче вві сні слухала вона хор і слова молитовні, вінчальні... Наче вві сні простягнула бліду руку, і холодний перстень, граючи золотими іскрами від церковних вогнів, з'єднав її, молоду, красиву й нещасливу, з нелюбим чоловіком.
Не пам'ятає, як вийшла з церкви. Здавалось, усі свої радощі й надії лишила вона в храмі і зараз має вирушати з огидним мужем у якийсь новий, незнаний і холодний світ.
"Що я наробила? Ой, що ж я наробила?.." їй хотілось зірватися з місця і бігти в широкий степ або до лісу, в гущавину, і там на самоті ридати від образи, нестерпних мук...
Дзвонять у всі дзвони, як на зелені свята чи Великдень. Гурт слобідських хлопців перетинає шлях молодим. В одного з них у руках вишиваний рушник, а на ньому хліб і сіль. А в другого відро з криничною, прозорою, як роса, водою.
Вклоняються хлопці, вітають молодих, передають хліб-сіль Ізарову, а той, поцілувавши хлібину, вручає її старшому боярину, а парубкам за поздоровлення не пошкодував золотого.
Криничну воду виплеснули з відра, як то робилося в таких випадках здавна, і відразу ж дружки, світилки та свахи заспівали:
"Де ж ти, синку, був, був?
Що ж ти, синку, чув, чув?"
"Був я у церковці,
Держав вінець на головці,
Ще й срібну обручку,—
Софію за ручку..."
Ніколи ще не бачили в слободі такого бучного весілля. А тройка, що її невідомо де купив Ізаров, викликала захоплення і неприховану заздрість багатьох слободян.
1 якими жалюгідними, миршавими в порівнянні з чистопородними рисаками здавалися Лук'янові коні, на яких пробував він доганяти багатого зятя. Жодна молода в слободі не мала стільки коштовних убрань і таких коштовних подарунків, якими наділив Ізаров Софію, нічого для неї не шкодуючи. Цими подарунками і щедрістю він намагався заглушити в ній почуття шлюбної нерівності, привернути її до себе; багатством та розкошами купити якщо не любов, то хоча б ласку і подружню вірність.
Пили, гуляли гості, а Софія з жахом думала про ту найстрашнішу для неї хвилину, коли їй доведеться зайти до спальні й лишитися тільки з чоловіком.
І .ця хвилина надійшла.
Хмільні, розчервонілі від питва свахи, дружки та світилки оточили молоду, покрили її червоною хусткою, заспівали:
"А я тебе, сестрице, покриваю,
Щастям, здоров'ям наділяю.
Щоб ти була багата, як земля,
Щоб ти була здорова, як вода,
Щоб ти була весела, як весна,
Щоб ти мала чоловіка — до самого віка".
Пов'язують дружки Софію терновою хусткою, а поверх чіпляють червону стрічку, одягають вінок.
Стоїть Софія біла мов крейда. Ні посмішки, ані слова привітного. Перед очима в неї спальня, де вже чекає на неї старий Ізаров. їй страшно переступити через поріг. їй хочеться закричати: "Люди! Рятуйте мене... Рятуйте! Нещасна я!" Але уста зціплені, мовчазні.
Софія переступає поріг і зупиняється.
Назустріч іде чоловік.
— Красуне моя! Жадана моя! — чує Софія старечий, хрипкий, неприємний для неї голос, що примушує її мимоволі здригнутися. Він помічає це і намагається заспокоїти молоду дружину: — Ти боїшся мене? Мила моя! Коли б ти знала, як я... люблю тебе.
Чоловік промовляє ніжні слова, але вони обдають її холодом. Вона бачить, як його очі загораються хтивим бажанням, а слабі безживні руки помітніше тремтять, аніж у церкві, під вінцем. Ось він здіймає з неї вінок, стрічку, розв'язує тернову хустину. Ненароком його холодна рука торкається Софіїної щоки...
"Втікатиму!" Огида пронизує її всю, мов блискавка. Софія зривається з місця і з страшним, нестямним криком "рятуйте" вибігає із спальні. Та дорогу їй заступають рідні брати, хапають її за руки.
— Пустіть! Пустіть!..
— Отямся, сестро! Куди втікаєш? Чого втікаєш? — Лук'яно-ві очі дивляться на неї погрозливо й суворо.— Знеславити хочеш і себе, і нас?
— Сестронько, Софочко, зглянься... Ти ж у церкві з ним вінчана... Тепер ти його жона перед богом і людьми... Вгамуйся!
— Пустіть... мої руки.
— А ти, Софочко, не втечеш?
— Не гніви мене, Софіє... Іди до свого чоловіка.
— Він твій тепер, Софочко, єдиний, законний...
— Добре... Піду...— промовляє сестра якимсь відчуженим голосом.— Піду!..— І, хитаючись в безтямній самопожертві, повертає назад. І знову погляд її зупиняється на чоловікові. Він не говорить тепер їй ласкавих слів. Ображений і гордий стоїть біля вікна. Тонкі губи зціплені, очі, мов стріли, вп'ялись у неї, паралізували її волю, владно наказуючи залишитися в спальні.
І Софія відчула цю ненависну, але непереборну силу й підкорилася їй.
Притишена й покірна підійшла до ліжка, впала на нього в білому вінчальному платті, як підбита чайка, невтішно заридала...
По м'якому килиму до високих дверей підійшов Ізаров, причинив їх і замкнув на ключ.
Після весілля він почав будувати кам'яний дім і через кілька місяців оселився в ньому разом з молодою дружиною. Кімнати він прикрасив рідкісними килимами, обставив розкішними меблями.
Часом у гості до Софії заходив брат Трохим. Жадібними очима оглядаючи багате оздоблення кімнат, потирав од задоволення руки і, як духовний наставник, повчав молодшу сестру:
— Будь ласкава з ним. Люби його. Богу молись за нього. Таке щастя привалило... Недарма тебе мати в лісі народила. По ягоди пішла до лісу і під дубом... Розкоші які — аж в очах миготить!
Рік прожила з чоловіком. Возив він її до Москви і Петрограда, показував усякі дива, яких повік не бачила б Софія. Одразу ж після подорожі Ізаров занедужав,— чи застудився десь у дорозі, чи вже невблаганна старість підкралася до нього непомітно, помщаючись за безпутну молодість, тільки хвороба не дозволяла йому підвестися з ліжка. Незважаючи на ліки, що їх приписували найкращі професори, запрошені з міста, Ізаров марнів, згасав з кожним днем, з кожною годиною і, відчуваючи близьку смерть, знайомив Софію з усіма господарчими справами. Софія виявила неабиякі здібності. Вона швидко навчилася виконувати значну частину його роботи: стежила за устаткуванням парового млина, відвідувала лісорозробки, бувала на сіножаті і на полі, скрізь устигаючи все зробити, і зробити добре. Дуже цінував Ізаров молоду дружину за її розум і незвичайну кмітливість.
(Продовження на наступній сторінці)