Не соромлячись Кузьми, Терень гірко плакав. Довго стримуване ридання проривалося раптом так несподівано й бурхливо, що спинити його вже не було сил. Кузьма мовчки гладив худенькі плечі, заспокоював:
— Ти не плач, Тереню. Ти скажи їм, що ти ще малий для солдатської служби, хочеш додому, до діда. Тебе повинні відпустити.
Все це пригадалося зараз Кузьмі, викликавши в ньому щирий жаль до хлопця.
— Що ж, ми — люди підневільні. Наказано йти — підемо. Мусимо виконувати наказ.— І дружинники, приховуючи невдоволення, навіть лють, пішли до офіцерського намету. Але там нікого не було, крім Тереня та ще одного солдата-деищика. Обоє вони тримали в руках кошики, прикриті зверху рушниками.
— Наказано одвести вас туди,— махнув Терень рукою в напрямі старих сосен.
На невеликій поляні сиділи офіцери. Просто на траві лежав полковник Бабенко. Підкидаючи в багаття сухе гілля, милувався вогнем. Руки в нього жилаві, як у людини, що займається важкою фізичною працею. Чорні кучеряві волосинки густо вкривали його короткі, але дивовижно рухливі пальці.
Яскраве полум'я освітлювало немолоде, припухле від надмірного пияцтва обличчя. У випещених вусах, як і на скронях, була помітна сивина. Під широким лобом глибоко ховались маленькі очі, в яких світилися хитруваті іскорки. Здавалося, кожну людину він бачив наскрізь.
Поруч полковника щебетали міські панночки, безпричинно сміючись і кокетуючи. Одягнені по-літньому, обидві в зелених капелюшках, вони були схожі одна на одну, мов сестри.
Полковник Бабенко, помітивши дружинників, підвівся на лікоть, і зараз же до нього підскочив тоненький, щупленький офіцерик з гострим пташиним носом, гострою, як у тхора, мордочкою і такими масно-улесливими очима, наче з малих літ він тільки тим і займався, що прислужував старшим, запобігав перед ними, вгадував з півслова їхні бажання і ладен був виконувати всі їхні, бодай найменші, примхи й вередування.
Його сірі очі, не наважуючись прямо й сміливо глянути в обличчя командирові, дивилися тільки на кінчик полковнико-вого носа, червонуватого, як недоспіла слива.
Полковник тільки зараз помітив біля себе цього офіцерика і звернув увагу на його вузький, неприродно увігнутий лоб, неначе в дитинстві хлопчика стукнули по цьому місці залізною палкою.
— Це що ж у тебе, голубчику мій, лоб так покарьо-жено?
— Від народження, так би мовити, пане полковнику,— охоче і жваво відповів офіцерик, задоволений, що на нього звернуто увагу.— Батько мій був чиновником, часто пиячив, а потім нещадно бив дружину, мою матір. Оскільки я був, так би мовити, в утробі...— Він замовк, почувши, як пирснули сміхом панночки, але, швидко оволодівши собою, продовжував, щоб задовольнити цікавість полковника: — Іще в утробі материнській, так би мовити, зазнав дефекту... Дружинникам накажете подати команду?
— Зажди, голубчику мій. Як же тебе?
— Усиков моє прізвище. Прапорщик Усиков. Зволили забути, а я вже з вами знайомий.
— Картуза надінь.
Офіцери засміялись. Усиков із швидкістю миші метнувся до куща глоду, де хвилину тому він почепив свого картуза. Полковник, намагаючись підвестися, відчув, як чиїсь сильні руки люб'язно взяли його за лікоть, підіймаючи огрядне й обважніле від хмелю тіло.
— Дякую, голубчику мій, дякую,— полковник уважно оглянув бравого офіцера.— Щось я тебе не пригадую.
— Прапорщик Безсалий!
— А-а!..— здивовано вигукнув Бабенко, наче зустрів давнього приятеля, з яким не бачився багато літ.— Молодець! Подобаєшся ти мені.— Пихкаючи люлькою й злегка похитуючись, він пішов назустріч дружинникам. Хтось з офіцерів сказав на його адресу:
— Коли він добре вип'є, рідну матір тоді не пізнає.
Всі офіцери рушили за полковником. Дружинники спинились за всіма правилами військового уставу, чітко відповіли на привітання полковника, і це йому сподобалось.
Хитаючись, він підійшов до Якова Македона.
— Мені говорили,— почав він, і з рота в нього випала люлька. Усиков швидко підняв її, витер хусточкою, подав полковнику. Той взяв люльку і, навіть не подякувавши за послугу, сунув знову до рота.— Мені говорили, голубчику мій, що всі ви добре співаєте пісні. Панове офіцери, не знаю, чи вам відомо, що дитинство я провів у селі... в українському, дуже красивому селі. У мене була бабуся з старовинного козацького роду. Вона мала...
— Свій маєток над Россю. Ах, який чудовий, так би мовити, маєток! Які там сади, водоспади, гаї! — вигукнув Усиков з таким захопленням, наче всі ті багатства належали особисто йому.
— Зажди, батеньку. Звідки ти все це знаєш? Правда, був маєток над Россю.
— А ви самі розповідали, пане полковнику, про свій рід.
— Був маєток... над Россю. І бабуся була. Там я любив слухати народні мелодії. Мені відомо, що серед вас є хороші співаки.
Одлягло від серця тривожне почуття, вільніше зітхнули дружинники. А полковник усе ще стояв проти Якова і, тикаючи в його груди пальцем, допитувався:
— Ти, голубчику мій, можеш співати?
— Так точно, ваше високоблагородіє, можу!
— Дати їм водки... ні, по-нашому, горілки... Горілки їм наказую дати! Я знаю — хохли її люблять,— і полковник, задоволений з того, що пригадав українське слово, сміючись, пішов назад до багаття.
Дружинники розмістилися під старою сосною. Про них швидко забули. Наказ полковника залишився на цей раз невиконаним. Біла скатертина коло багаття рясніла від питва й різної закуски. Терень разом із солдатом-денщиком ледве встигали відкупорювати пляшки. Полковник умів пити і цим умінням вихвалявся перед офіцерами.
— По-моєму, так: чи вино, чи горілка. Страшенно не люблю суміші. Вино на мене не діє, і я віддаю його панночкам. Панночки солоденьке люблять... Сам же я вживаю тільки білу.— Він підняв свою чарку. Усиков кожного разу встигав цокнутися з полковником, випити — теж білу — всю до дна. Сп'янівши, він розповідав:
— У мене батько, так би мовити, теж з характером був чоловік. Пив тільки білу, і пив, скільки б йому не давали.
— Де ж співаки? Чому мовчать? — спитав полковник, і Усиков, відставивши чарку, верескливим голосом подав команду дружинникам:
— Вста-а-ать! Шагом... ар-рш! — і в хащах відгукнулася луною його команда:
— ...ар-рш!
— Навіщо? Боже мій! Нехай там співають,— ліниво махнув полковник обважнілою рукою.
Слухаючи злагоджений спів дружинників, розчулений полковник витирав хусточкою очі.
— Панове офіцери!.. Мелодія... яка мелодія... Вона мені нагадує дитинство... далеку Рось, бабусю...— І він, як це часто буває з п'яними, заплакав.
— Пане полковнику, дозвольте, так би мовити, припинити...
Полковник його не чув. Обнявши коліна панночки, він висловлював почуття, якими була сповнена в цю хвилину його душа.
— Я там народився, жив, де Рось. Я бачив їх. Хто вони? Хохли, мужики! А яка мелодія... Ні, ви тільки, голубчики мої, послухайте... Горілки! — кричав він, і перший встигав наливати йому в чарку все той же Усиков.
А пісня, наростаючи, пливла над бором. Кожний із співаків розумів: не для п'яного полковника й офіцерів співають вони, а для себе. Тому так невимушено й дружно звучали їхні голоси, тому стільки задушевності, людяної теплоти, чарівності почувалося в пісні, близькій і зрозумілій їхньому серцю.
— Ой горе ж мені та, діточки, з вами! Гей, та що немає та хазяїна над вами!
— Мати ж наша, мати, не журися нами, Як повиростаємо, розійдемось сами.
Ой буде нас, мати, та по горах, по долинах, Ой буде нас, мати, та по чужих країнах! Ой будеш ти, мамо, як зозуля кувати, Що нікому ж буде тобі пити подати...
Пісня несподівано урвалась. На поляні з'явилася група невідомих людей. Поперед них ішов прапорщик — красень Сергій Давиденко, що полонив багатьох брянських "дамочок" і "панночок". За невідомими, перевалюючись, ішов солдат Са-велій. Його знали всі дружинники, поважали і в той же час побоювались цього мовчазно-похмурого руського богатиря. Са-велій легко згинав і розгинав у руках підкову, легко ламав молоді сосонки, міг без особливих зусиль підняти людину й тримати її в себе над головою.
Всі дивились на невідомих людей, одягнених у робочі блузи. У декого з них були кошики, і звідти чувся передзвін чи пляшок, чи склянок
— Хто такі? Що їм треба? — побачивши перед собою сторонніх, роздратовано спитав полковник.
— Пане полковнику! Група робітників з брянського заводу затримана мною в бору.
— Ну, і що з того? Навіщо їх привів сюди?
Давиденко щось шепнув полковникові на вухо, і той, кліпаючи повіками, багатозначно промимрив:
— Ага-а!
Його за руки підвели з трави. Хитаючись, Бабенко підійшов до першого робітника. У чоботях, у засмальцьованій кепці і такому ж одязі, він тримався вільніше за своїх товаришів. П'яний полковник не міг помітити, скільки зневаги й презирства світилося в розумному і впевненому погляді робітника.
— Ти хто такий?
— Токар з арсеналу.
— Документи?
Робітник подав паспорт, а сам непомітно стежив за вайлуватим Савелієм.
— Твоє прізвище Черкашин? Артем Черкашин... розповідай, голубчику мій, що ви робили в лісі?
— Що ж робили? Зібрались. Завтра неділя, а сьогодні в нас получка, вирішили трошки погуляти.
— Чому не пішли до корчми?
(Продовження на наступній сторінці)