— Друзі наші, більшовиками звуться... їхня тут робота... Оце тобі, Метелику, ще одна зміна. Солдатові тепер підпора є, порадники в нього добрі. Вони ведуть усіх нас за собою, і солдати охоче йдуть, бо відчувають у собі силу, тому чотири рази була команда і чотири рази відбій... Тут є над чим задуматись.
А офіцери наші раді старатися. їм аби на груди відзнаки та хрести. Хіба шкода їм нашого брата солдата? Я ж сам чув, як полковник Бабенко повчав офіцерів: "Ви,— каже,—панове офіцери, бережіть себе, а солдатів, цього гною, у нас вистачить на три війни".
— Бач, як повернув! — обізвався солдат, якому дошкуляла "кавалерія", і він зараз обрав для чухання своєї спини інше дерево.— Хіба мало солдатської крові пролито, хіба мало дітей осиротіло? Зібрати б оту кров — ріки б текли по землі... Криваві ріки.
На тому тижні мого кума вбито... Підбіг я до нього, дивлюсь— осколок стирчить у грудях... Пропав мій кум Іван. Навіть з білим світом не встиг розпрощатися.
— Діти в нього є?
— Четверо.
— То що ж робити нам? Що?
— Може, втікати треба з фронту,— сказав третій солдат.— Краще бути дезертиром, аніж отак жити, як ми живемо.
— А тебе польовий жандарм підстрелить.
— З нашої роти десять чоловік втекло, а піймався тільки один.
І раптом солдатик з веснянкуватим обличчям, що досі весь час мовчав, вигукнув різким, неприємним голосом, причитую-чи, немов над покійником: '
— Краще б на світ мене мати не родила! Краще б маленьким у копанці втопила, щоб не мучитися мені так, не страждати, як я страждаю. Кому потрібна ця війна? Ну, кому? — Він так само швидко й несподівано затих, взяв жменю снігу, почав розтирати його в своїх маленьких, майже дитячих руках. Сніг танув, падаючи з пальців бруднуватими краплями. Руки червоніли.
— Запитуєш, кому потрібна війна? — І Артем не поспішаючи прикурив цигарку, подивився на низенького солдата, відповів: — Самодержавству потрібна, буржуазії та капіталістам потрібна. В таких ділах вони перші зачинателі, діють нахабно й дружно. Взяти, приміром, капіталістів, що мають у містах великі заводи чи фабрики, на яких працюють тисячі робітників. Виготували вони стільки різних товарів, що їх уже ніхто не купує. Що з тими товарами робити? Де їх подіти? Закривати заводи, фабрики? Капіталісти від того матимуть збитки, а на збитки вони не згодні, бо в них вовча вдача і вовча жадність. Ось тоді вони, мов хижаки, й починають об'єднуватись між собою, щоб загарбати нові ринки, нові землі, аби дужче багатіти. А нові ринки чи землі голими руками не візьмеш. Адже там є свої хижаки-капіталісти, що нічим не поступляться. Що робити? Добром не хотять, треба йти на них війною, силоміць відняти, підкорити... Капіталісти однієї або кількох країн домовляються між собою, а їхні уряди оголошують війну. А хто йде на війну першим? Іде робітник. Іде селянин. їхня кров ллється ріками, а капіталісти та буржуазія наживаються на військових замовленнях, сидять у тилу, гуляють, п'ють та лічать бариші... Ось кому потрібна війна. Зрозумів?
— Як же це?..— здивовано перепитав солдат.— Виходить, що я воюю, проливаю свою кров, а з моєї крові наживаються всякі багатії?
— Отак саме й виходить. На війні вони гріють руки, а ми, солдати, свої голови мусимо підставляти під кулі.
— Хитро придумали! А ми теж будемо розумнішими. Ото розповідав Яків про полк, що відмовився наступати. То, мабуть, і ми так зробимо.
— Ну, а цар... Він же знає про все?
— Чом не знати? Знає, звичайно. Та вся справа в тому, що руський цар сам найбільший капіталіст і иайжорстокіший кат Російської імперії.
Солдати боязко озиралися, але з жадібною цікавістю ловили кожне його слово. Адже так ще ніхто й ніколи з ними н$ розмовляв. Треба мати велику сміливість, щоб царя обізвати катом. Коли б дізналося начальство, Артема негайно б заарештували і, хто знає, може, судили б польовим судом, як зрадника батьківщини, а можливо, погнали б у далекий Сибір на вічне заслання чи на каторгу.
— Війна збагачує самодержавство, збагачує капіталістів. Ось, наприклад, взяти вашу землячку, Ізарову. Вона, я гадаю, немало заробила на війні і заробить ще більше. Ізарова — це дрібна рибка в порівнянні з крупними капіталістами. А російський цар їм потурає, бо він їхній друг. Що вони йому накажуть, те для них і зробить.
Солдати тісніше обступили Черкашина, і отой, з веснянкуватим обличчям, дивлячись в очі Артему, спитав:
— Так що ж нам робити? Воювати чи багнет увіткнути в землю і всім розійтися по домівках? Чи, може, влаштувати бунт, як то роблять робітники на заводах,— де вихід?
Артем подивився на солдата, на його худе, змучене обличчя з сірими блукаючими очима і, в свою чергу, запитав:
— А коли б нам довелося битися смертним боєм і в мене була зброя, а в тебе ні, хто б кого переміг?
— Ясне діло — ти мене.
— Отак і капіталісти. У них зброя, в них поліція, жандармерія... А ми б пішли проти них з голими руками? Ні, нам не можна кидати зброю та розходитися по домівках. Навпаки, ми повинні ще краще нагострити багнети і піти на нову війну. Всьому світові відома стійкість і хоробрість руського солдата. Але коли цей солдат знатиме, що він воює не за інтереси капіталістів, а за власну долю, за краще життя для себе й своїх дітей, за нову, вільну вітчизну, де не буде ні царя, ні багачів, а господарем країни стане трудовий народ,— сили російських воїнів подесятеряться. Вони проявлять у боях з ворогом таку відвагу, стійкість і хоробрість, яких ще не знала історія Росії. Нам потрібна зброя для іншої війни. Такої війни, яка б підрубала капіталістів під корінь, як ось ми підрубуємо ці дерева... Бо, доки буде їхня влада, війни неминучі.
Черкашин замовк. Кілька солдатів боязко озирнулися, але навкруги стояли тихі сосни і не видно було жодної душі.
— Ну, а як же буде з землею? Більшість з нас — селяни. Про землю нам подумати треба. Ось воювали ми, воювали, а потім повернемось додому — знову бери соху та виорюй супісок? Ти цей клапоть потом своїм поливаєш, а він тобі нічого не родить! До різдва вже хліба в хаті нема ні шматочка.
— Це не тільки в тебе. У наших краях земля добра, а хліба в хаті теж не вистачає. Землиці мало.
— Так ось я й кажу — супісок. А в тому ж селі є поміщицькі землі. Та які землі! Яка пшениця родить! І жито, і гречка — такі! Не земля, а пух. Хочу я в тебе спитати: чи наріжуть же нам, солдатам, хоч по наділу такої землі за те, що ми тут кров свою проливаємо, життя свого не шкодуємо.
— Ні, не наріжуть. Подумай сам. Який поміщик захоче свою землю солдатам віддавати?
— Правда, з доброї волі не захоче. Так що ж нам робити? Може, яке-небудь прошеніє царю написати?
— І це не допоможе.. Глухий буде цар до ваших благань. У п'ятому році 9 січня вже ходили до нього робітники шукати правди і захисту. Ішли вони разом із своїми дружинами і дітьми, несли корогви, несли портрети царя. А як зустрів їх цар? Чим відповів він на прохання народу? Він наказав стріляти у беззбройних робітників. Не пожалів* навіть дітей. Кров'ю залив вулиці Петербурга. Забив більше тисячі ні в чому не винних людей і понад дві тисячі поранив. Ось як розправився цар з робітниками. Ні, волю і право собі народ повинен добувати не благанням та прошеніями, а завоювати із зброєю в руках! І землю в поміщиків теж треба одібрати силою!
— Я пам'ятаю, як у п'ятому році в нашому повіті збунтувалося селянство. Поміщик утік. Коней запріг і помчав до міста, а маєток його спалили. Хліб розібрали, почали рубати ліс, ділити землю. Вночі, бувало, вийдеш з хати, глянеш — все небо так і палахкотить від пожеж. Там заграва — то горить панська садиба. А там ще більша — то винокурний завод підпалили або цукровий, чи куркульські хутори горять. А потім, бачимо, повертається поміщик, та повертається не сам, а веде з собою козаків і солдатів. Багато селян вони тоді повбивали, деяких нагаями засікли до смерті. Батько мій теж під батогами богові душу віддав.
— А ти ось мені скажи,— звернувся до Артема солдат з веснянкуватим обличчям,— ти мені поясни: офіцери, полковники, генерали,— адже вони теж буржуазія? З них, може, починати доведеться. І я думаю: перебити б їх поодинці! Га? Як ти гадаєш?
— Сьогодні ти заб'єш одного офіцера, завтра на його місце призначать іншого. Нам треба повалити самодержавство, а повалити його можна тільки збройним повстанням народу. Сам робітничий клас з цим не впорається. Йому потрібна вірна, надійна допомога. А хто цю допомогу подасть? Хто допоможе робітникам у боротьбі за нашу спільну справу? Та ви допоможете, селяни. У нас з вами один шлях... Знайте, не поваливши царату, не бачити вам землі, як своїх вух. Ось коли ми з вами об'єднаємось міцніше, тоді станемо такою силою, яка зможе розтрощити всі перепони на своєму шляху, здійснити в Росії переворот і завершити його соціалістичною революцією.
— От тобі й маєш... Ми ждали миру, а воно нова війна може бути,— сказав розчаровано солдат і, одвернувши своє веснянкувате обличчя, вже ні про що більше не запитував Артема.
(Продовження на наступній сторінці)