«Де тирса шуміла» Анатолій Шиян

Читати онлайн драму Анатолія Шияна «Де тирса шуміла»

A- A+ A A1 A2 A3

Перепелиця. Отямся, кошовий! Іван Сірко. Рятуєш від смерті? Перепелиця. А хоч би й так. (Рішуче). Не пущу! Іван Сірко (грізно). Забувся, з ким говориш?

177

7 А. Шиян, т. 2

Перепелиця. Без тебе впораються запорожці. (Когось помітив). Он, поглянь... Впіймали знатного мурзу а чи султана... Ведуть до тебе.

Іван С і р к о. Не час мені з ним розмовляти... З дороги, писарю Перепелице!

Писар стає набік. Кілька запорожців разом з Максимом Пелехом вводять Данила, одягненого по-татарському.

Максим. Ні хана, ні султана і вітром, мабуть, не догнати. А скільки яничарів полягло, то й не злічити.

Іван Сірко. Якщо втік хан і втік султан — втікатиме й орда.

Максим. Втекла... А ось йому не пощастило. (Підводить Данила ближче). Що, батьку, родича пізнаєте?

Іван Сірко (нищівним поглядом дивиться на Данила). Ти привів їх на Січ?

Данило (падає навколішки). Змилуйся, Іване. Не з своєї волі... Хан Мурад-Гірей загрожував мені смертю. Я сам не тямив, що робив... для чого робив...

Іван Сірко. А коли сипав отруту в мою чарку... Теж не тямив?

Д а н и л о. Не тямив... Все хан... його веління... Іван Сірко. А козачку... Ярину... Данило. Теж він... Все він... Все хан... Іван Сірко. Брешеш!..

Данило. Клянусь!.. Тепер, коли потрапив до своїх...

Іван Сірко. Хіба ти свій? Ти скажений собака! Говори, скільки обіцяв тобі за чорну зраду кримський хан Мурад-Гірей?

Данило. Хто міг тобі таке сказати? Я родич твій... Хіба забув, Іване... Забув, що саме я колись твого Романа врятував від смерті у бою?

Максим. А як сьогодні діяв? Все кажи, як намовляв ти воїнів татарських Романа вбити.

Данило. Брехня! Не намовляв... Такого не було!

Максим. Не було? Так що ж це я, отаману брешу? Хіба я не на власні вуха чув, як ти кричав: "Убийте його, вбивайте!" Мене ж хотів живцем забрати... Про ханську нагороду говорив.

Данило. Не говорив. Тобі, мабуть, почулося.

Максим. Почулося? (У розпалі). Ах ти ж, змія! Батьку, дозволь мені десь осторонь віч-на-віч з ним... Він пригадає все, що говорив, чого не говорив.

Іван Сірко (до Данила суворо). Віддаю тебе на суд січовикам. Як вони вирішать — так буде!

Данило. Іване, змилуйся... Даруй мені життя... Пожалій...

Його виводять.

Пожалій...

Перепелиця. Яб навіть отакого не судив.

І 78

Максим. Порішив би відразу! Перепелиця. На тому й кінець!

Іван Сірко. Ні, не одразу з ним треба кінчати. Ми допитаємося про все, що знає він, що вивідав, що бачив сам у таборі ворожому, хто діяв разом з ним і хто ще, може, діє і зараз у війську нашому. Про все треба дізнатися. Ну, а вже потім будемо й рішати... За зраду в нас покарання одне — смерть! А ще думаю зараз...

Перепелиця. Вгадую твої думки, Іване Сірко. Не любиш у боргу лишатися.

Іван Сірко. Вірно. Ми не просили ні султана, ні хана Мурад-Гірея до нашої Січі, отож і ми, непрошені, спочатку підемо до Криму. Вогнем пройдемося по столиці ханській, щоб запалав Бахчисарай, як не палав він ще ніколи! А потім вже провідаємо і султана. Про це думки мої.

З глибини сцени повертається з бою Роман. Одяг на ньому посічений. Кривавляться рани на грудях. Хода не тверда, хоч його рука ще міцно стискає шаблю. Запорожці скидають жупани — червоні, зелені, сині,— розстеляють перед ним на білому снігу, як перед воїном хоробрим, що смертельно зранений і йде в останню путь... Кам'яніє Іван Сірко... Зупиняється перед

ним Роман.

Роман. Батьку! Здається... мене... вбито!.. (Падає замертво).

Іван Сірко. Сину!.. (Якусь хвилину дивиться на нього, потім хитаючись підходить до дуба, бере мотузку, дзвонить "на схід душі").

Завіса

ДІЯ ТРЕТЯ КАРТИНА СЬОМА

Степ без кінця-краю: широкий, привільний. Праворуч могила. Удалині Крим* ські гори. Біля могили сидять, перепочиваючи, кобзарі. Серед них осліплий після бою Степан Чорногор з хлопчиком-поводирем.

Степан. А одібрав кошовий отаман двадцять тисяч війська і повів його до Криму через Сиваш.

Кобзар. Вороги бояться його гірше вогню, гірше бурі, гірше мору.

Степан. Чув я, полягло в бою татар аж чотири тисячі, а сам хан ледве втік з бойовища.

1-й кобзар. Немає в світі такого другого отамана, як наш Сірко. Певне, сам бог відкрив йому це. (Глянув у степ). Дивіться, дивіться...

Підводяться кобзарі. Один з них виходить на могилу, зорить у степ.

179 7*

Степан. Що бачиш?

1-й кобзар. Запорожців. (Придивляється). Бачу й полонених.

Степан. Хвалилися гінці, що захоплено в Криму багатий ясир — тринадцять тисяч татар і звільнено з полону наших людей сім тисяч душ.

1-й кобзар. Яка то радість на рідну землю повертатись.

2-й кобзар. Вони вже недалеко.

Степан. Приготуймося ж доброю піснею зустріти нашого славного отамана війська низового Запорозького. (Заспівує пісню про Івана Сірка).

...Ой як крикне старий орел, що під хмари в'ється, Гей, загуло Запорожжя та й до Сірка гнеться. Ой не вітер в полі грає, не орел літає, Отож Сірко з товариством на Січі гуляє.

Входять Іван Сірко, Шевчик, Щербакта інші знатні козаки,

слухають кобзарів.

Старий Сірко перед стягом раду оглядає, Козаченьків привітає, стиха розмовляє: "Гей, молодці-запорожці, татарва лякає! Не дрімайте, товариші, бо в руки злапає, Збирайтеся докупоньки та сідлайте коні, Тії коні воронії, що ждуть на припоні!.." Загуділо Запорожжя, як те Чорне море,— Понеслися козаченьки облавою в поле, То ж не вітер в полі грає, не орел витає, Отож Сірко з товариством по степу літає...

Іван Сірко. Хто склав пісню?

1-й к о б з а р. Та ось він, Степан Чорногор.

Степан. Чого там! Гуртом складали, щоб тебе славити, кошовий отамане! Тебе і військо Запорозьке.

Іван Сірко. Спасибі, друже, і вам усім спасибі, брати-кобзарі, що славите запорожців. (Підходить до Степана Чорного ра).

Кобзар обмацує Сірка.

Степан. Наше діло маленьке, твоє — велике. Хто як може, допомагаємо землі рідній. Хотів би глянути на тебе, Іване Сірко, та, бач, як воно сталося після бою з яничарами.

Іван Сірко ще раз його обіймає.

Отак і ходжу тепер по Україні... з поводирем.

Іван Сірко цілує хлопчика в голову.

Оце почув твій голос... радий, що ти жив-здоров... Тепер можна вирушати в путь.

Іван Сірко. Може б, лишилися на ніч?

Степан. Дороги ходжені, знайомі... Десь заночуємо в степу. Ходімо, браття!

Виходять з піснею.

Щ е р б а к. А ти, кошовий отамане, де ночуватимеш? Іван Сірко. Отут, біля цієї могили, й зупинимось. Щербак. Що накажеш робити з ясиром? Іван Сірко. Ясир розподілити надвоє: християн окремо, бусурманів окремо.

Щербак хоче йти.

Зажди... Бусурманів пов'язати! Щербак. Пов'яжемо!

Іван Сірко. Скажи, нехай вдосталь наварять каші, щоб вистачило як для війська, так і для ясиру. Щербак. Буде зроблено. (Виходить).

За сценою чути благальний крик: "Пустіть... Пустіть мене до старшого!" Вривається бідно одягнена жінка.

Іван С і р к о. Ти хто?

Бідна татарка. Я бідна вдова з улусу. Ти, отамане, скажи своїм козакам, нехай повернуть мені корову. У татарки четверо дітей: двоє хлопчиків, дві дівчинки. Як жити дітям без молока? Зглянься на бідну матір-татарку. Діток моїх пожалій.

Шевчик (підходить). Таки прорвалася навіжена до тебе. Я ж наказував не пускати!

Іван С і р к о. От що, Шевчику! Сам простеж, щоб корову повернули. Даси ще їй кілька штук матерії. Буде хлопцям на сорочки, дівчатам на сукні.

Шевчик. Щедро обдаровуєш, Іване.

Іван Сірко. Бідність скрізь однакова... Не з матерями ж ми воюємо. Іди з миром, татарко!

Бідна татарка (плаче). Про тебе казали, що ти урус-шайтан... Брехня! Ти найдобріший у світі... Я всім про це скажу... Дітям про це скажу... Діти твоєї милості не забудуть... Ні, не забудуть... (Зникає разом з Шевчиком).

Іван Сірко. Нехай в убогій сім'ї буде сьогодні радість. (Сідає на камінь. У важкій задумі схиляє голову).

Поволі в різних кінцях стоянки запалюються багаття. Входить Шевчик.

Шевчик (глянув на кошового). Втомився, Іване., Іван Сірко. Не бої втомили. Горе мене, Шевчику, підкосило. За сина я сторицею... татарві... Тільки душі своєї не заспокоїв.

Шевчик. Бачу, як журишся ти за дочкою.

Іван Сірко мовчить. Розумію, ще одна рана в серці.

Іван Сірко. Рана... тяжка... Гінці мої шастали по всій столиці ханській і не знайшли... Була дочка... Нема в мене дочки. Ні сина... ні дочки...

Входять двоє запорожців.

1-й запорожець. У плавнях наші козаки впіймали невідомих. Що накажеш робити з ними, кошовий отамане?

Іван Сірко. Приведіть сюди! (Знову у задумі застиг).

Мовчки стежить за ним Шевчик. Козаки вводять людину в пошарпаному

одязі.

(Підводить важку голову, дивиться на невідомого). Хто? З якого краю? Чому блукаєш у плавнях?

Невідомий мовчить.

Ти що, німий?

З'являється пов'язана хусткою дівчина.

Невідомий (глянувши на дівчину, вигукнув). Марія! Марія (пізнавши батька, на якусь мить кам'яніє). Тату!.. Іван Сірко. Маріє! Дочко!..

Кидаються в обійми одне одному.

(То цілує, то дивиться на неї, то знову пригортає її до грудей). Рідна моя!..

Шевчик. Оце диво!

2-й запорожець. Нам більше тут нема чого робити...

Виходять.

Іван Сірко. Хто ж, доню, хто визволив тебе з полону? Марія. Ось він... Дальгат.

Д а л ь г а т. Не сам я визволяв... Мені допомагали друзі.

(Продовження на наступній сторінці)