— Милий мій, не сердься. Я винна, що досі нікому не сказала про своє особисте життя. Поїду, все влаштую як треба і повернуся сюди знову.
Сумним було проводжання. Десь дістав Єгор пару коней, намостив добре на возі пахучого сіна, поклав Ольжин чемодан. Хотіла спочатку Зінька поїхати разом з Ольгою на станцію, та потім роздумала.
"Нехай без свідків поговорять, попрощаються одне з одним".
Цього, очевидно, бажала й сама Ольга Ярош. Очі в неї були заплакані й сумні. Хоч і їхала вона до міста з твердим наміром повернутися до слободи знову, та хто знає, як воно там складеться, і яке доручення їй можуть дати знову. В душі її ворухнулося особливе почуття жалю, коли, вже вийшовши з хати, вона почала прощатись із Зінькою. Очевидно серцем відчула молодиця — розлука ця буде довгою, а може, й ніколи вони більше не зустрінуться.
— Бажаю тобі, Ольго...— і не змогла далі вимовити й слова. Наче крила чайки, розкинулись білі Зіньчині руки, обняли подружку, а сама зайшлася нестримним плачем.
— Ну чого ти, Зінько? Мила моя, дорога. Чого плачеш? Я повернусь. Я ж говорила тобі — обов'язково повернусь— заспокоювала подружку, а в самої текли рясні, нестримні сльози.
— Бажаю тобі, Зіню, щастя! — І знову сплелися в прощанні їхні руки.
Єгор по цих обіймах і по сльозах відчув якусь небезпеку для себе, бо, глянувши на Зіньку, несподівано запитав:
— Ти щось знаєш? Скажи правду. Вона зовсім... назавжди?
— Дурненький! — посміхнулася Ольга, щоб його заспокоїти.— Куди ж я від тебе дінуся, коли половину серця тут лишаю? Ну? Чого ж ти хмуришся? Не віриш мені? — і подивилася на нього такими ясними очима, що не можна було не повірити їй.— Давай вирушати, щоб не запізнитись.
— Не запізнимось, коні добрі. Підійшла Ольга до Рубана.
— До побачення, Романе Петровичу! Спасибі вам за все. За притулок, за добре ставлення до мене.
Єгор ще пильніше тепер стежив за Ольгою, і як прощалась вона, і що говорила прощаючись.
— Що мені дякувати? — сказав, обіймаючи Ольгу, механік.— Тобі, дочко, спасибі за діла твої добрі для народу. Будь і надалі отакою чистою серцем та ясною розумом. Бажаю тобі щастя в житті. Обом вам,— сказав механік, позирнувши на Єгора, якого він любив, мов сина.— Ви це щастя заслужили.— Поцілував Ольгу в щоку, одвернувся, щоб не помітила вона його скупої чоловічої сльози.— Де б ти не була — пиши, бо ти для мене стала рідною.
Попрощалась Ольга з комсомольцями, що прийшли її провідати перед від'їздом, тоді вмостилася на пахучому сіні, махнула до всіх рукою.
— До побачення, товариші! До побачення!
Єгор взяв у руки віжки, смикнув, цвьохнув батогом. Коні помчали риссю і швидко зникли за поворотом вулиці.
Батько пішов до млина, а Зінька повернулася до хати, озирнула її і вперше з особливою гостротою відчула свою безвихідну й страшну самотність.
— Ну ось, одна тепер залишилась... Зовсім одна.
Вона підійшла до машинки, спробувала шити ситцеве плаття, але відклала роботу, бо на душі було важко, і нічим, мабуть, зараз того настрою не розвіяти.
"Краще піду до лісу,— з'явилася раптом думка,— походжу там, де разом із ним ходила".
Зінька навіть сама собі здивувалась, як це раніше вона до цього не додумалась. Швидко пов'язавшись квітчастою хусткою, яку любив Прохор, вибігла з хати на гору. Ось тут проводила вона з ним вечори, ось цією стежкою ходила з ним до лісу...
І поставав в уяві його образ, і пригадалися слова, що їх він говорив, голублячи її.
Зараз вона сама. Поблякли фарби в гаях, пожовтіли луги з копицями намоклого сіна, оголилися надбережні верби та лози.
Тільки зеленіє ще татарське зілля понад берегом та шумлять під вітром, припадаючи до води, шорсткі очерети. Лежить за стежкою чорна зорана земля... Зінька поспішає до лісу, сама того не розуміючи, що не заспокоєння знайде вона там для своєї збентеженої душі, а завдасть собі ще відчутнішого болю, ще гірше роз'ятрить свіжу, незагоєну рану.
Ось та ліщина, де вона рвала горіхи, а до неї з вуздечкою підійшов Прохор. Тоді були густі кущі, зараз уже просвічуються, і жовте листя лишилося тільки де-не-де на молодих паростках. Стоїть ліс похмурий, непривітний, як і небо, що в ньому одна за одною пропливають сірі, холодні хмари.
Зінька сподівалася, що настрій у неї покращає, коли вона заглибиться в лісові хащі, пройде через просіку, побуває на їхній улюбленій галявині. Молодиця спішить туди, але відчуває все більше, все гостріше, як журба стискає серце, як спогади про милого отрутою вливаються їй у груди і печуть, тривожать, ще дужче роз'ятрюють душу.
— Не треба було мені йти сюди... Не треба. Мабуть, я повернусь додому. Засну.
Зінька зупиняється, слухає, як шумлять дуби, як співають синиці, як вистукує в кору своїм дзьобом дятел. І все це теж не заспокоює її, а нагадує про милого, про розлуку, про передчасно обірвану любов.
— Тяжко мені, тяжко! — вимовляє Зінька з такою тугою в голосі, з таким болем, що хочеться їй самій впасти отут на холодну землю, притрушену опалим листям, і плакати, і кричати від того болю й журби, що стискають груди. Нікуди від тієї журби не сховатися і нікуди від того болю не втекти.
А ліс шумить... Падає з дерев листя, пахне й шелестить у Зіньки під ногами. Уже не йде вона, а біжить. Та хіба можна втекти від власного болю а чи від горя?
Ще більш надломлена повернулася додому і відтоді майже не виходить з хати. Цілими днями шиє і за шитвом трохи забувається.
Минають дні за днями, безрадісні, одноманітні.
Іноді провідує її Єгор, намагаючись розважити, і Зінька розуміє, що йому самому нелегко.
Поїхала Ольга, наче половину його серця забрала з собою, і хоч мало не щодня пише їй Єгор і від неї одержує з Харкова листи, а все ж обоє вони живуть нарізно, і невідомо, як надалі складеться їхнє життя.
Та одного ранку Єгор мов вихор влетів до Рубанової хати з якимсь папірцем у руках.
— Зінько! Ти знаєш, яка радість у мене? Знаєш? Ні?
— Скажеш.
Він схопив її міцними руками, наче дівча мале, підняв і закружляв з нею по хаті.
— Ой! Пусти мене, пусти, божевільний! Що ти робиш? Хіба я маленька?
— Ось маю... Дивися... Читай! На курси їду, а потім разом з Ольгою вчитимусь на рабфаці. І знаєш, хто це влаштував?
— Догадуюсь.
— Вона, Ольга... Через окружком комсомолу домоглася. Я такий радий, Зінько, такий радий.
— І я рада за тебе, за вас обох.
— Та я, може, колись інженером стану. А що? Хіба ні? Як дуже захочу...
— їдь, Єгоре, вчися. Освіченій людині, мабуть, легше буває в житті, більше вона бачить, більше розуміє, і дорога в неї світліша, ширша.
— Поїду. Іще з батьком твоїм пораджуся й поїду. Через два дні Єгор вирушив із слободи до Харкова.
Ще самотнішою після того відчула себе Зінька. Вона рідко виходила з дому, до всіх чуток, які стосувалися Прохора, Зінька жадібно прислухалася і ждала того дня, коли він вийде з в'язниці на волю. В душі її, як у багатті, що вкрилося сивим попелом, не згасала, а ще жевріла надія, що Прохор повернеться до неї. Уже одібрано в Шумейків млин, житиме її милий, як всі інші слободяни, трудовим життям, разом з нею, і в цьому чесному труді буде оте вимріяне, вистраждане, дорогою ціною здобуте щастя.
Короткі дні змінювались темними довгими ночами. Чого тільки не передумає Зінька в отаку безсонну ніч! Часом пригадується все життя, змалечку аж по сьогодні, і в тому житті те найсвітліше, що було,— це Прохор з його запізнілою і згубною для неї любов'ю.
Та не шкодує і не щадить себе Зінька, бо ладна простити Прохорові все, аби тільки він знову повернувся до Баланди, повернувся назавжди.
Але удар для Зіньки прийшов несподівано, нищівний, разючий і неймовірний. Чутка ця прилинула у слободу зранку. Прохор Шумейко втік уночі з повітової в'язниці і де перебуває зараз — невідомо. Одне ясно для Зіньки, що вороття до слободи тепер йому нема. Чорна вість виявилась правдивою, підкосила Зіньку, звалила надовго в постіль. Почула Зінька вже згодом від людей, що додому повернувся старий Шумейко і що його важко пізнати — так він схуд і постарів у в'язниці.
А через кілька днів потому згоріла його хата. Злі люди говорили, що то помстився йому колишній мірошник Філька, але точно ніхто не знав, і ніхто не виявив справжнього винуватця тієї таємничої пожежі.
На попелищі Аркадій Павлович разом з дружиною та дочкою Марією зіп'яли благенький курінь, обмазали, поставили комин та й живуть собі, цураючись зустрічатися з людьми.
Віра покинула їхній дім ще до пожежі й живе зараз у своїх батьків єдиною дочкою, бо брат її, Матюша, уникаючи слідства, вирушив з Баланди, а куди саме — того не знають навіть ні батько, ні мати. Може, виїхав у Донбас, може, подався у якесь інше місце на заробітки.
Ні вісточки від нього, ні листа. Старий Жигай торгує в лотку різним галантерейним дріб'язком, бо пивну одібрали в нього, а в тому приміщенні після доброго ремонту відкрили чайну.
Про всі ці новини дізналася Зінька хворіючи. А коли надворі випав перший сніжок, вона підвелася з постелі, худа, виснажена, з глибоко запалими очима, які світилися тепер тихим спокоєм.
Все пережите одійшло, мов сон.
Пізньої осені, зовсім уже неждано, прибув до слободи Тарас. Погостював він всього три дні. Про все розповіла йому Зінька, не криючись ні з чим. Він вислухав її, але не гримав і не кричав на неї. Тільки потім, коли закінчила вона страшну свою сповідь, сказав:
— Що ж, я не маю зла на тебе, Зінько, але й жити з тобою не зможу. Сама розумієш...
— Розумію,— промовила молодиця і розпрощалася з ним. Ні сліз, ні благань... Чужим, нелюбим увійшов він в її життя і таким же чужим і нелюбим пішов від неї назавжди.
Не шкодувала за ним, бо в душі її, наче маяк, горів вогонь першої незгасної любові, що її запалив Прохор, і той вогонь пронесе вона як найбільший дар і найбільшу свою радість через всеньке своє життя, чи буде воно довгим, чи коротким.
А може, ще зустрінуться вони з Прохором? Може, минуле воскресне знову? З цією надією йде в життя Зінька і вірить, що вона зазнає справжнього, великого, вимріяного і вистражданого щастя.
...Глибока осінь. Чорна й холодна вода тече в білих берегах. Сніг випав ранній, лапатий, пухкий, але ще не скували річку зимові морози.
Низько пливуть сизі хмари, мабуть, знову здійметься заметіль. На ці хмари позирає, вирушаючи з станції, сивий візник у дубленому кожусі, в шапці, насунутій майже до густих, сивих, кущуватих брів.
Возить він пасажирів, як і всі інші візники, за п'ятдесят копійок. Часом трапляються й такі, що платять карбованця, але то з приїжджих. І з тими приїжджими не любить розмовляти Аркадій Павлович Шумейко. На їхні запитання відповідає коротко, сухо, неохоче, бо саме від отаких "нетутешніх" зазнав він останнього удару, що його довіку не забуде. Хазяїном був, першим багачем на всю слободу Баланду, а зараз ким він став?
Живе, аби жити, а попереду ні радості, ні надії. Попереду тільки смерть, і чим швидше б вона надійшла, тим краще.
Та смерть не надходить, а вдома чекають його грошей, бо треба мати шматок хліба, а цей шматок потрібно заробити...
Але в тайниках своєї чорної душі Шумейко плекає надію. Може, зміниться влада? Може, все повернеться, як було? О, тоді він поживе ще на старість. І поживе, і помститься своїм ворогам. Ця віра й надія живлять його, і він дуже старанно стежить за тим, що робиться в світі. Вечорами, перед сном, стає на коліна, вимолює для себе прийдешніх днів, владних і мстивих. Та про це ніхто не відає навіть у рідній сім'ї, і нікому він про це не говорить і не скаже.
А повертаючись з станції, він кожного разу норовить проїхати повз паровий млин. І коли млин освітлений електричними вогнями, коли подвір'я густо заставлене возами, Аркадій Павлович зупиняється, дивиться на ті вози, а зайти не сміє, бо механік Рубан дав наказ озброєному вартовому Фільці колишнього хазяїна сюди не допускати. І цей наказ дуже сумлінно виконує вартовий.
От і сьогодні зупинився Аркадій Павлович, бо пасажирів немає, поспішати нікуди, а якась незборима сила вабить постояти тут хоч кілька хвилин. Привчений кінь уже за звичкою зупиняється сам і жде, поки хазяйські руки не смикнуть за віжки.
Зривається сніжок, падає на довгий і теплий кожух, в якому старий Шумейко не раз вирушав узимку в дорогу знатним хазяїном. Біліє хутряний комір, біліє лахмата шапка. Окремі сніжинки падають на жилаві руки й тануть від тепла.
Аркадій Павлович озирає подвір'я, стежить за будкою біля воріт, освітленою електричною лампочкою, бачить озброєного Фільку, що не зводить з Шумейка недружелюбного погляду.
От їхні очі зустрілись... І не витримав колишній хазяїн очей колишнього мірошника. Світилася в них зненависть і непрощення за каліцтво, за пережиті злидні, за голод.
Холодні, неприступні очі Фільки пекли Шумейка, дорікаючи за жорстокість, безжалість, жадобу.
"І все минуло, наче вві сні. Багачем жив, людиною, а тепер хто? Візник... Жебрак... Злидень! Ну нічого, ще я свого діждуся! Ще я вимолю в бога благодаті. Зглянеться він на моє страждання, на правду. Діждуся!"
— Но! — І смикав віжки.
Кінь слухняно рушав уперед, збивав копитами сніг, змішаний з липкою грязюкою, а на передку сидів зігнувшись Шумейко, байдуже спостерігаючи, як усе густішою ставала заметіль, ховаючи в своєму білому савані річку, луги, дальній ліс...
Вечоріло. Під берегами вода бралася крижаними голками, сковуючи Ворсклу.
А сніг усе падав і падав, густий, лапатий, холодний...