Все менше на городах і людей, і вогнів. Засвітилися в небі перші зірки.
"А може, й мені вкрити картоплю бадиллях та піти додому, дізнатися, в чому справа, чому не прибув сюди батько?" Зінька хотіла було вже здійснити свій намір, коли це зашелестіло соняшникове листя і на межі з'явилася знайома чоловіча постать.
— Зінько!
Перехопило подих, не могла вимовити й слова, тільки очі дивилися на нього жадібно, тільки серце ладне було вирватися з грудей і птицею полинути йому назустріч.
Він підійшов до багаття.
— Картоплю печеш?
— Спекла... Може, почастувати?
Зіньці добре, що він прийшов нарешті до неї, але ждала вона іншого. Їй хотілося, щоб він, як і раніше, обняв її, приголубив, запитав про здоров'я, поспівчував горю, що спіткало її. А те горе мусило вразити і його, завдавши жалю, а може, й каяття.
Та Прохор не обняв її, а сів коло багаття, підклав сухого бадилля. Полум'я збільшилось, освітивши його лице. Зінька помітила, що він схуд за цей час. На нього тягнуло димком, і Прохор одганяв його рукою, мружив очі, але не пересідав на зручніше місце.
— Я знаю все... І як ти з яблуні впала, і як хворіла потім, і як тебе рятували в лікарні. Ти, Зінько, пробач, що не міг тебе там навістити.
По тому, як говорив він ці слова, не дивлячись їй в очі, по його журно схиленій голові, освітленій полум'ям багаття, Зінька відчула, що він щиро жаліє її; жаліє тільки — чи ще й любить хоч трішечки? Саме цієї любові чекала вона від нього, збентежена, сповнена якогось передчуття й надії.
А він поки що мовчав. Мимоволі пригадалася зустріч, коли він кидав у неї слова, мов каміння, і слів тих, і образи тієї, мабуть, довіку їй не забути.
"Ні, забула б усе, витравила б з свого серця образу і ніколи б не нагадала йому про те, коли б же він знову став таким, як раніш, і так любив мене, як раніш".
Зінька пам'ятає зустрічі світлі, коли їй здавалося, що більшого щастя не існує в світі, більшої радості немає на землі. То були найкращі дні в її житті. Невже їх втратила вона навіки? Невже їм вороття немає й не буде?
"Прохоре! — хочеться крикнути їй, кинутись до нього, впасти йому на груди, відчути знову тепло його ніжної долоні.— Прохоре, не губи мене... Пожалій, бо пропаду я з журби за тобою!"
Але Зінька кріпилася, Зінька ждала, що він їй скаже сам.
— Хочеш, Зіню, я допоможу тобі картоплю перевезти. Човен у мене добрий... Заберу там у себе трохи, а потім твою городину навантажу. Хочеш?
— Прохоре... Ти не про це хотів говорити зі мною. Я чую серцем. Чому мовчиш? Чому криєшся від мене? Говори все, що в тебе на душі. Я зрозумію...
— Зіню! — промовив він голосом, в якому звучала тепла нотка.— Зіню, мила ти моя, люблю тебе й досі, але ми мусимо розійтися... Назавжди... Я слово дав дружині. Та й чоловік твій незабаром повернеться. Треба нам припинити... Нічого не вдієш... Забути треба все, що було між нами.
Краще б не говорив він їй цих слів, не вбивав останніх її завітних мрій.
— Як забути? Хіба можна забути щастя? Іди від мене... Іди, Прохоре, мені легше буде.
Прохор підвівся па ноги, зітхнув важко, сказав:
— Прощай, Зінько...
Вона не в змозі була вимовити й слова, тільки дивилася, як круті плечі його зачепили соняшникове шорстке листя і загубилися в ньому. А дорогою, поскрипуючи немазаними колесами, наближалася підвода, на якій пізнала Зінька свого батька.
Догоряло, вкривалось сірим попелом і поволі згасало багаття, ховаючи в гарячих жаринах добре спечену картоплю.
Дивний сон приснився Аркадію Павловичу, і він ніяк не міг його розгадати. Наче він, молодий та дужий, їде па сивому гривастому коні, а слідом за ним біжить у самій білизні Карпо Нехльода, благає зупинитися, але кінь не підкоряється, мчить ще швидше. Та раптом перед ним — провалля, глибоке, темне, страхітливе. Кінь зводиться на диби, а він, старий Шумейко, не втримавшись, летить у ту безодню і прокидається від страшного сну.
Занепокоєний вийшов Аркадій Павлович у сад. На доріжках і на вогкій від ранкової роси траві лежало вогке мертвіюче листя. Воно опадало без вітру — листок за листком, все більше оголюючи дерева.
"Ну до чого цей сон?" — думав старий Шумейко, і на душі в нього було тривожно, бо він вірив у сни і вважав, що дивний сон має принести йому якесь нещастя. Але яке? Коли? Від кого? "Може, щось трапилося з Карпом?"
Пригадалась йому зустріч із зятем на побаченні в повітовій в'язниці, де Карпо відбував кару.
Дуже схуд зять, заріс бородою, став на вигляд страшний, мовчазний і злий. Він сердився на дружину і на тестя, дорікав, що ніхто до нього не навідується, не приносить передач.
Аркадій Павлович обіцяв підтримувати зятя харчами, але ось минуло два місяці, а ніхто не провідав засудженого. І почуття сорому ворухнулося в душі Шумейка.
"Треба буде послати Прохора або Марію. Нехай щось одвезуть йому. Може, колись він іще мені пригодиться. А сон не простий. Певне, щось трапилося з Карпом".
Та сумніви його розвіялись, коли на подвір'я увірвався захеканий Демид Плахотка. Наче шпичака хто загнав одразу в хазяйське серце. Кожного разу поява цього мірошника приносила нещастя чи великі неприємності.
— Хазяїне! Ви вдома?.. Ви нічого не відаєте, нічого ще не знаєте?
Аркадій Павлович, насупивши брови, ждав. Само собою почало смикатися повіко.
— Я так і думав: хто вам про це скаже — Рубан, чи Кіндрат Олійниченко, чи, може, старий Шульга, а чи Головатий? Всі б вони за горло вас схопили, бо заздрять вам, багатству вашому. Я знаю...
— Говори! — ледве стримуючи злість, наказав Шумейко.— Говори одразу все. Не дратуй!
— Що говорити, хазяїне? Треба захищатися від них, треба рятувати своє добро.
Старий Шумейко ще більше зблід. Очі його вже засвічувались холодним блиском невгамовної люті, дужче смикалось повіко, зводились на переніссі густі, кущуваті брови.
— Всі вони там?
— Усі, хазяїне. Та не самі... Якісь представники з міста, і міліція там, і Ольга Ярош там. Господарюють, наче у себе вдома.
— Прохоре! — закричав старий Шумейко голосом, якого ще ніколи не чув мірошник.— Прохоре, до млина!
Прохор з'явився на ганку в той момент, коли оскаженілий батько, стиснувши великі жилаві кулаки, рушив з двору, сліпий у своїй безтямній жадобі відстояти своє добро.
Ще здалеку Шумейко помітив на подвір'ї млина гурт людей. Немов коршак, вдивлявся він далекозорими очима, пізнаючи всіх, про кого розповів йому мірошник. Навіть міліціонерів пізнав, отих самих, що забирали до повітового суду зятя Карпа. Було там і двоє невідомих йому людей, і саме оті, невідомі, найбільше зараз непокоїли й бентежили Аркадія Павловича. За ним ледве встигав Демид Плахотка, намагаючись догодити хазяїнові.
— Я собі йшов на базар... Треба жінці олії купити, дивлюсь, а вони по двору вештаються, щось їм розказує Рубан. Я одразу збагнув — недарма ходять. І який же я був би мірошник, коли б вам, хазяїне, моєму благодійникові, про це не розказав. Вдома почекають з олією, можна й пісний борщ їсти, а тут он яке діло...
Шумейко його не чув. Всю його увагу прикували оті люди.
"Невже заберуть? Невже кінець? До кого йти? Хто допоможе? Коли б Карпо..."
Згадка про Карпа з'явилась і зникла, тільки біль тупий навалився кам'яною брилою і давить на груди, давить так, що Аркадій Павлович відчуває: не витримає він, не добіжить, упаде, і де впаде — там буде його смерть.
"Господи, за віщо такі муки? Ну, жив я, не гнівив тебе... свічки у церкві ставив і на різдво, і на Великдень... вірував у тебе, молився тобі. Допоможи, одверни біду" зроби так, щоб усе лишилось, як було досі".
Та звертання до бога не заспокоювало хазяїна, бо не зникали тривога й передчуття, що млин заберуть, виб'ють з рук добрі прибутки.
"З чого житиму? Як житиму? Старий... Куди піду? Хто дасть кусень хліба? Син? Невістка? До чого я дожився? О господи! — І знову хапався він у думках своїх за бога.— Всі були біля мене, всіх годував, тепер же стану нікому не потрібний, як Демид Плахотка... Боже, покарай моїх недругів усіх до одного чи блискавицями, чи громами... Не дай стати жебраком на старість... Врятуй".
Вже недалеко подвір'я млина, де ходять чужі люди, мов у себе вдома, не питаючись хазяйського дозволу. Шумейко виразно бачить їх, але вони, здається, навмисне не помічають його, бо їхня тепер сила, їхня влада і закони всі — за них!
"Що робити? Що? Заберуть... Хоч петлю на шию... Для чого жити? Для кого жити?" — пекли мозок гарячі, як жарини, думки, і не було виходу ніякого, і нізвідки було ждати порятунку.
— Невже кінець? Кінець! Кінець!..— вимовляв він, а па нього з острахом дивився Демид Плахотка, вважаючи, що хазяїн збожеволів.
Коли Шумейко крізь розчинені навстіж ворота ввірвався на подвір'я млина, серце його взялося такими кольками, що він зупинився, притиснув до грудей велику, обм'яклу раптом руку, вимовивши із приреченістю єдине слово:
— Кінець!
— А ви, хазяїне... ви сядьте, перепочиньте! Воно, звичайно, вік уже такий, що серце...
— Іди від мене,— тихо промовив Шумейко і, передихнувши, рушив просто на Рубана, страшний у своїй нестримній рішимості.
— Ти їх... привів сюди?
— Я, хазяїне,— відповів Рубан, дивлячись у палаючі гнівом хазяйські очі.
(Продовження на наступній сторінці)