Ольга бризнула холодною водою в обличчя Зінці, і та розплющила очі.
— Пий, Зіню, пий... Тобі легше стане. Я знаю...
Тьмяний погляд зупинила Зінька на батькові, але, мабуть, не впізнала його, бо знову її повіки стулилися.
— Зіню! Дочко! Не заплющуй очей. Це ж я біля тебе, твій батько, й Ольга...
В його руках тремтіла кварта, і край її цокотів об Зіньчині зуби. Вода текла по підборіддю й по шиї, зволожуючи на грудях кофточку.
— Пий же, пий воду,— прохав він, і Зінька, здавалося, почула той голос, пізнала, знову розплющила очі.
Тепер уже її погляд був осмислений. Вона жадібно пила воду і, вдовольнившись, сказала:
— Я полежу трохи... Не бійтеся за мене, тату.
— Чого ж лежати тут? До хати одведемо тебе з Ольгою, а може, до лікарні?
— Навіщо? В саду побуду... Лишіть мене тут. Ідіть...
— Що ти говориш? Як можна тебе в такому стані залишати?
— Хочу я, тату... Нехай Ольга побуде зі мною.
Батько нічого більше не сказав, тільки глянув на Ольгу, і вона зрозуміла його погляд.
— Не турбуйтеся, я її догляну.
Батько здогадався, що дочка хоче щось сказати Ользі, тому він, не сперечаючись більше, підвівся й пішов до хати.
— Зіню! Треба щось робити. І негайно. Може, тебе до лікарні одвезти?
— Ніхто мені тепер не допоможе,— вимовила з одчайдушною приреченістю Зінька.— Мала бути дитина... Не буде... Почуваю— тепер уже не буде, Ольго! Не буде! — Зінька схилилася на траву і зайшлася нестримним риданням.
Так могла плакати тільки мати, що ховає свою вимріяну надію, свою радість, своє майбутнє. Так плаче дівчина, яка зазнала недовгого, але великого щастя, що його несподівано втратила, і в душі її остались лише біль, страждання, безнадійність і муки.
Зіньку добре розуміє Ольга, розуміє всю глибину несподіваної втрати і всі муки, що здавлюють зараз груди молодиці, що затуманюють її розум, печуть, мов вогнем, її серце.
Ридає Зінька гірко, невтішно, як ніколи в житті. А над нею шумить під вітром яблуня, звисає одчахнута гілка з зеленим, незів'ялим листям і соковитими плодами.
— Зіню, дорога моя... Послухайся мене... Може, не пізно, може, ще можна врятувати.
Зінька не чує того, що радить їй Ольга. Думки її, наче рої жалючих ос, в'ються, і жалять, і сповнюють душу безнадійністю, нічим непоправною втратою.
— Не буде... Дитини не буде...
— Я зараз дістану підводу. Послухайся мене... Зінька глянула на стривожене обличчя Ольги, сказала:
— А я сорочечки шила...— Потім підвелася на ноги і, не сказавши більше ні слова, поволі пішла до хати.
І літа, здавалося, не було — так швидко для Зіньки пролетіли дні. Почав жовтіти сад. Частіше снувалися хмари, проливаючись дрібними дощами. Та знову потім світило сонце, стояли погожі, теплі, але короткі дні, і з кожним тим днем все яскравішими фарбами вкривався листяний ліс.
Зовсім пожовтіли клени, багрянцем вигравали груші-лісівки. Губили своє пожовкле листя блідо-жовті берези. Червоними кетягами красувались обважнілі віти горобини, зеленіли, ще не зайняті подихом осені, могутні дуби, ясени, берести...
Траплявся часом між чагарниками орішини колючий кущ шипшини, рясно вкритий дозрілими плодами, мов кораловим намистом.
Осінь, як досвідчений і талановитий художник, прикрашала ліси, гаї, мальовничу далечінь, лишаючи на всьому нові, все яскравіші фарби.
Любила Зінька раніше оцим усім милуватися, та зараз пережите горе загасило в ній любов до природи. Вона не помічала навколишньої краси. Якась холодна пустка в серці. Наче гадина зла обвилась навколо нього, і безжально, потрошку, день за днем випиває її кров по краплині, вкорочує віку, відбирає радість, якої зазнала вона і яку так неждано втратила.
Зінька разом з Ольгою порається на городі. Кілька днів тому зірвали квасолю, помідори, позрізували жовті шапки соняшників, викопали червоні буряки, а сьогодні вони вибирають картоплю. Прив'яле бадилля пожовкло й вилягло. Та під кожним кущем вродило мало не піввідра добірних картоплин.
Надвечір має прибути сюди батько з найманою підводою, щоб перевезти добрий врожай.
Як і весною, майорять тут білі хустки дівчат та молодиць, пораються, допомагаючи матерям, діти. На багатьох городах запалені вогнища — печуть картоплю.
Зінька працює залюбки, руки її звично і вправно орудують лопатою. Та робота, на жаль, не може загасити в ній хвилювання, неспокою й болю, що ними сповнена душа.
Не хоче Зінька, але якась непереборна сила примушує її дивитися на Шумейків город, де зараз пораються Марія з Вірою.
Віра теж позирає на свою суперницю, і Зіньці здається, що в тих поглядах світиться глузування й переможна зверхність Прохорової дружини.
"Вона щаслива... Вона поправилась, погарнішала, а я мушу страждати, мучитись. За віщо? Чому я така нещасна?" І Зінька з ще більшою спритністю починає працювати, забуваючи навіть про перепочинок.
Згодом до берега пристає човен. У човні Прохор. Він, звичайно, бачить Зіньку, але не вітається до неї і цим завдає Зіньці ще більших мук.
"Немов чужий... Зовсім чужий...— І в серці її закипає кров від болю й образи.— Чим же я прогнівила тебе, Прохоре, чим, що ти навіть мені "драстуй" не говориш?"
Даремно очі її жадібно ловили його погляд. Прохор легко піднімав на плечі великі мішки з картоплею, зносив їх до човна. Віра й сестра Марія визбирували з городу гарбузи.
Прохор сів потім за весла, поплив рікою, а вслід йому потай дивилася Зінька. В очах її було стільки болю й муки, що вона уникала зустрічатися поглядом з Ольгою, щоб не розкрити перед нею свого настрою, своїх стривожених дум.
Надвечір вся картопля була викопана й зібрана в мішки, залишилось на городі тільки соняшничиння. Нехай сохне. Колись, вільним часом, прийде сюди Зінька, позламує його, принесе кілька в'язок додому — згодиться паливо на зиму.
— Може, й ми, Зінько, картоплі напечемо?
— Сірників не взяли.
— А я дістану... Бачиш, скільки багать навколо.
Ольга позичила в сусідів сірники, розпалили багаття, накидали в нього картоплі, але поласувати Ользі не довелось, бо прийшов сюди заклопотаний Єгор Шульга.
— Добре, що розшукав тебе. Збирайся, Ольго. Тебе ждуть.
— Хто?
— З окружкому якісь там прибули...
Ольга бачила, що Єгор чимсь невдоволений. Глянувши йому в очі, вона .розгадала причину того невдоволення й усміхнулась.
— І коли вже я тебе відучу... Знову ревнуєш?
( — І зовсім не ревную,— сказав Єгор, одвівши погляд.— Нахабний якийсь. "Ми,— каже,— з нею разом працювали... Я їй — найкращий друг". А може, вій такий друг, що я б йому показав дорогу назад! Друг!
— Скажений ти, Єгоре. А говорили вони тобі, чого прибули?
— Не говорили, та я й не розпитував...
— Зараз про все дізнаємось. Ну що ж, Зінько, доведеться тобі самій побути на городі.
— Я залюбки побуду. Трохи втомилась, то відпочиватиму, а за тим картопля спечеться. Побачиш батька, нагадай йому про підводу.
— Добре. А печену картоплю я дуже люблю. Прийду їсти.
— Якщо оті друзі не затримають.— І Єгор махнув рукою Зіньці. Бувай, мовляв.
Ольга взяла його за руку, і обоє вони пішли понад берегом, а на них дивилася Зінька й думала:
"Ось у них є щастя... Люблять одне одного, і ніщо, і ніхто їм не заважає любитися. Рада я за них. Під Новий рік справлять комсомольське весілля і житимуть, діток матимуть".
Згадка про дітей різонула Зіньку по серцю, наче доторкнулась вона ненароком до глибокої, ще не загоєної рани.
Надокучливо минав час. Зінька підкладала в багаття сухе бадилля і спостерігала, як швидкі гарячі язички спритно просочувались між сухими стеблинами, з'єднувались між собою, курілись димом і спалахували потім жарким полум'ям. Такими ж жаркими в ці хвилини були думки Зіньки, тільки обпікали вони не стеблини, а душу, завдаючи їй ще нових страждань.
"Чому? Ну чому навіть не глянув на мене? А я ж його давно не бачила, давно не розмовляла з ним. Невже все так швидко забув, і його не мучить совість, і йому зовсім не шкода мене? А як він мене колись голубив, які слова ласкаві говорив, і все те минуло, мов сон... Наче того й не було зроду".
Зінька вигребла паличкою з жару кілька чорних готових картоплин і, обпікаючи пальці, взяла одну з них у руки, обчистила. Гаряча коричнево-жовта корка захрустіла на зубах.
Сонце схилялось до обрію, а на город не з'являвся ні батько, ні та підвода, яку він мав найняти. Чи той візник десь забарився на своїй роботі, чи, може городину перевозить іншим людяхм та не впорався вчасно й приїде, можливо, тоді, як звечоріє зовсім.
Все одно Зінька буде його ждати. Ще раз, а може, й двічі Прохор припливе човном. А що це там роблять Віра з Марією?
Вони вкривають бадиллям мішки з картоплею, гарбузи, качани капусти і йдуть додому.
"Значить, сьогодні не буде тут Прохора,— думає Зінька, і тривога стискає їй груди. Та ще жевріє надія.— А може, буде? Як добре було б, коли б приїхав він човном. Може, він боявся зі мною привітатись тому, що могла те все помітити Віра, а не буде дружини — він підійде до мене".
Зінька вже не зводить з річки очей. І те, що надворі вечоріє, не страшить її. Навіть приємніше буде зустрітися з ним, коли зовсім стемніє, щоб жодна душа не помітила їхньої зустрічі.
(Продовження на наступній сторінці)