«Марія» Тарас Шевченко

Читати онлайн поему Тараса Шевченка «Марія»

A- A+ A A1 A2 A3

І веселесенька пішла
У Назарет. І він радіє,

Що наймичка його несла
В утробі праведную душу
За волю розп'ятого мужа.
Ото вони собі ідуть,

Прийшли додому. І живуть
Повінчані, та не веселі.
Тесляр колисочку дебелу
Майструє в сінях. А вона,

Пренепорочная Марія,
Сидить собі коло вікна,
І в поле дивиться, і шиє
Малесеньке сороченя —

Комусь то ще?
— Хазяїн дома? —
Надворі крикнуло. — Указ
Од кесаря, його самого,

Щоб ви сьогодні, сей же час,
Ви на ревізію у город,
У город Віфлеєм ішли.
І зник, пропав той тяжкий голос.

Тільки руна в яру гула.
Марія зараз заходилась
Пекти опрісноки. Спекла,
В торбину мовчки положила

І мовчки за старим пішла
У Віфлеєм. — Святая сило!
Спаси мене, мій боже милий! —
Тільки й промовила. Ідуть,

Сумуючи собі обоє,
І, вбогії, перед собою
Козу з козяточком женуть:
Бо дома ні на кого кинуть.

А може, бог пошле дитину
В дорозі; от і молоко
Сердешній матері. Скотина
Іде пасучися, рядком

Ідуть за нею батько й мати
І починають розмовляти
Поволі, тихо. —Семіон
Протопресвітер, — Йосип мовив, —

Такеє-то пророче слово
Сказав мені: —Святий закон
І Авраама і Мойсея
Возобновлять мужі єсеї.

І каже: поти не умру,
Поки месію не узрю! —
Чи чуєш ти, моя Маріє?
Месія прийде! — Вже прийшов,

І ми вже бачили месію! —
Марія мовила.
Найшов
Опріснок Йосип у торбині,

Дає та й каже: — На, моя дитино,
Поки що буде, укріпись,
До Віфлеєма не близенько;
Та й я спочину. Утомивсь. —

Та й сіли на шляху гарненько —
Полуднувать. Отож сидять,
А сонце праведне швиденько
Додолу котиться. І глядь!

Сховалося, і смеркло в полі.
І диво дивнеє! Ніколи
Ніхто не бачив і не чув
Такого дива. Аж здригнув

Святий тесляр. Мітла з востоку
Над самим Віфлеємом, боком,
Мітла огненная зійшла.
І степ і гори осіяла.

Марія з шляху не вставала,
Марія сина привела.
Єдиную тую дитину,
Що нас од каторги спасла!

І, пресвятая, неповинна,
За нас, лукавих, розп'ялась!
А недалеко край дороги
Отару гнали чабани

Та й їх побачили. Небогу,
Її й дитяточко взяли
І у вертеп свій принесли,
І чабани його убогі

Еммануїлом нарекли.
До сходу сонця, рано-рано,
У Віфлеємі на майдані
Зійшовся люд і шепотить,

Що щось непевне з людьми буде
Во Іудеї. Гомонить
І тихне люд. — О люди! люди! —
Чабан якийсь біжить, кричить.-

Пророчество Ієремія,
Ісаія збулось! збулось!
У нас, у пастирей, месія
Родився вчора! — Загуло

У Віфлеємі па майдані:
— Месія! Іісус! Осанна!
І люд розходивсь. Через час
Чи через два прийшов указ

І легіон з Єрусалима.
Од того Ірода. Незриме
Й нечуте сталося тоді.
Ще діточки сповиті спали,

Ще купіль гріли матері,
Намарне гріли: не купали
Маленьких діточок своїх!
Ножі солдати сполоскали

В дитячій праведній крові!
Такеє-то на світі сталось!
Дивітеся ж, о матері!
Що роблять іроди царі!

Марія навіть не ховалась
З своїм младенцем. Слава вам,
Убогим людям, чабанам.
Що привітали, заховали

І нам спасителя спасли
Од Ірода. Нагодували,
І напоїли, і дали
Кожух і свиту на дорогу,

І, небораки, додали
Ослицю дійну. І небогу
З її дитяточком малим
І посадили й провели

Вночі тайнйми манівцями
На шлях Мемфіський. А мітла,
Мітла огненная світила,
Неначе сонце, і дивилась

На ту ослицю, що несла
В Єгипет кроткую Марію
І народженного месію.
Якби де на світі хоть раз

Цариця сіла на ослицю,
То слава б стала про царицю
І про великую ослицю
По всьому світу. Ся ж несла

Живого істинного бога!
Тебе ж, сердешну, копт убогий
Хотів у Йосипа купить,
Та здохла ти. Мабуть, дорога

Таки завадила тобі?
У Нілі скупанеє спить
В пелюшках— долі, під вербою,
Дитяточко. А між лозою

З лози колисочку плете
Та плаче праведная мати,
Колиску тую плетучи.
А Йосип заходився хату

Із очерету будувати,
Щоб хоч укритися вночі.
З-за Нілу сфінкси, мов сичі,
Страшними мертвими очима

На теє дивляться. За ними
На голому піску стоять
По шнуру піраміди вряд,
Мов фараонова сторожа,

І ніби фараонам знать
Вони дають, що правда божа
Встає вже, встала на землі,
Щоб фараони стереглись.

Марія найнялася прясти
У копта вовну. А святий
Іосиф взявсь отару пасти,
Щоб хоч козу ту заробить

На молоко малій дитині.
Минає рік. Коло хатини
В повіточці своїй малій
Той бондар праведний, святий,

І гадки, праведний, не має,
Барило й бочку набиває
Та ще й курникає. А ти?
Не плачеш ти і не співаєш,

Гадаєш, думаєш-гадаєш,
Як його вчити, навести
На путь святий святого сина
І як його од зол спасти?

Од бур житейських одвести?
Ще рік минув. Коло хатини
Коза пасеться; а дитина
І невеличке козеня

У сінях граються. А мати
Сидить на призьбі коло хати
Та вовну з кужеля пряде.
Аж ось і сам старий іде

З ціпочком тихо попід тином:
Носив у город шапличок
Продать. Йому медяничок,
А їй немудрую хустину,

Собі ж несе на постоли
Ременю доброго. Спочинув
Та й каже: — Доню, не журись.
Царя вже Ірода не стало.

Чогось увечері наївсь,
Та так наївся, що й опрігсь.
Такеє-то мені сказали.
Ходімо, каже, у свій гай,

У свій маленький тихий рай!
Ходім додомоньку, дитино.
— Ходім, — сказала та й пішла
На Ніл сороченята прати

В дорогу синові. Паслась
Коза з козятком коло хати,
А Йосип сина забавляв,
На призьбі сидя, поки мати

На річці прала ті малі
Сорочечки. А потім в хаті
Поморщив добре постоли
Собі в дорогу. Та й знялись

До сходу сонця, по торбині
На плечі взявши, а дитину
Удвох в колисочці несли.
То сяк, то так прийшли додому.

Бодай не довелось нікому
Узріть такеє! Благодать,
Гайочок тихий серед поля, —
Одна єдиная їх доля

Отой гайочок! — і не знать,
Де він кохався, і хатина —
Все, все сплюндровано. В руїні
Їм довелося ночувать.

В ярок Марія до криниці
Швиденько кинулася. Там
Колись-то з нею яснолиций
Зустрівся гость святий. Бур'ян,

Будяк колючий з кропивою
Коло криниці поросли.
Маріє! Горенько з тобою!
Молися, серденько, молись!

Окуй свою святую силу...
Долготерпенієм окуй,
В сльозах кривавих загартуй!..
Небога трохи не втопилась

У тій криниці. Горе нам
Було б, іскупленим рабам!
Дитина б тая виростала
Без матері, і ми б не знали

І досі правди на землі!
Святої волі! Схаменулась,
І тяжко-важко усміхнулась
Та й заридала. Полились

На цямрину святії сльози
Та й висохли. А їй, небозі,
Полегшало.
Єлисавета,

Стара вдова, у Назареті
З малим синком своїм жила,
Таки з Івасем. Та й була
Якась рідня їм. Вранці-рано

Свою дитину, безталанна,
Нагодувала, одягла
І за святим своїм пішла
У Назарет той до вдовиці

В сусіду, в наймички проситись.
Дитяточко собі росло,
З Івасем удовенком гралось.
Уже чимале підросло.

Якось вони собі гуляли
Удвох на улиці, знайшли
Дві палички та й понесли
Додому матерям на дрова.

Звичайні діточки! Ідуть
І веселенькі і здорові,
Аж любо глянуть, як ідуть!
Отож воно, мале, взяло

Другую паличку у Йвася, —
Івась у коники ігрався, —
Зробило хрестик та й несло
Додому, бачте, показати,

Що й він уміє майструвати.
Марія ще за ворітьми
Дітей зустріла, і зомліла,
І трупом пала, як узріла

Той хрестик-шибеннчку. — Злий!
Недобрий чоловік, лихий
Навчив тебе, моя дитино,
Зробить оце! Покинь! Покиньї —

А він, маленький, неповинний,
Святую шибеничку кинув
І заридав, і пролились
Ще в перший раз младенчі сльози

На лоно матернє. Небозі
Ніби полегшало. Взяла

(Продовження на наступній сторінці)