— Ліпше бути укушеним собакою, — проголосив він, — ніж узяти чуже. Ти винуватий, бо не взяв палиці з дому. Я от узяв і не мав потреби красти. Чому ж, — голос його став патетичний, — інший має відповідати за твою нерозсудливість своїм майном?
В тих словах була своя правда, але надто мала причина їх викликала.
— Хмизина з напівгнилого тину, — сказав я, — не складає людського майна. Інші беруть хабарі і знімають з бідного останню свитину — ось хто переступає божі заповіді! Що порівняно з цим мій учинок?
— Розумію тебе, — сумно обізвався батько. — Мені теж люблять казати, що спаситель дозволив даяння й дари. Але ж знаєш: я не такий. Не хочу примножувати зла цього світу, через це для мене взяти чужу соломину чи пограбувати на дорозі — все одно.
Мій батько був дивак. Гарний, святий, до дрібнички пунктуальний при виконанні повинностей і засад людської моралі. Я не був на нього схожий, але дещо взяв і собі. Рано відчув огиду до п'яних і обридження до всіляких дурманячих напоїв. Жіноча краса збуджувала мене, і я не міг байдуже дивитися на круглі форми жіночого тіла, але навчився гасити в собі низькі потяги. В університеті навіть вирішив лишитися непорочним, хотів постригтись у ченці, досягти архієрейства, але в мені завжди жив дух заперечення. Чи не тому почав досліджувати життя лаврських ченців і про те міг би написати окрему "Чорну книгу". Я добре пізнав взаємини між ченцями, їхнє ставлення до нижчих від себе і вищих, до мирян та начальства — і жахнувся. Зрозумів, що зі своїми нахилами загину, нічого не досягши, змушений буду відмовитися від своїх ідеалів і стати сліпим знаряддям у чужих, не вельми чистих руках. Саме тому я відкинувся від думок про чернецтво і вирішив жити самотою. Не мати ні друзів, ні кохання, а тільки спостерігати цей світ…
Стояти навколішки на мокрій землі було невигідно, ноги мені зсудомило від холодних корчів. Я підхопився, звалив валізу на плечі й потягся назад до повозу. Вряди-годи зупинявся й волав у темряву, мій крик лунко й моторошно провисав серед нічної, наповненої міріадами дрібних крапель порожнечі. В одному місці я перечепився через корінь і погримів разом з чемоданом на землю. Страшна думка пройняла мене: а що коли валіза розпадеться й мої дрібні гроші розсиплються в багні? Як би про мене подумали, коли б явився на службу без копійки в кишені?.. Але бог милував мене — привіски витримали силу удару. Тоді я закричав у ніч із відчаєм, і зовсім поруч почув відгук. По мені густо заструмів піт. Лився по лобі, напливав на очі, вирощувався на щоках, покривав плівкою живіт і ноги. Знову звалив чемодан на плечі і, сам себе не тямлячи і вже не остерігаючись, помчав у темряву, безрозсудно страхаючись, що, коли залишуся в ній довше, ніколи звідси не виберуся.
Я ледве не перекинув свого горбатого співподорожанина, котрий вийшов назустріч і гукав, щоб я не заблукав. Було це з його боку шляхетно, і я стримано йому подякував.
— Почав боятися, що заблукали, — коротко відказав Ковальський.
Тіло моє пробивав легкий трем, очевидно, так спадала з мене напруга, яку пережив. Дощ припустив сильніше, ми погукали візницю вже в два голоси, і той озвався зовсім неподалік. Улізли в буду і знову заколивалися — віз, як і раніше, готовий був перекинутися, але я тримався вже не за рейки, а за валізу — другої такої пригоди переживати не хотілося…
Ми щасливо дісталися до наступної станції, без затримки проїхали ще один прогін, а вже тут нас попередили, що чекають проїзду генерал-губернатора, який їде з Варшави. Ми змушені були зупинитися й замовили обід. Смотритель заправив за нього стільки, скільки вимагають у дорогому ресторані. Він мав довгі руді бакенбарди, а очі з-під пелехатих брів дивилися насмішкувато і злостиво.
— Мені нелегко діставати харчі, — сказав він, зводячи брову. — Зрештою, коли панам дорого, не силую…
Але ми були голодні, і цей ошуканець добре це бачив. Довелося мені трусити свої копійки. Ковальський у пересправу не вступав, він тільки зітхнув і заплатив за обід, не торгуючись.
Ми їли борщ, сидячи один супроти одного, і я відчув, що мій супутник хоче говорити. Але нітився, і тому я, відчуваючи нову історію, насторожився і став непомірне чемний та приязний.
— Дивний наш світ, — сказав нарешті Ковальський. — Усе в ньому збудовано так, щоб заважати людині жити.
Я й раніше примітив за горбуном схильність до вільнодумства, тому на його слово тільки моргнув; здається, зовсім так само, як ошуканець-смотритель. Ми сиділи в пасажирській кімнаті з облупленими стінами, на єдиному вікні мешкання долішня шиба була закладена дошкою, а ще одна тріснула. Сірий сутінок цідився крізь те вікно, і повітря навколо нас було як вогке холодне плетиво, немов вигадливий і невидимий павук-водяник сплів над світом з дощових ниток велетенську сітку, ловлячи живе й мертве.
— Я до цього не зразу додумався, — сказав горбань, неохоче сьорбаючи борщ. — Це, пане мій, і не думка навіть — це біда. Трапляються в житті люди щасливі й нещасливі, але є й гірші за них. Це я про невдах кажу, пане. Вірите в диявола? — спитав він, зирячи на мене так, ніби дияволом мав бути я.
Сміх мимоволі заклекотів мені в горлі.
— У диявола мушу вірити, — сказав легковажно, — бо інакше мав би відректись і від бога, а це річ небезпечна.
— Міряєте все на безпечне й небезпечне? — спитав Ковальський.
— Безпечне — це те, що не заважає нам жити й служити царю та вітчизні, — сказав я, — а небезпечне — це те, що робить нас нещасними.
Висловлювався лапідарно-точно і відчував од того задоволення.
— Отже, вірите в диявола, — сказав Ковальський, водячи по тарілці ложкою. — А я от не вірив. І він мені помстився…
Я був сама увага: здається, Ковальський починає розм'якати. Через це наладнав себе так, щоб випромінювати на співрозмовника якнайпогідніші хвилі — не повинен його відлякувати. Але той оповів про свою біду тільки одним реченням:
— У мене, пане, померла вся моя родина.
— Ви були одружені? — спитав я здивовано. На вуста горбаневі лягла смутна всмішка.
— Хіба горбуну не можна одружуватися? Чи, може, ніхто за нього не піде? Я ж зустрів таку добру, щиру душу, яка пішла за мене, любила й опікувалася мною. І так само любив її. Вона народила мені двоє дітей. Двоє милих, любих і гарних діток…
— Гадаєте, диявол забрав їх у вас? — трохи іронічно спитав.
— Не тільки дітей, але й дружину мою любу.
— А чому — диявол? — спитав уже трохи різко. — Адже диявол має діло до душі, а не до тіла. Життям відає господь. Він і забрав у вас дружину й дітей. Забрав, бо, можливо, полюбив.
Ковальський дивився на мене широко розплющеними очима. Було у тому його позирі багато смутку й незбагненна загнаність.
— А мене, як гіршого, лишив мучитися? — запитав він.
— Я цього не знаю, пане, — мовив мій розважливий голос. — І ніхто цього не знає. Хочу тільки сказати, що не треба звинувачувати диявола в тому, в чому він не винуватий. Він спокушає людей — це так. Він робить їх лихими, хоч це вже не зовсім так: він, пане, знаходить таких, що поробилися лихими. Йому, як поміщику, потрібні тільки людські душі! З них він вибирає найгірші — чорні, закостенілі у гріхах своїх, решта його не цікавить…
Проголосив цю тираду з піднесенням, але співрозмовник моїх резонів, здається, не слухав.
— Зараз я їду до міста, де мене не знають, — мовив Ковальський. — Там ніщо не нагадуватиме нещастя. Як гадаєте, вдасться мені втекти?
Смикнув плечима: не любив утішати та й не хотів. Було б це, зрештою, марно: що значить утіха, коли людина її не шукає?
— А ви самі, — спитав я, нахиляючись над столом, — не чуєтеся на гріхах? От недавно висловили ідею про федерацію слов'ян, а це супротивна існуючому ладу думка. Чи не чули ви про кириломефодіївців, а серед них такого собі художника Шевченка, котрий замість малювати писав обурливі вірші?
Ковальський заперечно покрутив головою.
— А я чув. Вони хотіли того ж самого, що й ви, і всіх їх розіслано по ведмежих кутках. Ось ваш перший можливий гріх…
Горбун дивився на мене з жахом чи з подивом. Годилося б зупинитися, але щось невідоме рухало моїм язиком.
— Другий ваш більший гріх: нарікаєте на бога, який забрав у вас родину. Ототожнюєте його з дияволом і готові зневіритися. Безвіри ж — найбільше лихо в державі і для людського суспільства, це вони руйнують лад і закони. Отож не будьте такий категоричний. Коли б знав вас ближче, то виповів би вам ще не один десяток гріхів. Немає на світі святих людей, а грішники є, пане. Всі, всі — грішники, і каятися треба, не нарікати…
Я вже говорив із непристойним пафосом — очі, що зоріли на мене, були по вінця налиті жахом.
— Вибачайте, пане, — сказав горбун, зводячись. — Вибачайте, що завів цю балачку.
Я виколупнув із зубів застрягле м'ясо. Гмикнув і кисло подививсь у вікно, за яким сіро висіла дощова заслона.
Після тієї розмови Ковальський замовк, і між нами запала довга мовчанка, яка й тривала до кінця нашої мандрівки.
(Продовження на наступній сторінці)