Після того події розгорталися досить стрімко. Граф виїхав у херсонські маєтки ополудні. Через кілька годин по тому прискакав нарочний від генерал-губернатора Бібікова, який попросив доповісти про себе графині. Через мамку графиня поширила чутку, що гонець сповістив про хворобу її матері. Нарочного відразу ж було відправлено в Брацлав, він мав наказ генерал-губернатора приготувати екіпаж для нагальної потреби. Під вечір, пополуднувавши, графиня наказала запрягти найвигіднішу карету, щоб покатати сина. В кареті помістилася й мамка — вони звільна поїхали по дорозі на Брацлав. Заступник головного управителя — сам управитель був у Петербурзі — благодушно подивився на те з вікна, ще й рукою помахав; був певний, що за якусь годину карета повернеться, адже такі катання учинялися не раз. Він не дістав від графа вказівки стерегти графиню, а мав тільки за нею стежити. Він і стежив, не відчуваючи, що це початок великого заколоту в маєтку, де він прожив спокійне життя.
Карета повернулася в маєток без пасажирів вже зовсім потемки. Кучер оповістив заступнику управителя, що графиня наказала йому простояти в Брацлаві дві години, а коли за тон час не буде інших розпоряджень, повернутися додому. Годинника кучер не мав, отож простояв стільки, скільки вважав за належне, тобто "довго". Ніяких розпоряджень не дістав і повернувся в маєток: де ж поділися графиня з мамкою та дитиною — він знати не знав.
Заступник управителя позеленів. Треба було нагально давати знати графові, але на ніч не зважився посилати гінця — а що, коли кучер щось наплутав? Погнав його назад у Брацлав, наказавши не повертатися до ранку, а гінця послав тільки-но розвидніло. Графиня мчала в цей час на підставних конях у Київ, а наступного дня вручила себе й сина в опіку генерал-губернатора Бібікова. Вона розплакалася перед колишнім своїм залицяльником і розповіла все, що перетерпіла в маєтку навісного графа. Генерал-губернатор схвильовано ходив по величезному кабінеті, і в ньому кипіла лють. Дозволив собі інтимний рух, тобто заспокійливо погладив графиню по плечі. Вона поривисто кинулася до нього, і він змушений був обійняти її єдиною своєю рукою.
— Богом вас заклинаю, врятуйте мене! — трохи мелодраматично вигукнула графиня…
Я при тій сцені був частиною тіні графині, бо день, у який примчала вона в Київ, був сонячний; дивлячись на сцену, що її тільки описав, не міг не зажити й певної втіхи, адже тут було й трохи того, що виходило за межі офіційних повноважень генерал-губернаторської влади; зрештою, в житті найцікавіші саме такі відхилення, та й не збираюся я ставати літописцем казенної доброчинності.
— Не варто губити часу, — по-діловому сказав генерал-губернатор. — Сьогодні ж пишіть на ім'я государя прохання, бо ми сподіваємося з дня на день його величність до нас у Київ…
Діставши звістку про втечу дружини, граф, не заїжджаючи в маєток, подався просто в Київ. Він мчав без зупинок удень і вночі, лишаючи станційним смотрителям шалені чайові, і прибув у Київ опівночі за дві години після того, коли туди ж завітав імператор Микола Павлович. Доля захотіла пожартувати над тульчинським можновладцем і завела його до готелю навпроти кріпості, біля плац-парадного поля. Дорога його добряче виморила, і він заснув мертвим сном.
Імператор, який зупинився в генерал-губернаторському палаці, в передчутті параду, який його завжди приємно бадьорив і підносив, наказав збудити себе дуже рано. Перед урочистостями відвідав Лавру й помолився: найкраще екіпірування перед оглядом військ. Після того він поїхав в екіпажі до кріпосних воріт, де його чекав чудовий, білий, розкішно прибраний кінь. Государ імператор любив коней більше, як людей, тому милостиво всміхнувся білому красеню і вседержавно поплескав його по шиї.
Рівно о восьмій ранку государ з'явивсь у воротах кріпості на чудовому румаці і з багаточисленним блискучим почтом стрілою помчався до військ, що виструнчено стояли на плац-парадному полі вже з раннього ранку. В найближчому його супроводі скакав однорукий генерал-губернатор, а я, стоячи в юрбі, що оточила плац-парадне поле, також чекав святкових урочистостей. Зрештою, мав таке враження, ніби всі передумови до сцени, яка розігралася згодом, були зумисно вигадані фортуною. Не смів думати, що це я сам маю таку владу над подіями: гордий чоловік уподібнюється до бульки на воді…
Государ, здавалося, зрісся з конем — чудова і вражаюча картина, адже ніхто так не умів їздити на коні, як він, і всі ці блискучі вельможі, що валом сунули за струнким вершником, здавалися порівняно з ним незграбами. Через це, коли війська зустріли царя генерал-маршем і голосним довгим "ура", я не витримав і закричав також, незважаючи на те, що я особа партикулярна. Найближчий поліцейський скосив у мій бік побите червоними артерійками око, певне, звіряючи, чи не знущаюся я в такий спосіб із високодостойного вершника, але годі було сумніватись у моїх вірнопідданчих почуттях. Сльози замилування вибилися мені на очі, а коли це трапляється — світ мені інакшіє: я побачив, що государ імператор став ніби єдиною істотою з конем: дві голови, одна червона, а друга біла, шестеро ніг, четверо білих і з копитами, один чудовий розвійний хвіст — білий двоголовий кентавр, котрий мчить граційним галопом через поле, і недаремно реве і шаленіє від захвату юрба. Виразно побачив, як на голові вершника поблискують золоті ріжки — золотоносний вінець! — і весь він, той кентавр, повний непідробного натхнення. Незабутня картина, і я відтворюю її не без утіхи — не часто дається уздріти щось подібне такій малій і упослідженій істоті, як ваш покірний слуга.
Государ імператор зі свитою зупинився під балконом готелю, і війська почали проходити мимо церемоніальним маршем. Гриміли оркестри, музики надувалися так, що їхні щоки ставали, як жаб'ячі пухирі, а очі вилазили з очниць. Треба було спати мертвим сном, щоб не прокинутись од такого грому, ляскоту й крику: граф Потоцький також змушений був розклепити повіки. Він, лютуючи на цей дурний гамір, накинув на себе халата, наклав на голову класичний, світлого кольору циліндр, закурив міцну гаванську сигару й виступив на балкон. Тут він оперся на поруччя і згори розглядав хвацьку постать государя й пишну його свиту, що стояла побіч. Граф Мечислав пускав хвилі диму й мружив через те заспані очі. Легенький вітрець підхоплював дим, і той плив просто у великодержавний ніс і на світлі очі його величності. Государ імператор озирнувся, шукаючи зухвальця, який зважився курити побіч його богорівної особи, але всі навколо мали урочисто-святенницькі лиця, і ніхто й не помислив би вчинити такої негречності. В цю мить граф випустив з рота добру хмарку, і вона, опустившись, закутала голову його величності, наче його величність зволили одягти собі на голову химерну ясно-сиву тканку. Государ змушений був зирнути вгору й побачив над собою кругле, побите віспою обличчя, над яким вивищувався класичний, світлого кольору циліндр — обличчя сонно мружилося й навіть позіхнуло, наче й справді чинило посміх із його величності.
— Що це за мерзотник? — показав його величність Бібікову.
— Це, ваша величносте, — не без задоволення відрапортував генерал-губернатор, — власник Тульчина граф Потоцький. Він не підкоряється закону і не визнає над собою ніякої влади.
Обличчя в государя імператора стало квадратне, і квадратними зробилися його прозорі сиві очі.
— Посадити його, в чому є, у кріпость! — звелів він.
Бібіков кинувся виконувати: заметушилися жандарми, до під'їзду підкочено відкриті дрожки, і графа, в халаті, що розвіювався на всі боки, коли його волочили, і в класичному, світлого кольору циліндрі, запхнули в повіз. Крикнув візник, і дрожки помчалися на всю силу — видно було тільки, як здивовано, перелякано і сердито озирається увінчана класичним циліндром голова; було в тому озирі щось безпомічне й жалюгідне, бо хто він у світі, коли поруч гарцює стрункий, червонолиций, всесильний і самодержавний кентавр?
РОЗДІЛ III
До моїх однокамерників-студентів часто заходив горбатенький пан у партикулярному костюмі. Мене з ним не знайомили, але я по носі цього пана бачив, що він уплутаний в якійсь конспірації. Зрештою, не виявляв до нього ніякого інтересу, був заклопотаний своїми справами й описом графової історії, однак, коли одержав подорожню — на що втратив кілька днів ходіння в канцелярію генерал-губернатора, — мої колеги привели горбаня в камеру й познайомили нас.
— Приватний учитель Ковальський, — назвався він. — Збираюся їхати в Житомир і міг би скласти вам, пане, компанію.
Мені це було на руку, і я залюбки привітав супутника, тим більше, що й приглянутися до нього було б не зле: мали стати жителями одного міста, а ще й витрати на дорогу ділили б.
Ми виїхали в один із вересневих днів: дощ на дорогу — ознака непогана. Було затишно сидіти в дорожній кареті, загорнувшись у шинелю, слухати сухе шарудіння крапель, погуки візниці, стукіт коліс об бруківку, льопіт калюж, через які переїжджали. Я мирно приплющився й думав про графа Потоцького, якому так не пофортунило. Государ наказав заслати його в одне із східних міст, над його маєтком установили адміністрацію, було наказано також суворо дослідити всі зловживання. Дружині й сину призначено з прибутків величезне утримання, граф також мав право розпоряджатися своїми грішми. Але в Астрахані йому не сиділося, і він тричі просився за кордон. Государ відмовив. Тоді свавільний граф вирішив утекти.
(Продовження на наступній сторінці)