Він гукнув дівку, яка забрала самовар і склянки, дівка кинула на нас здивованим і зацікавленим поглядом. Я подумав: чи не в нас самих ховається секрет такої дивної поведінки цих людей? Смотритель уже тримав у руках свічку.
— Свічки вам не лишаю, — сказав твердо, — бо тільки тоді спокійний, коли пасажири сплять без вогню. Ми вже раз горіли, і я тепер боюся вогню, — сказав він, округлюючи очі. — В мене такий звичай: доти не лягаю, доки не погасять усіх свічок у домі.
Говорив це похватцем, ковтаючи слова і пострілюючи полохливими оченятами, — я помітив, що Ковальський дивиться на нього із зачудуванням.
— Можемо пообіцяти, — сказав він, — відразу ж загасити свічку.
— О ні, ні, панове! Ви задрімаєте, а тоді й до пожежі недалеко…
Вів себе нервово, може, й надміру, і від цього все наповнювалося особливою тривогою. Ковальський зітхнув і почав укладатися на лаві, підмостивши під голову шинелю. Я зробив те саме, смотритель покірно нам присвічував.
— Коли що, — мовив він, — постукайте в цю стіну.
— А що може трапитися? — спитав я, вмощуючися на ложі.
— Сподіваюся, нічого, — швидко відповів смотритель. — Але ніколи ні в чому не можна бути впевненим, панове. Окрім того, може, будуть якісь потреби…
Повернувся й вийшов, обережно прихиливши двері, — ми опинилися в темряві.
— Що ви на це скажете, пане Ковальський? — спитав я.
— Тільки те, що не треба нічому дивуватися, — обізвався тонкий голос горбаня.
— Мені здається, — мовив я поважно, — від нас тут хочуть щось приховати.
— То й нехай, — відказав, байдужно позіхнувши, Ковальський. — Завтра будемо далеко від цього місця — і що нам до таємниць чужих людей!..
Я, проте, думав інакше. Тому не став сперечатися, а побажав супутникові спокійної ночі. Коли він засне, зможу прислухатися й придивитися. Щось відбувається довкола станції та корчми, а раз так, про спокійний сон і мови бути не може.
Ковальський засинав дуже швидко, я це знав. Так сталося й цього разу, і я, намагаючись не рипнути, звівся. Намацав англійського пістолета, звів курка і став біля вікна, щоб мене не було видно. На поштовій станції все затихло, світилися вікна тільки в корчмі. Я тихо вийшов надвір. У небі палав голий місяць, півнеба покрилося хмарами, а половина — чиста. Я стояв довго, сховавшись у тінь дерева й думаючи про світ — цей дивовижний ліс людей. Здається, існує з десяток порід, але й серед рослин немає цілком тотожних. Так і між людей: скільки їх є під сонцем — усі різні. Тільки тепер я згадав репліку Ковальського про розбійницьку ватагу в Коростишівському лісі — було це близько.
Рипнули двері: вийшов смотритель. Від темної стіни лісу раптом відділилася сіра постать і поколивалася просто до станції. Смотритель стояв, облитий місячним сяйвом, я бачив його бліде, майже мертве обличчя. Сіра постать із лісу йшла просто на нього, смотритель помітив це й затремтів, як листок.
– Є у вас гості, дядьку? — спитав чоловічий голос.
— Нема! — видихнув смотритель.
— А Мошко казав, що є. — Темна постать підійшла до вікна, за яким спав Ковальський, і спробувала зазирнути.
– Іди звідси, Гнате, — сказав із мукою в голосі смотритель. — Не накликай на мене біди. Я й так нещасливий, що маю такого, як ти, небожа…
— Соромитеся, дядьку? А нема чого. Живете злиденно й труситеся, як осиковий кілок. А я живу, як багнеться…
— До часу це, Гнате, — сказав смотритель. — Зловлять тебе, згноять у тюрмах.
— Не продасте — не зловлять, — сказав розбійник. — Я вмію ховати кінці.
— Я тебе не продам, — сумно відгукнувся смотритель. — Твої дружки тебе продадуть.
— Звідки знаєте?
— Це в біблії сказано: потаємне стає явним. Так воно й бува.
— Вовків боятися — в ліс не ходити! А я прагну пожити в цьому світі. Хочете, і вам грошей дам.
— Не треба мені твоїх грошей. Я на хліб чесно собі заробляю…
— На сухарі, а не на хліб, — сказав сердито чоловік. — А на вашу станцію я колись таки нападу. Бо негарно виходить: на інших нападаю, а сюди ні. І дурний здогадається, що тут нечисто. Від цього ниточка й до мене може протягтися.
— Залиш мене в спокої, Гнате, — ледве не заплакав смотритель. — Чого заповзявся на мою душу? Чи вчинив я тобі щось лихе?
— А мені й ті, кого грабую, не зробили нічого лихого, — тихо засміявся чоловік. — А коли життя понуджує, чиню, як поведеться.
— Невільник ти уже, Гнате!
— А ви, дядьку, не невільник? Зі своєю службою та чесністю? Ви ще більший невільник, бо я хоч із неволі своєї немалий гріш здобуваю, а ви киснете у злидарському багні.
— Мені добре в моєму багні, Гнате. Я убогий, зате ніхто мені вслід не плює, от що!
— Байдуже про мої сліди, — сказав розбійник. — Винесіть хоч пляшку горілки на відкупне.
Смотритель зітхнув і пішов на станцію. Я стояв у тіні, виставивши пістолета. Досить було натиснути на гачок, і розбійник упав би мертвий. Але я цього не зробив. Не моє це діло, та й не нападав він на мене. Не збираюся я світ рятувати від зла, а тільки вимічаю його. Досить з мене, що все таємне, яке відчув на цій станції, прояснилося: хай той нещасний смотритель сам вив'язується з цієї пастки.
Рипнули двері, смотритель ішов із пляшкою в руці.
— От бачите, дядьку, — засміявся чоловік, — зовсім малу беру з вас данину. З пейсатого я тричі більше беру.
— Але й даєш йому, — сказав зморено смотритель.
— Даю, бо беру. Можу й вам дати…
— Не приходь до мене більше.
— Це вже ви забагато хочете. Випийте, дядьку, щоб був я певен, що не труту ковтаю.
Смотритель приклався до горлечка.
— Хіба я міг би когось отруїти? — спитав, оддихавшись.
— Це вже не вгадати, — мовив розбійник. — Я часом сам собі не довіряю.
Він приклав пляшку до рота, рідина забулькала.
— Добре питво, дядьку, їй-бо, добре! — сказав він. — Я б вас, може, й справді покинув напризволяще: живіте собі та гнийте. Але раз на вашу станцію нападу, тоді мене з вами люди не в'язатимуть, вам же із того ліпше буде.
— Не можу тобі цього дозволити, — сказав смотритель.
— Звісно, не можете, — відповів розбійник. — Бо я дозволу у вас не питатимуся.
— Сьогодні в мене немає гостей, — сказав смотритель.
— Може, й нема, — відповів, одпивши, розбійник. — Прийду іншим разом, не сам. Не беріть мені цього на карб, дядьку…
— Мене тоді з посади проженуть, — тоскно сказав смотритель.
— Не ви ж грабуватимете?
— Воно так, — печально сказав смотритель. — Але начальству жертовного козла завжди тра, а я до того якраз надаюся.
— Звісно, надаєтеся, — коротко відказав розбійник. — Бо ви, дядьку, плохий…
— А як мені вберегтися, га? Як уберегтися в цьому світі чесному чоловікові, як йому залишитися з чесною душею та сумлінням?
— Хочете взнати як? — засміявся розбійиик. — Можу сказати, наука це проста. Треба вдавати, що ви чесний. — Він перекинув пляшку так, що на її денці блиснуло місячне проміння.
РОЗДІЛ IV
У Житомирі я зупинивсь у заїжджому домі, при якому був трактир. З Ковальським ми розпрощалися досить стримано: в такому невеликому місті, в якому опинилися, нам годі було не зустрічатися, але інтересу до свого колеги я не мав, як, зрештою, і він до мене. Отож відразу ж забув про нього — належало мені з'явитись у гімназію, яка була розташована на Вільській вулиці. Я одяг нову віцмундирну пару й урочистою ходою рушив на візит до директора.
Ішов і роздивлявся навсібіч, вишукуючи в людях та будинках те, що варто було б запам'ятати, адже це місто мало стати довготривалим моїм осіддям. Однак і вулиці, й люди були досить невиразні.
(Продовження на наступній сторінці)