Мамка поклала сонну дитину й нечутно відійшла, а графиня стала біля вікна й, дивлячись крізь все ще рідкі сутінки, відчувала осінь, яка вже повільно й зморено ступала по землі. Осінь була загорнена в прозору жалобну тканку, з'єднувалася із цим тихим, мирним вечором, і, може, від того виникала легка, але неперехідна тривога — оповивалося нею все. Графиня раптом відчула в цій кімнаті присутність іншої жінки, отієї своєї попередниці: чи переживала те саме? Чому не змогла оборонити своє дитя і навіть утекти від свого мучителя не зуміла? Де вона зараз і що думає в цей вечір? Чи хотів граф у такий дикий спосіб затримати обіцяний мільйон, чи сталося так випадково? Він маніяк чи холоднокровний убивця, з тих виродків, що й проти власної дитини можуть ножа підняти, як ті звірі, що пожирають свій плід і дістають задоволення? Дивно їй було про таке думати, могла вона й помилятися. Надто хотів він цієї дитини і надто беріг її матір. Надто дбав про спадкоємця, бо й справді не мав його. Кому й для чого ті мільйони, коли буде у світі сам як палець?
Вона не була дурна. За час прожиття тут багато чого пізнала. Граф громадив своє майно всіма законними й незаконними способами. Велося проти нього не одне слідство, але він умів ховати кінці. Судді й чиновники були підкуплені, орендарі часто горіли, а часом зникали безвісти. Обплів підлеглих страшною сіткою і, як павук, випивав їхні соки. За життя ніколи б не розтратив такого майна, але все одне не знав зупину. Був затятий гравець і вів незбагненну, вельми ускладнену гру. Анеля ніяк не могла зрозуміти його секретів, однак не це було їй потрібно: рано чи пізно павук почне плести мережу й супроти неї. Супроти самотньої і слабкосилої жінки, яка має тільки одного, правда, могутнього покровителя. Тільки генерал-губернатор зможе їй допомогти й вирвати з цього пекла. Хотіла зберегти не тільки себе, думала перш за все про сина…
Зайшла покоївка, щоб допомогти їй розібратися до сну, і графиня відчула, що непомірне втомилася. Від оцих думок, від сколоченого дня. Не можна їй потрапляти в ту мережу, треба чоловіка випередити. Він невисокої про неї думки, і саме це їй допоможе. Годі тікати від нього тоді, коли він у палаці, її миттю наздоженуть, як наздогнали нещасну її попередницю. Треба, щоб були запасні коні в Брацлаві. Поїде ніби покататися перед вечерею, взявши й дитину, — це вже тоді, коли майне він у Херсон. Головне — дістатися до Києва, де буде в повній безпеці, генерал-губернатор зуміє її захистити.
Анеля лежала з міцно заплющеними очима: детально все обмірковувала. Холодно й розважно, бо не могла й не хотіла програти в цьому змаганні. Не така вона квола й беззахисна; перемагає, зрештою, той, хто захопить ініціативу і здолає її не втратити. Закусувала губу і хрускотіла пальцями рук. Була наструнчена і знервована, через це не спала, а вряди-годи провалювалась у чорні ями. Вихоплювалася з них і злякано прислухалася. Було навколо моторошно тихо.
Її збудило перше світло, що закралось у кімнату. Встала й підійшла до колиски. Сіла поруч у крісло й загорнула ноги в плед. Чекала на позір спокійно, але й украй насторожено. Знала, що він має прийти…
Глухі залізні кроки почулись углибині, але йшов граф не так, як звичайно. Намагався ступати тихіше, але гупотіння його кроків все одно розлунювалося по цілому домі. Графиня аж закоцюбла.
Тихо прочинилися двері, граф був у нічній сорочці, а на голові в нього стримів ковпак. Знав, що дитина в її кімнаті, — йшов просто сюди. В одній руці тримав пляшку, а в другій ложку. Здригнувся, побачивши проти себе насторожені й запалені очі, але не розгубився.
— Що це збираєтеся чинити? — холодно спитала вона.
— Хочу дати дитині ліки, — відповів, підступаючи до колиски.
— Навіщо здоровій дитині ліки?
— О, це особливі ліки, — відповів граф. — Я виписав їх із Берліна, і вони не так лікувальний, як профілактичний засіб.
— Я не допущу, щоб дитину поїли казна-чим! — скрикнула графиня і скочила на ноги. Граф уже наливав ліки у ложку.
— Не дурійте, пані, — мовив зимно. — Ці ліки треба давати спозаранку, і я сам їх приноситиму. Анеля стала між колискою й чоловіком.
— Зійдіть із дороги, — загрозливо сказав граф, тримаючи наповнену ложку.
Спробував відштовхнути її — вона заверещала. Вибила ложку з ліками, а тоді вліпила щосили графові ляпаса.
— Забирайтеся геть! — зашипіла, трусячись усім тілом. — Забирайтеся геть, бо видряпаю очі.
— Чи ви при розумі, пані?
— Це ви, здається, не при розумі. Забирайтеся геть і не смійте сюди заходити!
— Йду геть, — сказав граф, криво всміхаючись. — Але повернуся зі слугами, вони вас зв'яжуть, а ліки дитині я дам…
— Через мій труп! — Вона дивилася на нього, як вовчиця, сяючи зеленими лютими очима, стерегла кожен його порух і готова була й справді кинутися на нього.
І він здався. Розвернувся й пішов з кімнати, гупаючи залізними ножиськами; здається, був розсерджений не на жарт. Вона кинулася до дверей і замкнула їх на защібку. Дитина вже кричала, і вона схопила її на руки. Обливала слізьми й шалено цілувала. Промовляла ніжно й горнула собі до грудей. Дитина засміялася, заспокоєна її лагідними доторками, а жінка відчула, що справді здатна загинути, а цього створіннячка образити не дасть. Тіло її все ще тремтіло від збудження, але очі були чужі, навісні.
Чекала, чи не з'явиться граф зі слугами; як правило, він здійснював те, що казав. Захисток мала ненадійний: двері трималися на слабкій защібці. Вікно було на другому поверсі, не стрибнеш, зрештою, й тікати зараз безрозсудно…
І раптом збагнула, що і в цій ситуації поводиться він не як жива людина, а як механічна лялька. Давніше, коли ще приходив до неї вечорами, торкалася його оголених пліч. Не здивувалася б, коли б натрапила не на живу плоть, а на дерево чи залізо, однак була то все-таки жива плоть. Не така, як у всіх людей, твердіша й холодніша, але жива. І все-таки в його діях відчувалася мертвотність: ніколи по-справжньому не гнівався й не радів. Навіть на екзекуції посилав своїх підданих без гніву — холодно давав розпорядження. Коли ж вона воюватиме супроти нього в такий жіночо-котячий спосіб, він і справді не зупиниться перед тим, щоб зв'язати її й доконати свою неймовірну затятість. Здається, ці ліки всунув йому мандрівний облудник-німець і зумів переконати графа у казкових їхніх властивостях. Може, батько хотів щиро попіклуватися про сина, адже боявся в житті повторів і не вірив, що інший може щось зробити ліпше за нього…
Дитина була голодна й заплакала. Треба було впустити мамку, і графиня з важким почуттям відчинила двері, за якими вже стояла, не насмілюючись постукати, годувальниця.
— Швидше, — прошепотіла графиня мамці, — а то пан знову прийде з тими ліками.
— Тому я й хочу нагодувати, — шепнула годувальниця. — Пан кажуть, що ті ліки натщесерце.
Дитина ще смоктала груди, коли знову почулися залізні кроки. Граф повільно наближався до спальні дружини. Вона звелася і стала мертвенно-бліда. Повіки затремтіли, затрусилося підборіддя.
Граф постукав коротко і владно.
— Прошу пані відчинити, — сказав сухо. — Я приніс показати вам рецепт.
Не осмілилася не послухати. Пішла до дверей і відкинула защібку.
— О, він уже їсть, — сказав граф розчаровано. — Ось детальний опис чудодійних і запобіжних властивостей цих ліків. Пані повинна зрозуміти, що я аж ніяк не хочу втратити й цього спадкоємця…
Графиня дивилася на папір, але літер не бачила. Не могла нічого прочитати в цих розгонистих карлючках, якими був помережений.
— Переконалися, пані? — спитав він, дивлячись на неї згори вниз із холодним прижмурцем.
— Переконалася — сказала вона тихо. — Але чи не ліпше буде, щоб ці ліки давала дитині я сама?
— О ні! — сказав граф. — Батько також повинен брати участь у догляді своїх нащадків. Я мушу бути впевнений, що ліки даються суворо за приписом… Я добрий, пані, але коли ви не вбережете мені сина, горе ляже вам на голову…
— Я згодна! — мовила вона, не відводячи погляду від його гострих і пронизливих очей. — Тоді ви заведете мене в підвали і застрелите, як собаку…
Вони говорили по-французьки, але граф кинув занепокоєний погляд на годувальницю. Він видимо спохмурнів.
— Що ви знаєте про підвали? — спитав тихо.
— О пане, — сказала графиня, визивно всміхаючись. — Хіба не так буває в усіх авантюрних романах?
— Ми про це ще побалакаємо, — мовив уже мирніше граф. — Сьогодні я поїду в свої херсонські маєтки. На два дні. Повернувшись, ми вирішимо спільно: давати ці ліки дитині чи ні. Коли бажаєте, закличемо лікаря й порадимося, я так само не ворог нашому нащадку, як і ви. Гадаю, тут у нас не буде суперечок…
— Була б щаслива, пане! — сказала, викликаючи на обличчя усміх, графиня. — Щиро зворушена виявом ваших батьківських почуттів…
Ще дивився на неї згори вниз з тим-таки прижмурцем.
— Чи не лукавите, пані? — спитав зимно.
— Де б я посміла! — майже вигукнула графиня.
— Авжеж, — сказав граф і, різко повернувшись, потупав коридором геть…
(Продовження на наступній сторінці)