«Сповідь» Валерій Шевчук

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Сповідь»

A- A+ A A1 A2 A3

Дивна хвороба пойняла мене, читальнику. Часом здається, що я жив у світі не раз, а принаймні тричі, тобто двічі жив, а раз існував. Цей час був посередині між життям першим та другим, і я подумки називаю його Прірвою. Що то за Прірва, не спішу тобі пояснювати, згодом, може, втямиш те сам, а коли ні, то й біда мені од того невелика. Часом мені здається, що то був сон — зле, незрозуміле і страшне привиддя, якому годі віднайти рацію. Варто було б навіки про нього забути, але не можу я цього, особливо тепер, коли самотній і тривога мене змучує. Отож все частіше повертаюся саме в той час, і це чиниться увіч не з моєї волі. Стаю мов несамовитий, боюся, що можу впасти у ті ж такі хвилі, які колись тяжко полонили мене, а можу й збожеволіти. Спершу я опирався цим накотам; коли жив з паньматкою, це було легше-гірше — жінки не раз нас дратують, не раз ми на них сердимося, а то й сваримо, не раз бувають вони дріб’язкові й надокучливі, але є в них достойність особлива: вони не дають нам пропадати. Вони наповнюють наш світець копітким рухом, від чого й наша кров грає в жилах жвавіше, ми починаємо товктися в цьому світі так само без пуття, як і вони, а коли приходить хвиля спокою — пожадана й мила вона для нас. Коли ж паньматки не стало, вечори зробилися для мене порожні й гнітючі, я вже не тішився з їхньої спокійної непорушності, світ став ніби море, і я в ньому почав відчувати ляк, який все більше й більше у мені розростався. Повітря довкола нерухоміє, навіть світло свічок здається змертвілим, голова стає беззахисна перед навалою непроханих думок, а їх щоразу більшає. Саме в такі вечори я відчуваю себе найгірше, не відаю, як убити час: лігши раніше спати, прокидаюся серед ночі, і ніч починає точити мене, як черв’як. Спробував я в такі вечори напиватися, і це спершу допомагало, але приходили хвилини, коли й горілка не п’ється і бридко на душі від неї стає, а шукати роз-важок мені в моєму сані не годиться. Отож усе в тому нерозтраченому часі зупиняється, а повітря наповнюється сухим, однотонним, безперервним дзвоном — голосом тиші. Тоді починають боліти всі колишні болячки, тоді й у спогади вдаєшся, але думаєш тільки про важке й нікудишнє у своєму житті. Це час, коли оголюєшся душею перед глупою навальністю тьми, — душа раниться і болить, бо не відає, як має захиститися. Істина безначальна, читальнику: небо наділило нас силою світлою й темною — одна відбиття днів наших, а друга — ночей. Не може людина жити тільки в світі доброчинності, як не може світити цілу добу над головою сонце. Тоді відкриває свою отхлань перед нами Прірва, і ми падаємо в неї не завжди супроти волі і не завжди по волі своїй. Отож і починається ця гонитва — до багатств, маєтків, солодких страв, пишної одежі, ми влаштовуємо пишні бенкети й купуємо дорогі карети, щоб навіть ніг собі не трудити, ми починаємо заздростити, бо те, що є в брата нашого, а чого немає в нас, починає вбивати наш спокій; ми нападаємо збройно на сусіда, або ж стаємо голодні до розваг із жіночками. Від заздрості розпалюються пиха наша, хтивість наша, зажерливість, бажання задурити себе хмелем чи бійкою, розкошами чи ж книжковою мудрістю. Кажуть, що це диявол воює так на наші душі, а мені здається, що воюємо ми самих себе. Що це воює ніч наша на день, добро наше на зло і навпаки. Отож я віщу тобі, читальнику, бо дійшов переконання: не буває у світі чистих, не битих лихими пристрастями, і це кажу я, той, хто має богові служити. Однак признаюся тобі: з мене поганий служка, бо я із тих, хто перший потрапляє у Прірву. Чесно було б залишити своє місце і відійти світ за очі, але я сумніваюся, чи існує той "світ за очі". На превеликий жаль, у живому світі кожна істота повинна мати відповідне місце, отож будь-яка втеча — це шукання іншого місця. Я надто старий, щоб шукати чогось незвіданого, та й чи є воно — незвідане? Отож, читальнику, я змушений бути тим, чим є, і змушений вигадати собі оце писання; занурюючись у нього, я по-своєму у "світ за очі" тікаю, а ліпше сказати, втечу вдаю. Знаю, що це тільки забавка, вона виснажує мене, але й поглинає мій порожній час; не дає важкого похмілля, як горілка, і змушує тримати думку напружено — вже цього для мене досить. Я чимось зайнятий, не відчуваю наглої порожнечі вечорів, забуваю про тьму, і вона мене перестає з’їдати. Думки крутяться в моїй голові роєм, зчеплюються поміж себе, потребують виливу, отож я можу позбутися їх тільки так — у розмові на папері, адже те, що пережив, годі комусь оповісти: назвуть або причинним, або скажуть, що вступив у злуку з чортякою. Раніше я ще мав бажання оповісти комусь про Прірву і про те, що мені судилося пережити, принаймні паньматка могла б мені поспівчувати. Але я знав про ненадійність спроб ділитися сокровенним із жінкою, така вже їхня слабка вдача, — чоловік мислячий має на те зважати й по-розумному чинити.

...Коли мені нарешті вдалося повернутись у світ людей, був я страшний. Волосся в мене виросло ледве не до пояса, не мився я довгі роки, нігті аж позакручувалися, одежі не мав на собі ніякої, тільки мізерні залишки, щоб прикрити соромну голизну. Хто б із сущих з’явився б у такому образі на людські очі, котрі люблять осуджувати: треба було якось пояснити, чому я такий і звідки прийшов. Отже, мав щось вигадувати; ця здатність — велика охоронна зброя людська, особливо в тих, у кого єднається чисте сумління з нечистим, в мене був час переконатися, що навіть мале з’єднання чистого з нечистим — пляма, яку непросто відмити. Про це свого часу розумно сказав архієпископ чернігівський Іоанн, завіршувавши:

Коли білу свою честь ти встиг почорнити,

Забагато треба вод — її одбілити.

Отож звіщаю тобі, читальнику, коли знайдешся ти в мене: спершу вони, ці плями, не болять, але кожен уготоване собі має болісно пережити...

Спершу я хотів удати із себе пустельника, який просидів у печері довгі літа і оце тепер повертається в світ. Я міг би йти від села й до села, навчаючи людей добромисельної науки, але й це було небезпечно: як священик, я знав синодальний указ про те, щоб ловити тих, котрі вдають із себе святих, і відсилати їх у далекі північні монастирі, звідки мало хто повертається. Я ж не хотів після того, що пережив у Прірві, домучуватись у кам’яному мішку, отож коли надибав п’яного козака, котрий завзято хропів у віддаленому місці, в зарослій травою канаві, вирішив, що сам бог мені його послав. Тоді був погожий вечір, зорі висівалися над головою, тремтіли, ніби скляні кулі, що ось-ось розпадуться; голова в мене теж здавалася скляною; я був зморений, пригнічений, роздратований. Не зичу тобі, читальнику, пережити те, що випало мені, коли загасає мозок, коли помалу втрачаєш мисельну силу, коли починаєш відчувати, що й не людина вже ти. Знаю, людина багато може витримати, адже їй уготовано пізнати й пережити немало: відчай, біль, занепад, печаль, горе, нещастя, підлість, підступи, зраду, ворожнечу й наклепи, а може, й найстрашніше — Прірву; їй уготовано, кажу, пережити багато, і тільки від спокою чи неспокою душі залежить: зможе вона те витримати чи ні.

Отож, коли я надибав на того п’яного, вирішив не тратити нагоди. Впав на коліна біля того гультіпаки й швидко почав розмотувати на ньому пояс, перекочуючи його, як колоду.

— Е ні, чорте, мене не пограбуєш, — почув я п’яний голос — Не боюся я й чортяки, бо на те й козак!

Він спробував стати навкарачки, а я, відчув непогамовану лють. Не вперше мені було так закипати там, у Прірві, це дало мені, зрештою, силу вижити, а все лихе, набуте у світі, як я вже казав, з душі легко не витравлюється і не змивається. Отож я впав на того хмільного бевзя, осідлав його і вціпився нігтями в його горлянку. Відчув те, що переживав не раз, коли жертва тріпоче в пазурах, коли відчуваєш дикий шал і пахне кров’ю, коли хочеться щосили вгризтись у живе тіло і розірвати, розбатувати його. Козак заверещав, зібрався на силі, рвонувся з-під мене, а що не мав я колишньої снаги, вдалося йому вирватися. Спробував тікати, та був-бо допряма п’яний, перечепився через полиновий кущ і впав на землю. Порачкував, наскільки міг, а я стрибнув до нього і вдарив його кулаком у тім’я. Він розпластався й засопів, а я зірвав йому з пліч жупана.

— Встань! — різко наказав йому я. — Ти вже давно віддався чортяці, то чи ж тобі змагатися з ним.

Тоді козак сів на землі і подивився на мене виряченими очима.

— Ге! — тільки й сказав.

— Я поведу тебе в пекло, — сказав я замогильним голосом. — Чи ж приготувався ти, гультяю! Скидай із себе одежу, бо в пекло не входять одягнуті.

І він мене послухався. Якось одразу, мабуть, і справді надто страшно я виглядав. Почав скидати з себе манаття і кидав його на землю. Я зібрав одежу і взяв під пахву, а йому наказав іти за мною.

Здається, він трохи протверезився, але не настільки, щоб зрозуміти: його дурять. Я повів його через якісь кущі, через яр, повз дерева, доки не вийшли ми на вільне місце — просторий луг. Мерехтіли зорі, небо ніби здулося, і все осяювалося зеленкуватим мертвим світлом. Певне, й гультіпака побачив те чудне світло, отож упав мені в ноги й прошепотів злякано:

— Відпусти мене, чорте! Не губи душі! Можу заприсягнутися, що служитиму тобі. Що хочеш візьми, але відпусти.

Мені хотілося розреготатися йому в обличчя, хотілося вдарити його ногою: надто легко віддавався він у чортяче володіння.

— Ти нікчема! — крикнув я.

— Еге ж, — ледве провернув він язиком. — Отак, як ваша милість сказали...

— П’яна худобино! — вигукнув я. — Осквернитель славного козачого імені! Пропив свій мозок, тіло й душу!..

Мій полоняник почухмарився біля вуха.

(Продовження на наступній сторінці)