«Сповідь» Валерій Шевчук

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Сповідь»

A- A+ A A1 A2 A3

Втягнув у себе вільжисте повітря: запах глиці, грибів, опалого листя — ліс мішаний; запах вогкої землі, глибока тиша, в яку мав увійти, — пішов обережно, роздивляючись навкруги й сторожко прислуховуючись. Відчував у тілі напругу, ніби готувався, що хтось на мене нападе. Ноги безшумно ступали на листя, кожна жилочка в мені тремтіла, а коли озирнувся, не побачив уже міста — жив у світі дерев. Ліг під якимсь пнем і довго прислухався. Вітру не було, а тільки оця безмежна тиша, ніде ані шелесне — все спить і ледь помітно дише, хотів пробити зором цю густу, кошлату, непрозору темінь, але сліпі в мене очі, глухі в мене вуха, тільки ніздрі ловили пряну, терпку вільгу. У глибині щось хряснуло, і я миттю скочив на рівні: здалося мені, що лісом хтось іде. Але це була омана, глухо навколо, темно — ноги знову повели мене; зрештою, треба було десь зупинитися на ніч. Отак я блукав від дерева до дерева, прислухався і стерігся, доки була ще сила. Коли ж утома зовсім повила мені мозок, коли в ногах відчувся зрадливий трем, коли я став боятися, що впаду під першою ж сосною і засну мертвим сном, надибав на ярок. Тут лежало звалене дерево, і я налапав сяке-таке захистя. Нагріб туди листя, наштовхав його писком (похитувало мене від утоми), а тоді заліз під дерево. Тоді відчув, що тіло в мені тремтить. Лежав і трусився, як у пропасниці: мигали в мене перед очима обличчя з весілля, на якому ще нині гуляв, виростало видиво з велетнем і його вівцями, котами, собаками та воронням, дивилися на мене якісь очі: хтось сміявся, реготав, хтось мені щось оповідав, навчаючи, але не міг я розібрати слів; грали музики й танцювала задоволена, сита й напоєна юрба, крутилися барвисті стяжки; плеснув канчуком велетень, а в небі прорізалася їдка блискавка; мене оповивав дим із люльки велетня, і я раптом здивувався, що той дим має запах тлілого листя; я застогнав і заплакав, а потім почав скаржитися, щось прохав і на щось сподівався. Але це вже був сон, хоч у мені не зникала думка: є сни, які не розчиняються, як дим, є сни, у яких ми живемо так само явно, як у житті живому. Це образ світу, перевернутого догори ногами...

Вранці я змерз. Потягся в листі, дихаючи парою — в логовище вливалося холодне, вогке повітря. Дерева покрилися легкою памороззю, а небо між гілля сяяло незайманою поволокою. Пливли рідкі, клубенясті хмарки, в одному місці вони закучерявилися, ніби вовна, і я здивовано роззирнувся. Перше, що подумав: все, що зі мною відбулося, таки не сон, зі мною сталося щось страшне, і годі сподіватися — все тільки гра моєї уяви. Але тіло моє відпочило, і я чувся на силі. Життя є життя, подумалося мені, і треба спробувати в ньому жити так, як можеться.

Засмоктало в животі, давався взнаки голод. Не відав, як добуватиму харч, не знав взагалі, як житиму. Лише дихав клубами пари і тремтів од холоду. Земля пахла цвіллю, лежати було вогко. Я виліз із логовища і видряпався з ярка. Тоді струснувся, як струшуються собаки, скидаючи з шерстини прилипле листя. Кров живіше побігла по жилах, я сторожко й уважно роздивлявся навкруги. Було тихо й порожньо. Німо витиналися чорні стовбури дерев, ліс навколо був листяний. Переплетене гілля, безгомінні й непорушні дерева здавалися багатоногим звіром, який навіки угруз у землю, — цей звір, здається, упіймав мене. Ніздрі мої вряди-годи непокоїлися незрозумілими запахами. Відчув гостру тугу, і це підстьобнуло мене — пішов вихилясом між чорні стовбури. Різко заскрекотала сорока, і цей звук ударив, як батогом. Я повернувся й оскалився. Сорока летіла над лісом і потрясала повітря скрипущим реготом. Я побіг. Спершу повільно, тоді швидше й швидше. Незвіданий жах стьобнув мене — здалося, що хтось за мною женеться.

Задихано спинився: від бігу тіло розігрілося, і я вже не тремтів. Навколо стигло безгоміння, пропала десь і сорока, навіть дуби не шелестіли висушеним листям. Голосно тахкотіло серце, очам ставало боляче дивитися — переді мною раптом на всю силу спалахнули вогні із учорашнього весілля. Замиготіли обличчя, усміхнені й хмільні, вони щось безгучно гукали чи співали. Знову весь світ покрився барвистими смугами, і я замотав головою, проганяючи марево. Тоді щось дивне учинилося зі мною: відчув раптом гостру хвилю зненависті. До тих облич, що сміялися з мене, до цих непорушних дерев, до сороки, що полетіла розказати лісовим мешканцям про нового пожильця лісу, а насамперед до себе самого. Я злякався цього несподіваного почуття, і в душі моїй заскімлило.

Панотець гапонівської церкви любив вечорами записувати у грубу книгу все, що з ним трапилося. Цю книгу він вів, щоб пригашувати почуття, яке давно невигойно тривожило його душу. Відтоді, якпомерла дружина, з якою не надбав дітей, він жив одинаком. З людьми вдаватись у сокровенні балачки не любив, отож, боячись самоти та довгих вечорів, коли не ставало сили молитися, читати книги чи піклуватися господарством, хапливо поринав у хитросплетіння слів, що рвалися з-під його руки. Тоді йому здавалося, що морок, який наступає на нього зусібіч, не так його турбує. Адже мороком дихали вікна й кутки хат, чорна прірва розхиляла перед ним хащу — злякано запалював по кільканадцять свічок. Наймит давно хропів у комірчині, а панотець прикипав до столу, перед цим зазирнувши у штофа. Мандрував по білому паперовому полі і відчував себе мандрованцем. Писав, аж доки втома не зморювала його до решти; по тому, похитуючись, плуганився до ліжка і падав на нього як підкошений. Довго лежав, дивлячись, як горять свічки, і йому не хотілося їх гасити. Але боявся пожежі, тож вставав, збираючи рештки сили, і чавив вогники долонею. По тому увалювався в чорний морок, сподіваючись, що той прочиститься і почне грати барвами, як це у нього водилося. Тоді спокійно плавав поміж барвистих стьожок; інколи ця гра поєднувалась із грою звуків, і він мав змогу послухати напрочуд заспокійливу музику — це означало, що сьогодні морок він зумів побороти. Вранці ж було йому завжди недобре: боліла голова, тремтіли руки й вуста, мусив похмелитися, щоб дійти до тями.

Цього вечора він писав, може, довше від звичайного. Темінь густим крепом заліпила вікна, і панотець, пишучи, вряди-годи тягся до заповітного штофика, щоб плеснути в чарку палючої рідини. Ковтав і знову брався до пера — писалося легко. Але в якийсь мент незвідана сила примусила його встати з-за столу. Раптом забув, що боїться темряви і що найкраще витримувати щоденний поєдинок з нею в цій освітленій хатині. Перейшов покій і виступив надвір.

Стояла рання осінь. Від саду пахло зів’ялим листям та вишневим глеєм. Зорі кришилися над головою, обсипаючи світ своїм пилком. Панотець глибоко вдихав повітря і відчував, що починає незвідь од чого хвилюватися. Був підхмелений, і йому раптом здалося, що даремно боїться темряви й тиші: світ навдокіл прегарний. Оце тріпотіння зірок, густий, пряний запах саду, оця ніжна тканка вечора — що може бути ліпше і чи є що повабніше? Довго стояв, похитуючись, — дивне почуття увіллялося йому в душу, як повінь.

То був короткий мент, але тоді він уперше за довгі роки відчув щось подібне до затамованої радості. Зрештою, він не встиг напитися її благоти. Наступної хвилі уздрів видіння. Серед неба над усесвітом провисла велетенська вага. Важниці похитувалися і ніяк не могли врівноважитися — тримала їх біла зоряна рука. Панотець упав на коліна, звів голову, і йому засипало очі зірковим пилом, а може, роса покрила зіниці — був-бо підхмелений. Вага, яку так несподівано уздрів, закрутилася навколо ості, і він побачив на її тарелях дрібненькі постаті. Люди на вазі були голі, витягували довгі шиї, а очі широко порозплющували.

— Це чудо, — сказав панотець, упираючись спиною об задвірок і відчуваючи, як йому терпне шкіра по цілому тілу. — Це чудо, явлене навмисно для мене...

Відірвався від стіни й подибав у сад до вишні, на якій бачив удень золотисті гулі глею. Налапав у темноті одну з них і відламав. Кинув до рота й почав жувати, відчуваючи смак осені.

— Я все знаю й так, — сказав він чи, власне, пробурмотів, адже мав рот, повний глею. — Кожен з нас грішний, а я найбільше. Я все знаю й так...

Зирнув у небо, але ваги уже не було. Але не подумав, що то гра його захмеленої уяви — непотрібно йому це! Жував глей, котрий пахнув осінню і мав смак пори зів’ялого листя — йому досить того. Міг би стояти тут, у садку, де химерно поспліталося гілля, із заліпленим ротом, а міг би обійняти й дерево, як рідного брата.

— Слухайте мене, брати мої, — сказав чи пробурмотів він до дерев, — я хочу провістити вам велику правду. Не думайте, що лихі вчинки пропадають. Не думайте, що, коли ви забули про вчинене вами зло, воно вмерло. Не думайте, що тих ваг не існує. Не думайте, що таємне можна сховати. Коли не розрізняєте ви, що добре, а що погане у світі, не думайте, що ви обійшли закон.

Панотець ковтнув розжований глей і раптом підморгнув найяскравішій зірці.

— Ти гадаєш, око небесне, — сказав він, — що я сліпий, а не сліпий я. Думаєш, що я глухий, а в мене добре чують вуха. Думаєш, що маю я затверділу душу, а вона в мене плаче щодня. Одне тільки правда: я вичерпаний. Я ниций, око небесне, і в цьому, здається, найбільша моя вина.

(Продовження на наступній сторінці)