«Сповідь» Валерій Шевчук

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Сповідь»

A- A+ A A1 A2 A3

У моєму рухові через ліс усе-таки був глузд, мене тягло в одному напрямку, тож незабаром опинився я на узліссі. Велике поле на підступі до міста було мені знайоме. Через нього тяглася побита возами дорога, і я побрів до неї по темній стерні. Мене тягло туди, де нещодавно мав домівку і де так просто й звичайно протрачував свої дні. Але осторога не покидала мене. Озирався й принюхувався: не хотів утрапити в непередбачену халепу. Біг через виявився прудкіший за мене і легко од мене втік. Над головою каркало вороння, вряди-годи скрекотіли сороки, мені здавалося, що вони наді мною насміхаються. Єдине, що придумав: дочекатися сутінку. Тоді можна буде непомітно підкрастися до міста, пролізти через міський паркан, у якому, на щастя, немало дірок: сотник давно і марно писав у гетьманську канцелярію про потребу полагодити паркани, бо самоуправління місто наше не мало. Перейшовши паркани, я міг би податися до свого дому — а там уже як буде.

Тим часом я втомився. Надибав на лігво, де ночував, і почав гребти носом і лапами листя. Порох забивав ніздрі, і вряди-годи я чхав. Але тепер у ямі стало затишніше, я підгріб землю так, щоб у неї не задувало, стовбур дерева був мені надійним дашком.

Потрудившись отак, задоволено влігся, відчуваючи, як солодко ниє втомлене тіло. Мабуть, задрімав, бо мене закрутило солодко й утомно, запахло осіннім тліном, стало тепло, і мені здалося, що я повернувся додому; зібралися сусіди й моя рідня, співчутливо гомоніли, розмовляли зі мною, а я почав оповідати їм, як трапилося зі мною лихо. Розповів їм про страшне обличчя і про чорного чолов’ягу з його тваринням. Здається, саме той чолов’яга й накинув на мене прокляття. Я сказав, що не знаю, чи одна то особа — Чорний Чоловік і власник страшного обличчя, але мені здається, що так. Хтось у цьому світі зненавидів мене, сказав я, комусь я став упоперек дороги. Все життя гадав, що я добра людина, що можу прожити, ні з ким не входячи у ворожнечу, але він таки знайшовся, той, хто мене ненавидить. Адже відомо кожному, й дитина про це знає: вовкулацтво людині можна накинути тільки тоді, коли хтось на когось дуже в’їсться. Кожна людина знає, навіть діти, що живуть у світі люди добрі і зловмисні. Оті зловмисні тільки й думають, як би вчинити комусь лихо. Недавно в сотенну канцелярію, розповідав я, прийшов лист з канцелярії генеральної, в якому оповідалося, що в Почепській волості, в селі Витівці, з’явилися злодійники-чарівники, які напоювали шкідливим зіллям посполитих того села Василя Кормаченка з товаришами та інших жителів. Генеральний суддя наказав тих злодійників-чарівників за їхніми прикметами, також інших злочинців, що туляються по всіх усюдах, хапати й ув’язнювати, особливо тих, котрі варять і дають пити якесь шкідливе зілля, а зловивши, посилати таких у генеральну канцелярію. Я ж за велінням сотника подав на той наказ відповідь, що такі чарівники роз’їздною і обхідною командою розшукуються, хоч ніхто їх насправді й не шукав, а людям про те оповіджено, щоб стереглися, але продовж останніх місяців нікого з таких злочинців не розшукали, що було щирою правдою, ніхто також не чув і не бачив, щоб у їхньому краї хтось варив шкідливе зілля. Правду й неправду цього листа не я вигадав, а виповів сам сотник, я ж тільки писав як писарчук. Люди слухали мене й похитували співчутливо головами...

Я прокинувся. Сон, який щойно побачив, знепокоїв мене. Лежав і довго про те думав, адже й справді складав на вимогу сотника того листа, та й недаремна була, подумалося мені, й тривога, зчинена нашим високим урядом. Отже, вони існують, ті зловмисники-чарівники, вони блукають по землі нашій, варять зілля — я виявився однією з їхніх жертв. Саме той, котрий писав, що їх, зловмисників, не знайдено, хто тишком підсміювався з витвору власної руки, бо хто б у таке вірив? Тепер я у те вірю. Можливо, ті зловмисники, думав я, літають у повітрі, як духи, і нашуковують саме таких, як я, — ні, бракувало мені сили про все те гадати; голодний я був і зболений. Так дивно відчувати своє нове тіло — поки що я не вжився в нього. Було довге, тоді як руки й ноги закороткі, шкіра й досі свербіла, прикро було відчувати й шерстину. Кігти випиналися, і я відчував їх, як колись пальці. Обличчя ломило, і від того незвично боліла голова. Ніс непокоївся запахами, як ніколи раніше, а ніздрі стали тремкі. Позаду я відчував і хвіст. Отак лежав у своїй норі, вузький і сплюснутий у животі, заповнював її чудним, незнайомим тілом і не міг заспокоїтися.

Пішов дощ, вгорі шелестіло, до мене залітали холодні краплі, шуміли сухим листям дуби. Я дививсь у сутінок, очі мої топились у ньому, був я сам серед цієї студистої вільги, цього мокрого холодного світу і вже не сподівався добрих змін. "Прийде час, — подумав я раптом, — і все озвичайніє, прийде час — і я знайду злагоду із чудним своїм новим тілом, а може, колись і полюблю його. Хто зна, скільки мені доведеться в ньому прожити, можливо, навіть і все життя. Прийде відтак час, і колись я дивуватимуся, що був інакший, тоді здаватиметься мені минуле вигадкою і сном". Ці думки не заспокоювали мене, а ще більше тривожили. Мені знову примарилася рідна домівка, адже я ще не полишив гадки, щоб додому таки повернутися, хай навіть у цій страшній подобі. Голод знову обізвався в нутрощах, і я вискочив зі свого лігва. Швидко й упевнено перебіг ліс, у ньому я вже оговтався, і мені солодко залоскотав ніздрі кінський дух. Відчув дивний трем у тілі, все в мені завмерло, в роті побільшало слини, заскімлили зуби, а очі гарячково роздивлялися довкола.

По дорозі їхав віз, на якому сидів похнюплений дядько. Доля, здається, усміхалася мені — дядька я впізнав, був це сусіда через вулицю. Думки вив’язалися в мозку швидко й чітко. Я стрибнув від кущів і за кілька гонів догнав воза, хоч кінь схарапудився і щодуху кинувся навтьоки. Я притьма стрибнув на воза і тільки тепер уздрів страшне, перекошене обличчя в того, кому я вирішив відкритися. Дядько відсахнувся й перехрестився, очі його вирячилися, а вуста затремтіли. Тоді я сів на возі і сказав якомога спокійніше:

— Не лякайтеся, дядьку, це я — син писаря Голубця... Дядько дивився на мене так само перелякано; врешті, мені теж здалося, що з вуст моїх зринають не слова, а якесь мурмотіння. Коні хутко мчали; я мав небагато часу і конче хотів порозумітися з цим чоловіком.

— Придивіться до мене, — сказав я, — чи ж не такий я, як ви? Впізнайте мене, дядьку, давно ми один одного знаємо. Ну, вдивіться в мене — я ж ваш сотенний писарчук. Невже не впізнаєте?

Сутінки густо покривали землю. Все повилося передсмерковою габою, коли речі починають танути в повітрі і змінюють свої обриси. Все розширюється й розмивається, посилюються запахи, я добре їх чув: стерня, земля, кінський піт, запах дядька й цього повоза, запах соломи на ній, навіть запах мазниці під днищем воза. Я дивився на дядька вже прохально.

— Дядьку Панасе, — відчайно вигукнув я, — як сказати вам зрозуміліше? Ну, згадайте, дядьку Панасе, ви були на тому ж весіллі, дивилися через пліт, як танцює молодь, а я старшим дружкою був. Ми ж з вами добрі сусіди, дядьку, скільки разів заходили до мене, а я до вас. Пам’ятаєте, якось по сіно приходили, хотіли, щоб я продав...

Але мої слова, здається, до дядька не доходили. Я чув їх, вимовляв, хоч, може, й не так чітко, хоч, може, й мурмотів, але ж вони виходили з мене, не позбувся я цього дару — старий же увіч мене не розумів. Трохи отямився з переляку й розглядав мене з цікавістю, адже не нападав я на нього і не виказував ворожості. Однак мовчав, ніби йому заціпило, а я ж казав очевидні речі! Дивився на нього благально, знову щось говорив, може, й плутано, й недоладно, але ж мусив він утямити, що вовки не можуть по-людському говорити. Ми були вже зовсім близько від міста, і я почав турбуватися, окрім того, побачив, що дядькова рука крадькома занурюється під солому, мабуть, намацуючи палицю чи вила. Мене раптом пойняла лють. Захотілося стрибнути просто в його по-дурнуватому здивоване обличчя, вчепитися зубами ч груди й роздерти їх. Але це був несусвітський спалах, і я ледве його погасив. Розмови в нас не виходило — треба було забиратися геть. Отож я нагледів торбу з харчами і, схопивши її в зуби (дядько ледве не випав з переляку з воза), зістрибнув і притьма подався в поле.

Відбіг я недалеко. Віз стояв серед дороги, в ньому бовванів на повний зріст дядько. Тримав перед собою вила, ніби чекав, що я нападатиму на нього вдруге. Тоді я звів писка й завив. Коні поперелякувалися і самі рвонули з місця, а дядько з несподіванки перекинувся на воза. Віз чимдуж погуркотів дорогою, здіймаючи сиву хмару куряви, а може, це забрали його сиві сутінки — куряву мав би прибити нещодавній невеликий дощ.

Швидко темніло. Я доплуганився зі своєю торбою до лісу і вперше поїв. Хліб мені смакував не дуже, а сало й м’ясо я просто глитнув.

Кожен, хто пише, повинен знати: не тільки для себе мережить він рядки, але й для можливого свого читальника. Той читальник знайдеться сам — будь-яке писання, навіть нерозумне й нудне, знаходить згодом такого, хто в ньому матиме для себе інтерес. Я усвідомлюю це, але не сприймаю. Тобто, мережачи ці рядки, я все-таки не зважаю на тебе, мій майбутній читальнику, — задовольняю цим потребу внутрішню, як і всі писці, котрі трудяться не з обов’язку.

(Продовження на наступній сторінці)