І тут я побачив над собою гігантську тінь: на мене жаско насувалася величезна Михайлова матір.
— Що це ти, зараза, зробив? — заверещала вона.
Я кинувся пробоєм, намагаючись прорватися повз неї, але мене було схоплено, затиснуто грубезними коліньми, а по спині й задниці посипалися удари.
— Бандюга, обіясник, катюга! — кричала Михайлова мати.
Я вкусив її за коліно, і вона на мент випустила мене — я рвонув у під’їзд…
Відбіг недалеко: стало мені якось порожньо й самотньо. Перед очима стояла ошкірена котяча морда, і я тікав геть од неї, намагаючись позбутися цього видива й навадження.
Зупинився біля газавтомату й налив води. Бульбашки прозоро тріскались у склянці, я видув воду одним махом — було мені паскудно. І тоді побачив Бориса. Він ішов навпроти, якийсь скособочений, ліве плече вгору, а праве вниз, голова схилена, якісь на ньому лахи — дивно, подумав я, чому мені хочеться з цим хлопцем подружитися? Він підійшов до мене, пильно дивлячись.
— О’кей? — спитав.
Я хитнув головою.
— Де? — спитав він.
— У нашому дворі, — сказав я.
— Біжу дивитися, — мовив Борис і засміявся.
Він справді побіг дивитись, а я відчув, що не можу рухатися. Що в мене підламуються ноги — зовсім паскудно мені стало. Пішов на Бессарабський бульварчик і звалився на порожню лавку. Тут я й дочекався Бориса.
— Все в порядку. — сказав він. — Закуриш?
Я взяв шматок сигарети й припалив від запаленого Борисом сірника. Курив я також уперше, гіркий дим заповнив мене всього.
— Тепер ти хрещений і тепер ти наш, — сказав, видихуючи дим, Борис.
— Так, — сказав я, намагаючись подавити в тілі дрож…
Повернувся додому ввечері. Кота на асфальті вже не було, але залишалася руда пляма. Я пішов розбито сходами нагору, думаючи: знає моя мати про те, що сталося, чи ні? В під’їзді гостро пахло смаженим м’ясом. Я розчинив двері й почув із нашої кімнати крики: вітчим, очевидно, лупцював мою матір. Я вискочив назад у передухіддя і знову помчав із двору геть. Тротуаром пливла юрба, і я між тих людей замотався — пішов туди, куди юрба мене потягла. Місто було розтривожене в передчутті близького футбольного матчу…
Цей "подвиг" дався мені важко. Очевидно, я не мав природної жорстокості — зрештою, це був один із найжорстокіших уроків мого життя. Той кіт довго мені привиджувався, пролазив до мене в сни: тільки заплющував очі, як вимальовувалася його хижа пичка, він люто світив срібними очима, вкрадався до мене в кімнату, а то й стрибав просто в обличчя, намагаючись видерти мені очі. Я кричав, аж мати приходила з-за ширми, де вона вовтузилася з вітчимом, будила мене, штурхаючи, і тваринка тікала геть із мого сну, щоб потім знову й знову повернутися і знову мене мучити. Зате мене прийняли до "компашки", ми разом лазили по Бессарабському базарі, інколи пульнувши там помідора, хурму чи абрикосу; ми ходили в "Стереокіно" на Хрещатику і, надягши на очі спеціальні окуляри, із захопленням дивились, як рибалка висовує з екрана вудку або як через зал перелітають міражні пташки; не менше ми любили "Панораму", бо там створювався справжній ефект руху, ніби ти сам мчиш на авто, і це було так здорово! Ми полюбили кататися на трамваї "А" чи "Б", бо вони ходили по колові й за один квиток, якого ми не брали також, можна було їздити скільки хочеш; ми ганяли у футбола на шкільному спортмайданчику, потім залазили до підвальчика й різалися там у карти, аж доки ці пристойні розваги й ігри не набридали Михайлові чи Борису; здебільшого Борис кривив губи і казав:
— Баста, пацани! Треба покупатись у смолі. Аж шкіра болить, так хочу покупатись у смолі!
При цих словах у мені все зіщулювалось, адже це означало, що ми мали вчинити черговий переступ.
Але я не міг постати проти них, бо їхня дружба мені була дорога. Вперше в житті збагнув, що значить, коли біля тебе вірний приятель, коли за тебе він піде на все, так само й ти за нього, через те я й не відмовлявся й собі покупатись у смолі черговий раз чи напитися її; зрештою, це нас значною мірою консолідувало. Один злочин я вже зробив, убивши кота, і мені в хвилини слабкості здавалося, що, вчинивши другий, я тим самим пригашу враження від першого — прожену зі своїх снів мстиву, бридку й жахку істоту.
Ми зібрались у підвальчику, запалили свічку, яку притяг Борис із дому, схилилися над нею, щоб торкатися один одного лобами, а тоді розвелися й відкинулися до стіни — така була наша форма клятви.
Цього разу вирішили щось украсти. Розійшлися кожен, куди хотів, і кожен мав принести щось здобуте, але не дрібне (помідора чи хурму), а більше, що складало б реальну цінність.
У мене терпло тіло, коли я брів Хрещатиком і ламав голову, що і де мав поцупити: чинити це мені також не хотілося, бо чомусь не відчував, як Михайло, а особливо Борис, романтики ані вбивства, ані злодійства; єдине, що мене гріло, — не міг я перед ними оганьбитися.
Сів на лавці на Хрещатинському бульварчику, біля мене завмерла якась парочка, вони щось муркотіли одне до одного й час від часу мазалися; біля дівчини лежала недбало кинута сумочка, я зирнув на ту сумочку, а тоді на під’їзд, біля якого був кіоск "Союздруку", — під’їзд вів до громадського туалету. Двір був прохідний на два боки — до кінотеатру "Дружба" й до Бессарабки. Я міг схопити сумочку й дременути геть, але ніяк не міг на те зважитися. Знову зирнув на парочку: сиділи, притулившись одне до одного й очі позаплющували. Я взявся рукою за сумочку — ніякої реакції. Відсмикнув пальці й обдивився: ішли люди, безліч людей — ні, не міг я того вчинити на очах безлічі людей. Коли бігтиму з жіночою сумочкою, кожен мене засіче й залюбки перехопить.
Важко зітхнув і встав із лавки, ще раз кинувши скоса оком на сумочку. Ні, той бевдзь, який муркоче біля дівчини, сильний хлопака, він одразу ж скочить і наздожене мене. Обличчя моє облилося холодним потом — я йшов геть од тієї небезпечної парочки. Зайшов у під’їзд, проскочив повз туалет і подався вгору до кінотеатру "Дружба. Дорогою в мене визрів інший план: візьму квитка у кіно й подивлюся: може, вдасться щось поцупити в темряві. В магазинах красти я боявся, бо там є своя система нагляду, якої я не знаю, окрім того, коли мене зловлять у магазині, то кара за те може бути, вважав я, більша, ніж коли прихоплю те, що погано лежить. Душа моя й досі чинила тому шалений опір, але я себе пересилив і таки пішов до кінотеатру.
І тут я побачив, що на стільці біля туалету лежить пакунок: хтось зайшов у туалет, а пакунка нерозважно залишив. Я сів біля пакунка й хвилину посидів: ніхто на мене уваги не звертав. Тоді я взяв пакунка під пахву й пішов у протилежне фойє — там якраз запускали глядачів. Квиток у мене був до іншої зали, але я зайшов сюди, контролерки не було видно, тож пішов просто до виходу з кінотеатру. Двері тут було відчинено, бо ними щойно вийшла публіка. Весь мокрий зі страху й сорому, я вискочив на вулицю й помчав, як навіжений, униз — отямився тільки на Бессарабському бульварчику. Тут я розгорнув пакунка: були то книги. Одна — "Консуело" Жорж Санд, велика, у зеленій палітурці і з дамою із віялом на палітурці, а друга також зелена, з "Бібліотеки роману й повісті", називалася вона "Кам’яна душа" Гната Хоткевича.
Я сидів і просихав, поступово перестав тремтіти і вже якось проковтнув гіркого клубка, який стирчав у мене в горлі; сонце било крізь листя дерев, грало в мене на ногах і на обличчі; я знову загорнув книги і подумав, що відтепер я не тільки вбивця, але й злодій, — і це знову не викликало в мені ніякої радості, хоч, аби вчинити це, я немало пережив. І от тепер ішов порожній, тіло було ніби палицями побите, і тільки одне мене гріло: не зганьбився я й цього разу, отже, в нашій "компашці" залишуся повноправним членом.
Ми зібрались у підвальчику, як домовлялися, о шостій вечора. Борис поцупив гаманця з грішми, було там дванадцять карбованців (уже на нові гроші) тридцять п’ять копійок. Я показав свої книги, на які мої приятелі подивилися без належного інтересу, а Михайло приніс оту саму сумочку (брови мої при цьому полізли вгору), на яку ласився і я. В сумочці були помада, дзеркальце, пуделок пудри, маленький гаманчик з трьома карбованцями і носовичок. Чемпіоном був проголошений Борис, друге місце присуджено Михайлові, а мені — трете, книжки мої поцінувалися найнижче.
Ця подія відбулася, коли ми були в другому класі, у тисяча дев’ятсот шістдесят першому році; я й сам не міг оцінити тих дорослих книжок. Потім заніс їх додому, мати якось не спиталася, де я узяв їх, а прочитав уперше в десятому класі; особливе враження справила на мене друга книжка "Кам’яна душа", хоч була написана гуцульським діалектом, читав я її з натугою, але вона потрясла мене так, що я вирішив тоді стати філологом, притому філологом українським…
Ми сиділи біля запаленої свічки в підвальчику, горді зі своїх подвигів, й оповідали, як кожен промишляв, я навіть забувся, як важко мені було зважитися на крадіжку і які муки сумління пережив, і от саме тоді, а може, пізніше, до ладу не пам’ятаю, Михайло сказав, виявивши немалу мудрість як для пацана:
— Хлопці, ми зробили це не для того, щоб стати злодіями. Ми і вбивали не для того.
Борис презирливо сплюнув.
— Що ти мелеш? — сказав він. — Погано, що в нас завелися гроші?
— Ми це зробили не для того, щоб стати злодіями, — вперто сказав Михайло.
(Продовження на наступній сторінці)