Почав це писання, щоб розчинити двері свого "я", а коли брехатиму сам собі, то навіщо ті двері відчиняти? Інколи мені він сниться той двір, у якому я виростав, той двір, якого вже не існує, бо його стерли з лиця землі громохкі машини, натомість збудували сучасну коробку. Тоді ж це був типовий київський дворик — яма з цегляним підворіттям, пристосованим для в’їзду карет і візників; на стіні того під’їзду, обдертій машинами, двірничка написала червоною їдкою фарбою сакраментальне: "Туалету нєт" (зберігаю ортографію оригіналу), очевидно для того, щоб у наш двір не забредали сторонні особи. Тут жило з десяток родин, було три парадних і один окремий хід до квартири тієї ж двірнички Любки, високої, кістлявої, широкої кістки з великою кінською головою, телячими очима, й повільним протяглим голосом, казала вона замість "л" "в": ходива, робива, бува. Чоловіка не мала, а тільки єдиного сина Михайла, мого найпершого дружка, з яким я припинив стосунки тільки недавно, та й то не знаю, чи назавжди. На другому поверсі будинку-флігеля жив у родині слюсаря-наладника (хоч ми й поняття зеленого не мали, що він наладнує) ще один наш ровесник Борис — отакі три мушкетери, бо інші діти були або дівчата, або іншого віку. Ми сходились у невеличкому підвальчику, де Любка тримала двірницьке причандалля: лопати для снігу, ломи, шланги, побиті відра, мітли; там стояв ще старий диван із випнутими пружинами, а ключа до комірчини ми роздобули просто: Михайло позичив його в матері, заніс до майстерні на Бессарабці, і там його легко підробили, тобто виготовили ще три — для кожного з нас. Я вступив до тієї компанії останній, Борис із Михайлом уже знюхались. Якось до мене підійшов Михайло, був я тоді ще в першому класі, і, зирнувши, як вуж на жабу, сказав:
— Хочеш бути в нашій компашці?
— А хто ваша компашка? — спитав я.
— Борис і я, — мовив Михайло.
— Хочу, — відповів я, бо таки хотів, бо знав, що ті двоє дружать, бо приятеля не мав собі, бо до мене вже приходив у сон чортяка і їв мені серце, нашіптуючи найжахливіші речі, бо хлопчак таки потребує компанії, якщо він не гутаперчевий. А я не бажав бути гутаперчевий, з іншого боку, не мав сміливості підійти до когось і сказати: "Хочеш бути в моїй компашці?" Отож я зрадів, коли вони захотіли мене до себе покликати.
— Але в наше кодло, — сказав Борис, — треба вступити. Членський внесок — тридцятка.
Це вже було складніше, бо з грішми в нас завжди було туго, мати рахувала кожну копійку, з батьком вона була розлучена, а вітчим пив, і не тільки пив, але часом і лупив мене й матір. Украсти в матері тридцятку (на старі гроші) — це значило бути миттю викритим, що було б донесено вітчиму і той мене так вичистив би, що я до мокрих віників пам’ятав би. Михайло, до речі, про це міг знати, та й Борис також.
— Я пас! — мовив мій дерев’яний голос. — Пока, хлопці!
І я пішов од них, хоч мені жахливо боліло серце, неймовірно хотілося бути в тій "компашці".
— Чекай! — гукнув Михайло. — Можна інакше. Когось тобі треба вбити.
— Як убити? — з жахом спитав я.
— А так, — Михайло показав руками, ніби скручував голову. — І чвак! І діло в шляпі, пойняв? Кота, ворону, пса — що хочеш.
— А горобця можна? — спитав я, був-бо чудовим стрільцем із гумки.
— Горобця й дурний уб’є, — сказав Михайло, — Треба щось більше.
— А ви що вбивали? — спитав я.
— Я ворону, — відповів Михайло. — На вудочку зловив. А потім раз — і чвак! — Він показав, як скручують голову.
— А я пса, — сказав, самодоволено всміхаючись, Борис. — Пам’ятаєш в Настурції?
Настурція була стара діва з першого поверху з таким широким задом, що його не обміряєш і рулеткою. Вона садила у виставленому з вікна ящикові настурції, бо в нас вечорами не вельми шляхетно пахло, як вона казала, особливо влітку. Пса в неї і справді минулого року (був то білий кудлатий домашній песик) було вбито і підкинуто їй на поріг; Настурція тоді лементувала й проклинала всіх хуліганів світу, але я й подумати не міг, що це Борисова робота.
— Хоч — влупи кота, — сказав Михайло й примружився.
Це вже було щось реальніше, ніж здобути тридцятку, а я так хотів із ними подружитися, що й сам не зчувся, як згодився.
— Три дні тобі строку, — сказав Борис. — Матимеш хрещення кров’ю…
І от наступного дня стояв я серед двору й думав, як виконати мені таке страшне завдання. Проводив поглядом по вікнах, блукав очима з одного кутка двору до іншого, в руці тримав шматка хліба і без апетиту його кусав, бо те, що мав учинити, страшило мене й відштовхувало. Але я добре знав, що без того не ввійду в компашку, без того Борис із Михайлом подивляться на мене, як на зневаги гідного, отож ходив я двориком і виглядав рудого кота, який часом до нас навідувався. Цей облізлий рудий котяра, (а може, й кішка), приходив до ящика з відходами та сміттям, рився в покидьках і щось їстивне звідти вибирав. Хліб, який я тримав, був помазаний маслом, але в кишені мав ще один шматок, политий валер’яною, — саме так надумав привабити до себе кота. З парадного вийшов Борис, ішов розвальцем, підступив до мене й попросив хліба. Я відломив йому шмат, і ми той хліб повільно жували.
— Як діла? — спитав Борис. — Ще тобі залишився день.
— Знаю, — сказав я, дивлячись повз Бориса.
— Цю руду кішку хочеш зловити?
— Моє діло! — сказав я.
Борис поплентав далі, а я подивився йому вслід із тугою. В роті в мене було кисло. Вийшла на балкончика й почала розвішувати білизну Ася Миронівна. Це були гігантські речі, в кожну можна було вгорнути п’ятеро таких, як я, і я, коли хотів поліпшити собі настрій, уявляв, як п’ятеро таких, як я, влазить у білизну Асі Миронівни і в ній товчеться. А ще потім зайшла до під’їзду Борисова мати, чорна, суха, з вусиками, з гарячими й лютими очами, з вузлуватими важкими руками, в якійсь халамиді замість плаття.
— Драстє! — сказав я, а вона, як завжди, мені не відповіла.
В одну з ночей, пам’ятаю, мені снилося, що вона з хуркотом вилітає з нашого двору на мітлі, а може, воно й не снилося — може, вона й справді літала на мітлі.
А ще потім зайшла Борисова сестра Людка, повільно пройшла двором, вимахуючи портфелем. Завжди так дивно на мене дивилася, аж мені в п’ятах кололо. Ми з нею не віталися, отож вона пройшла повз мене байдужісінько, тільки знову кинула такими ж, як у матері, відьомськими очима. Я уявив, як вночі вони разом з матір’ю літають на мітлах, і мені стало веселіше.
— Чого либишся? — спитала Людка. — Щось веселе з’їв?
— Вареника, — сказав я, і мені раптом захотілося ляпнути щось дурне. — З жаб’ячою ікрою.
Людка зневажливо смикнула плечиком, пхикнула й пішла в під’їзд, з якого сьогодні густо пахло горохв’яною юшкою. Я відчув, що незвідь од чого починаю сердитися. Кішки не було, та й мені жахливо не хотілося її ловити. Ну, просто жахливо не хотілося! Через це я й ставав злий.
Вийшла зі своїх дверей із відром Михайлова мати, тітка Люба, обличчя в неї було пласке, як у скіфської баби. Висипала сміття й пильно подивилася на мене.
— Мішу не бачив?
— Пішов у кіно, — сказав я.
— Це ж на які гроші? — спитала двірничка.
— На ваші, — сказав я і незвідь-чого засміявся.
Двірничка зирнула на мене, а я відчув, що добріший не став. Що в мені, як чорна ніч, збирається поганий настрій, бо зовсім не хотілося того кота ловити. Двірничка була в старому залатаному й запраному халаті, а де ґудзики, були витерті плями. Вона пішла назад, і я побачив, які важкі в неї, ніби стовбури, ноги, широчезні, аж розлиті в литках ножиська, взуті в шкарбани, — аж нудко мені стало.
Отут і з’явився кіт. Шмигнув до ящика й сторожко засвітив у мій бік очима. Я відламав шматок хліба, политого валер’янкою, поклав на асфальт і покликав. Котяра обережно світив очима, але не йшов. Я відступив у куток двору, кіт стрибнув до хліба й, жадібно вуркочучи, його пожер. Тепер він був мій. Знову відламав шматок і поклав біля своїх ніг. Кіт побіг до мене вже без застережень. Він зжер і цей шмат і почав, вуркочучи, тертися об мої ноги.
Я озирнувся, в дворі було порожньо. В горлі в мене застряло щось кострубате, а в грудях почав прокидатися звір. Я вдарив кота ногою. Він нявкнув, але знову поліз до мене. Тоді я вдруге вдарив його — хотів усе-таки, щоб він од мене відв’язався. Але кіт ліз до мене вже нахрапом. Жадібно нявчав і аж стрибав до кишені, звідкіля пахло валер’янкою. Тоді я кинувся від нього геть. Кіт стрімголов помчався за мною. Я вибіг у дальній закуток двору, тут мене принаймні не могли побачити.
— Гаразд! — сказав я хрипко. — На, жери!
Вийняв рештки хліба й кинув котові. Кіт зжер його з жадібним гарчанням. Тоді я закусив губу, схопив тваринку за хвоста, вона різко розвернулася, щоб драпонути мене, заверещала, а я бахнув нею об стіну.
Кіт упав на асфальт. У нього була розбита голова, крапала кров, кіт звів повіки й жалібно кавкнув. Потім звівся на ноги й знову кавкнув. Я тремтів. Дивився на свою жертву широко розплющеними очима. Кіт захитався й знову звалився на асфальт. Смикнувся кілька разів і завмер.
(Продовження на наступній сторінці)