— До кого? — спитав, кліпаючи рудуватими повіками, Юрко.
— В завхоза спросиш, — сказав Петя.
Ворона слухняно подався до дверей, куди зайшли дівчина, чоловік у капелюсі й "гражданін" із заячою губою й приклеєним до лисини волоссячком, а дядьки витягли по "Прибою" і закурили, пускаючи звивисті клубені диму, і той дим, потрапляючи в сонячні стяги, в оті золоті, розвішані по залі ризи, просвічувався, вигинався, творячи сині зигзагоподібні пасма, які мінилися в промінні й грали жовто-синьо.
Зайшла дамочка з волоссям, вибіленим до мертвого і химерно закрученим у подовгастий рубець, з губками-бантиком, в білому піджаку й чорній спідниці, яка приховувала низько опущене осіддя, з коротенькими ніжками, взутими в білі на високому підборі туфлі.
— Тут ніззя куріть, — сказала дамочка. — Ви шо, не понімаєтє?
— А почему? — спитав Петя, мружачи око, бо на нього наплив синій дим.
— А потому, шо я так вам говору! — сказала владно дамочка.
Вовка Паразит і Петя зніяковіли і сховали недопалки в кулаки.
— А де ж нам перекур робить? — спитав Вовка Паразит з підхлібними нотками в голосі.
— На двор ідітє, — сказала дамочка і владно потупотіла коротенькими ніжками.
— Це шо — начальство? — спитав Вовка Паразит.
— Та навєрно, хрен їй під хвіст, — сказав Петя, витяг хустку й висякався з таким звуком, що луна аж сахнулася від стін.
Прийшов Юрко Ворона. Вони прив’язали вірьовку до вершка.
— Хай за вірьовку трима, в кого руки не трусяться, — сказав Петя, — бо в мене вони щось як не мої.
— Юрка хай трима, він у нас не пйоть і не курить, — мовив Вовка Паразит.
— Ну, давай, узяли! Пі-дій-май!
— Акуратніше, мать-перемать!
— Ти шо, Юрка, спиш? Тягни!
Йшла через залу маленька жіночка в окулярах. Мала на ногах схожу на капці взувачку і не йшла, а пливла. У ручці в неї був солом’яний кошичок, а на правій, на безназванному пальчику світилася величезна шлюбна обручка. Жіночка подивилася на дядьків, і її губенята презирливо скривилися.
— Це шо, вам сонце голову пече, що ви в шапках? — спитала вона презирливо і аж захиталася, запишавшись.
— Га? — спитали Петя й Вовка Паразит, спиняючи драбину.
— Питаю, чи вам тут сонце голову пече, що ви у шапках? — спокійно повторила жіночка.
— Нє, це шоб нам на голови глина не сипала, — сказав Петя.
— То це ви такі мастєра, що нову нам побілку поколупать хочете? — ще спокійніше спитала жіночка і знову аж захиталася, пишаючись.
— Не мішайтесь, женщина, йдіть своєю дорогою, — сказав Петя.
— Гм, піду директорші скажу, — мовила зневажливо жіночка і попливла, майже не торкаючись взувачкою-капчиками підлоги. — Тоже мені мастєра! Гнати б вас одсюда!
— Стій! — сказав Вовка Паразит. — Ну, не дають зарази работать!
— Да, це таке уїдливе, шо й мене розволнувала, — сказав Петя і раптом визвірився на Юрка. — Ти не тримайся за вірьовку, а підтягуй. Тоже знайшов лафу!
— А я й підтягую! — ображено мовив Юрко Ворона.
— Ге-ге! — засміявся, показуючи жовті зуби без кількох спереду, Вовка Паразит. — Недаремно його Вороною звуть. Ну шо, взялися?
Вони знову повели драбину, як гранд-даму, але й цього разу в отвір люка вона не потрапила.
— Тримай, чого гав ловиш! — крикнув Петя на Юрка.
— Безрукий, чи шо! — озвірився й Вовка Паразит.
— По-моєму, це ви безрукі, — сказав ображено Юрко Ворона. — Я роблю як слєдує!
Драбина хиталася біля стелі. Височенна драбина біля височезної стелі. І у стелю врізано люка, і люк той зачинено, і дядькам конче треба було в нього потрапити. І вони старалися, але поки що даремно, і сонце лилося потоком у вікна, і грали на підлозі сонячні калюжі. І проходили вряди-годи через залу якісь люди. Отак відчинять вхідні двері, гримнуть ними і йдуть мимо, розвертаючи до дядьків голови. І обличчя в цих людей — як маски, а може, в них немає облич, а тільки розгладжені площини без очей, носа та вуст. І всі вони перебредають через сонячні калюжі, прямкують до других дверей, щоб зникнути в них. А в одній із калюж знову зупиняється той із заячою губою, з благими очима і з ріденьким, приклеєним до лисини чубчиком на грушоподібній голові — дивиться на трьох дядьків, і очі його стають ще благіші, бо він цим трьом, може, й співчуває, а може, хоче допомогти їм та не зважується. І невідь-звідки і від чого з’являється в залі пилюка, яка сяє в сонячних стягах, між золотих отих риз, крутиться й грає разом із нерозвіяним димом, бо в зубах у Петі та Вовки Паразита знову куряться цигарки.
— Да, роботка в нас — не мйод! — сказав Вовка Паразит.
— Проходьте, гражданін, не мішайте! — мовив чоловічку Петя.
"Гражданін", однак, мов і не чув. Сяяв тільки до цих трьох благими очима і сумовито всміхався. Повільно хиталася біля високої стелі драбина. Три обличчя серйозно напружені, замурзані три обличчя під трьома кепками — три сірі маски.
— Підтримуй з-під низу! — каже Юрко.
— А ти лучче за вірьовку тягни! — огризається Вовка Паразит.
— Тримай ти, чорт забирай! — кричить Петя, і луна злякано б’ється об стіни, як пташка, котра залетіла в храм.
Чоловічок стоїть у сонячній калюжі, розтуливши рота, так же тужаться ці люди, так стараються, і так нічого в них не виходить. В чоловічка зморщується лоб, підводяться брови — так же вони тужаться, і так він їм співчува! А може, й не співчува, а чогось од них хоче? А може, хоче їм допомогти?
Розчиняються двері, входять нові люди і йдуть через залу. Йдуть і озираються на цих трьох. Але не зупиняються, бо поспішають сховатись у дверях навпроти. А коли проходять через сонячні калюжі на підлозі, сонце просвічує їх наскрізь, і мені здається, що вони або неживі, або голі. І йдуть вони голі й мертві, а коли проходять жінки, ті троє дядьків незмінно зупиняють драбину, повертаються і їдять очима тих голих жінок, і зуби їхні ошкірюються, але це зовсім не приносить їм веселощів, бо й вони також ніби не з цього світу, і також часом просвічуються, ніби мертві чи голі. І я все це бачу, а може, мені тільки уявляється? Дядьки недовго роздивляються жінок, бо вони таки заклопотані, бо їм таки треба приставити цю кляту драбину до стелі, власне, не до стелі, а до люка в ній, і вже раз їм це майже вдалося, але поставили близько до краю — шматок тиньку відірвався і з виляском плеснув об підлогу. Тоді ахнув вражено чоловічок із заячою губою і з благими очима. І пилюка тепер стоїть у залі синім маревом: пилюка, сонце і тютюновий дим.
Чоловічок підходить ближче до чоловіків.
— Чого ви тут крутитесь, гражданін? — кричить на нього Петя. — Про-хо-дітє!
Чоловічок із заячою губою хоче щось сказати. Розтулилися й затулилися вуста, збрижився лоб, підбилися брови, закліпали повіки.
— Ну, чо ви мішаєте нам работать? — каже сердито й Вовка Паразит.
— Це через нього ми й одбили ту глину! — каже понуро Петя. — Одчалівай!
— Я того… — каже чоловічок, і його заяча губа посмикується. — Ви мені вибачте… Але я того… Може, поможу?
Чоловічок дивиться на дядьків благими очима — дивак якийсь чи дурник? А може, з-за вугла мішком прибитий, недаремно у нього заяча губа.
— Я тобі як вумному об’ясняю, — сказав Вовка Паразит. — Через тебе ми ото глину одбили і нам буде наганяй, пойняв? Тож я тебе, як чіловєка, прошу — вшийся з глаз, бо так ушию, шо косточки розсипляться.
Миршавий чоловічок видимо злякався. Відступив і знову опинивсь у сонячній калюжі. Власне там, де вона досі була, бо тепер немає вже сонячних калюж — підлога покрита білим накипом глини. Чоловічок од того ще більше ніяковіє, адже виходить, що це через нього так тут накурено, й задкує до вхідних дверей, які саме в цей час відчинились, і у них увійшов чоловік-барило у гігантських штанях, таких широких, що в них улізли б не тільки троє цих робітничків, але й чоловічок із заячою губою. Здоровенний пузяка пер могутнє тіло із зовсім лисою голівкою, такою маленькою, як у бронтозавра, і зовсім без вóла, а навпаки — якоюсь аж рожевою, ніжною, ніби манекенною.
— Так, хлопці, — сказала та голівка. — Накурили й підлогу напудрили. Що ви тут робите?
Голос у чоловіка-барила був справді ніби з барила — сипкуватий, низький, справжній бас.
— Драбину ставимо, — сказав зніяковіло Петя. — Ніяк не попадем у точку.
— А ви попадіть у точку, попадіть, — прогув чоловік-барило. — І щоб не було тут мені нерашливості, ге ж!
— Все буде як у лампочці, начальник, — сказав підхлібно Вовка Паразит.
— А це шо за безобраззя? — показав на розсипаний на підлозі тиньк чоловік-барило.
— Іздєржка проізводства, — сказав підхлібно Вовка Паразит.
Чоловік-барило задер бронтозаврячу голівку до стелі.
— Да, директорша вас по голівці не погладить, — прогув він. — Нехарашо!
— Будем стараться, начальник, — сказав Петя.
— Старайтеся, — мовив барило. — І шоб не було мені нерашливості, пойняли?
(Продовження на наступній сторінці)