А кров у нас таки справді пролилася. Тепер, часом цілком ареально, мені здається, що той мертвий дім, котрий так ненастанно привиджується, був розумний, а може, й хитрий у затятій ненависті до пожильців своїх. Бо він, здається мені, вижерши повністю родину Федоруків, тобто зачавивши їх чадом, збагнув: так діло далі не піде. Знав, що він хворий, дім, йому надходила пора вмирати й перетворитися згодом у привида, але знав він інше: коли нищитиме пожильців тої чи іншої квартири повністю, то так йому спокійно не вмерти, бо на звільнене місце прийдуть пожильці нові, легше ж йому буде, коли люди не змінюватимуться, а умалюватимуться частково й поступово. Отож він почав вихоплювати з тієї чи тієї родини по одному. Наступною його жертвою став наймолодший із Карасиків…
Ні, я верзу казна-що! Цілком щось дурне, ареальне ж — це і є дурне. Ніякого свідомого акту у виборі жертви, ясно, не могло бути, та й будинок тут ні при чому: будинкові немає діла до хробаків, що сидять у його тілі, він живе своїми вимірами і своїм часом, а хробаки, люди в тому числі, — у своєму. Отож не треба вигадувати, кажу собі я, нічого несусвітнього, досить, щоб зафіксувати бачене мною й почуте — воно й так непомірно хвилює мій розум та уяву. Жах буття не в непередбаченій таємничості існування з його законами та антизаконами, жах буття — у відсутності глузду. Бо не лише ареальне — дурне, реальність також зумовлюється відсутністю глузду, що переконливо, як мені здається, свідчить: не ми керуємо світом і не наші речі правлять бал, але ота вища мудрість, що витікає з нічого і назва якої — абсурд. Тільки той, хто може це збагнути, спроможеться збагнути часточку Бога, а може, й не самого Бога, а тільки його тінь. Самого ж Бога збагнути нам, поки живемо, неможливо, бо, коли б це сталося, ми б уже в світі жити не могли б. Чому? Не знаю. Так мені здається.
Так-от, яблуком розбрату став у Карасиків дитячий пістолет. Це був якийсь не наш пістолет, а як потрапив до Карася — гаразд невідомо, сам Вакулюк-старший казав, що знайшов його на березі річки, коли ловив уранці рибу. Факт той, що іграшка цілком імітувала пістолета справжнього, тільки маленького. Переконавшись, що він несправжній, Карась приніс пістолета дітям, і от вони, завше єдині та завше дружні, збурилися й пересварилися між собою, ледве не побившись, — не могли розсудити, кому пістолетик має належати. Карась навів поміж них лад, давши іграшку старшому, але тільки на день. Завтра пістолет мав перейти до підстаршого і так далі. Отже, найменший Карасик мусив чекати аж три дні, поки іграшка перейде до нього.
І він спокусився. Викрав пістолетика у старшого і вперше за весь час свого існування од братів одірвався, просто втік, щоб на самоті втішитися й награтися іграшкою. Пішов він у парк, дорогою граючись, тобто розстрілюючи бур’яни, кущі й перехожих, і його засікли двоє хлопців із Любарської — Роман Надудський і Михайло Бернайзеншвейн, підлітки, років по чотирнадцять. Вони наскочили на малюка, забрали в нього іграшку, а що Карасик був завзятий і з відчаю покусав їх та подряпав, вони його побили, кинули у бетонний риштак і закидали камінням. Там, у риштаку, найменший Карасик і віддав Богові душу, а перелякані хлопці дали драла; згодом, правда, злякалися ще більше і самі себе видали міліції.
І знову плакали в нас у дворі мідні труби, та в той день уже не було сонця, бо осінь стояла пізня, і хоч не дощило, але дув сильний холодний вітер, рвав волосся у чоловіків, мотав спідницями й краями хусток у жінок; осінні пишні квіти вже майже відійшли, отож найбільше люди принесли морозу, хоч були й айстри, й жоржини, і ці квіти тоскно пахли. Карасиха була прибита і вряди-годи починала натужно вити, як поранена тварина. Карась стояв біля труни, і в нього потоками текли з очей сльози, не перестаючи, і це було так дивно бачити! Троє осиротілих Карасиків стояли в своїх сірих костюмчиках із червоно-чорною стрічкою на рукаві, наче неживі: однакові, виблідлі, перелякані, а спокушений маленький грішник лежав спокійно в труні, і його обклали квітами аж так, щоб не було видно проломленої голови, через це й здавалося, що він у квітчаному вінку. І знову-таки якось нестерпно-тоскно пахло, як завжди пахне при покійному, і моя мати в чорній сукні та хустині вийшла у двір і зупинилася, похмура й рішуча.
— Ні, це найгірше, коли помирають діти! — сказала вона.
А музика ридала, а музика квилила, і знову всі сусіди в повному складі зібралися разом: дивно вихудла Олька, в якої обличчя тепер було не червоно-сизе, а сіре, майже чорне, очі ж великі й сумні; і моя подружка Галинка, яка підійшла до мене й притислася плечиком до плеча мого.
— Дивлюся на нього, — шепнула мені, — і мені здається, що він зараз скочить, засміється і скаже, що всіх нас обдурив. Чи може таке статися?
— Не може, — відповів я пошепки. — Бо він нас не обдурив.
Стояли тут Ващуки: Віктор із матір’ю і навіть божевільна Зіна, яка з величезною цікавістю розглядалася по людях, а побачивши, що сусіди підходять і кладуть на труну й покійника квіти, побігла за дім, зірвала кропиву та поклала й собі. Ващучка хотіла ту кропиву забрати й викинути, але Карасиха раптом ніби отямилася і сказала:
— Не чіпайте, бо вона, бідолашненька, од щирого серця. А його, мого синочка, доля така кро-пив-няна! — І вона знову заголосила й забилася головою об труну.
Я помітив, що божевільна Зіна з напруженою увагою стежила за матір’ю, а коли та залишила її кропиву в спокої, ніби відтерпла. Віктор стояв обіч неї цілком байдужий, його борлак гостро витинався, а вирячкуваті очі були погаслі.
Стояли тут і євангеліст Сухар із жінкою; дочки, правда, не було. Але згодом вийшла й вона: зовсім без трауру, в пальтечку, накинутому на халата. Обличчя її, як і у Віктора, було цілком байдуже, вона покидала туди-сюди млосними очима, а що осіб чоловічої статі її віку тут не було, трохи постояла та й пішла, позіхнувши, додому.
Міліціонер Гомзин стояв у всьому блиску чобіт та форми, обличчя мав поважне.
— Невже не знайдуть тих клятих убійників? — спитала його підлесливо Червона Шапочка, шморкаючи червоним носом.
— Найдут, — поважно сказав міліціонер; до речі, на той час убійники ще не заявили на себе. — У нас реб’ята работают харашо… Не таких накривалі.
Червона Шапочка тільки недавно оновила барву свого капелюшка, і той червоно палав між навколишньої сіризни. Гомзина з дочками стояли купкою і про щось перешіптувалися.
Георгій Ковальчук сидів на своїй лавці, поклавши обіч костури. Йому в цій історії випала трохи більша роль, через що й тепер він сидів гордий. Як виявилося, Карасики не мали жодної фотографії, тобто ні разу в житті не фотографувалися, і Карась, коли хлопчик лежав ще в хаті, прийшов до інваліда й попросив, щоб той його сина змалював на пам’ять. Мертвому Карасикові підклали під голову подушки, щоб його ліпше було видно, одягли на голову солом’яну тюбетеєчку, і Георгій Ковальчук старанно хлопця замалював. Карась хотів йому заплатити, але Георгій грошей брати рішуче не захотів, навіть образився трохи. Всі Карасі з Карасиками однодушно визнали, що портрет вийшов напрочуд, менший Карасик на ньому був ніби викапаний і цілком живий, тим більше, що хлопчика Ковальчук намалював із відкритими очима, для чого використав, ніби модель, третього Карасика, і це було правильно, бо всі вони на одне обличчя, тобто подобали на батька. Забігаючи наперед, скажу, що Карась після тієї події одягнув свою родину, як тут описувалося, й повів усіх до фотоательє, де вони, звісно, без найменшого Карасика, урочисто завмерли, навіки відбившись на папері "для памняті", як заявив Карась. Того ж портрета, що його намалював Ковальчук, уставили в рамку, і зараз він стояв, обіпертий об спинку винесеного стільця, його також майже засипали квітами. Я помітив, що Ковальчук весь час гордо на портрета позирав, бо той справді йому вдався; наймолодший Карасик виглядав на лице, як живий, але й викликав до себе співчуття та жаль — художник трохи його ангелоуподобив.
Євангеліст Сухар, як завжди, стояв біля труни, сухий, високий і виструнчений, його голубі очі палали, а вітер кошлатив і шарпав довге й сиве волосся; мені тоді здалося, що саме так мають виглядати святі чи апостоли, про яких я, правда, знав вельми небагато; просто чував, що такі колись були.
8
У квартирі № 7 жив міліціонер Гомзин зі своєю жінкою, яка, говорячи, сильно окала, ще й протягуючи те "о"; цікаво, що її дівчата говорили російською мовою по-місцевому і вільно володіли українською, як і всі ми, притому без найменшого акценту. Хто був за походженням сам Гомзин, установити було не так легко, бо хоч говорив він російською, але часто вставляв українські слова, правда, вимовляв їх смішно, як це роблять росіяни. Чим він займався в міліції, ніхто не знав, але вряди-годи до нашого двору під’їжджала вантажівка, завжди інша, з кабіни вивалювався цілком теплий Гомзин; із кузова вантажівки йому подавали якісь пакунки, чи пару зв’язаних курей, чи й гуску; курей він брав за лапи головами донизу, а гуску встромлював під пахву і брів через двір, видимо похитуючись. Його дівчата, невідомо в який спосіб (може, стежили з вікна) обов’язково на цей момент вискакували із жерла галереї, кричачи: "Папка приєхал! Папка приєхал!" — Гомзин при цьому зупинявся, дівчатка кидалися його обіймати, а він незмінно казав:
(Продовження на наступній сторінці)