Від такої рішучої відповіді міліціонер Гомзин розтулив захоплено рота і ледве себе стримав, щоб не плеснути її фамільярно по задній округлості. А не зробив він це не тому, як мені гадається, що боявся Карася чи Карасихи, а тому, що твердо знав: у вікно в шибу вмерзла пара, а може, й три пари жіночих очей, вічно жадібних і ненаситних, хоч він щодня волочив додому якісь приноси, аби закидати ту голодну прірву, але закидати її ніяк йому не вдавалося… До речі, я бачив, як Гомзина їсть, було це на котрихсь поминках: очі її тоді по-вовчому палали, вона горнула до себе все, хапала рукою хліб і мотала, мотала, аж головою покивувала, а її дочки із нею — так само. Я думав, що міліціонер Гомзин таки тримав їй у голоді, все пожираючи сам, але потім мені Фанька, яка була в мене закохана, сказала, що їхній папка вдома майже нічого не їсть, з того я втямив, що не Гомзин тримає її у голоді, а вони його. Чомусь це викликало в мене містичний жах, і я почав боятися запалених до мене любовно Фаньчиних очей, а вона й справді тепер дивилася на мене так, ніби хотіла мною поласувати. Зрештою, я мав подружку — Галинку, яка, до речі, терпіти не могла Фаньку, бо чудово призріла її голодні в мій бік очі й дико мене до них ревнувала, отож я по змозі намагався Фаньки уникати. Дівчата разом із матір’ю, не задовольняючись батьковими приносами, ходили на той бік річки, де крали в колгоспному саду яблука, а в полі — картоплю й капусту, і їх ледве не підстрелив там сторож, але вони були, як вовчиця з вовченятами, звинні, хитрі й хижі, весь час щось тягли звідтіля додому; вискубували навіть у приріччі весь дикий щавель, але власного городу завести й не подумали, як це робили інші жінки нашого дому.
Якось Гомзина проокала сусідкам, цілком наївно, скажу до речі, бо це стало притчею во язицех:
— Что-о ж, привьо-о-з, Со-ошко-о-то-о, тельо-о-ночо-чко-о-то-о. Но-о ето-о нам на дво-о-то-о дня!..
Десь уліті Карасиха, нарешті, розродилася. Перейми почались у неї вдома, Карась викликав швидку, яка відвезла її в лікарню.
Згодом Карасиха, сидячи на фігурній лавці євангеліста Сухаря із Сухаревою жінкою, розповіла, а мені все чудово було чутно на веранду, що всі чотири Карасики вискочили з неї, як корки з шампанського, а з цим Олегом їй не повелося — був він такий великий, що довелася робити кесаревий розтин. Подібних дітей у лікарні ще не з’являлося, всі лікарі й сестри, казала Карасиха, прибігали дивитись, а був він на п’ять кіло і триста грамів і вельми головатий. Спершу думали, що він виродок, сказала Карасиха, та Олег зовсім не виродок, а тільки великий. "І знаєте, — мовила вона, — сусідко, я з того дуже рада, бо хвамілія моя Велет, і колись, як оповідали дід та баба, а їм їхні дід та баба, а може, ще далі, в роду нашому були дуже великі люди, які все дрібніли й дрібніли, аж поки не стали такі, як оце ми є і як мої бекасики". Бо й бекас, сказала та невгамовна жінка, — це теж не що інше, як вироджений карась, але це тільки вона так думає. А тепер вона дуже рада, бо в її роді знову заявився велет, а то вона вже почала боятися, що в її бекасиків діти будуть уже ліліпутами. Воно й ліліпути якось живуть на світі, та все одно, знати таке неприємно.
— Мій тоже радий, — сказала тарахкотливо Карасиха, — бо він із того, що діти такі малі, знаєте, гризеться, а тепер він такий радий, такий радий!
Вона навіть хоче, й Карась не проти того, щоб і прізвище синові записати своє: Велет. Отаке проторохкотіла ця жінка сусідці, тримаючи на руках нового героя цієї повісті, який щасливо замінив Карасика-молодшого, отже, немає лихого, щоб на добре не вийшло — всі були щасливі й задоволені.
Та лихо не дармувало, воно прокралося до нашого дому з іншого боку, а почалося з того, що євангеліст Сухар вирішив перевиховати Віктора Ващука. Він до нього почав лагідно заговорювати, закликав до себе в сарайчик-майстерню, пригощав цукерками й чаєм, ділився з ним обідами, що їх приносили йому чи жінка, чи дочка; саме в цей час він робив на Карасеве замовлення колиску для Олега Велета, бо та, в якій виросли четверо його братів, одне, — була замала, а друге, — чотирма бекасиками цілком розгепана. Отож євангеліст Сухар стругав, різав, з’єднував частини, а біля нього вовченям сидів Віктор Ващук і слухав його безконечну проповідь про праведне життя і добрі вчинки, добро і зло у світі й про те, що зло руйнує людину, а добро її вивищує і наближає до Бога, бо тільки добро витворює в людині дух. Отож люди на землі, казав євангеліст Сухар, є двох гатунків та виміру: не бідні й багаті, не сильні й кволі, не гарні й бридкі, все це не має значення, а духовні чи бездуховні: духовним уготоване царство небесне, а бездуховним, коли грішитимуть, уготовано горіти у вогні пекельному, а коли вони не грішники, то просто перетворяться у стерво, як кожна тварина, бо душі в таких людей нема.
— То, значить, у тих, що підуть у вогонь пекельний, — спитав резонно Віктор, — душа є?
Це питання трохи заскочило євангеліста Сухаря.
— Мудру річ ти спитав, — мовив він. — Давай подумаємо разом… Людина в пекло чи рай не тілом відходить, а духом. Отже, дух є і в доброго, і в злого, його немає в ніякого: ні доброго, ні злого. Але дух також не однакий: є світлий, а є темний. Отож, у вогні пекельному горить той, хто духом чорний.
Я був при тій розмові Віктора з євангелістом Сухарем і побачив, як дивно, жовто спалахнули при цьому Ващукові очі.
— А по-моєму, все це єрунда, — сказав він. — По-моєму, чоловік і пес — все одно те саме стерво, — він сплюнув на долівку жовтою слиною. — По-моєму, дядя, ви од книжок трохи не того… От ви захотіли тута воспітувать, а чого свою дочку не воспітали? Вона ж у вас блядь, дядя!
І тут сталося щось страшне. Євангеліст Сухар ніби палицю ковтнув: випростався, поблід, голубі його очі запалали, і хоч досі він мухи не зачавив, нікого не образив і нікому лихого слова не сказав, тут раптом схопив якусь неотесану планицю і уперіщив нею Віктора по спиняці.
— Ах ти гаденя! Геть! — крикнув він, і Віктор кумельгом викинувся із сарайчика-майстерні, а потім обернув у бік роз’ярілого євангеліста Сухаря ошкірене лице — по-сатанинському безгучно зареготав. Я також вискочив із майстерні, бо роз’юшений євангеліст міг би згарячу огріти й мене, хоч я завжди бував із ним чемний, а євангеліст Сухар там, у прочілі сарайчика, раптом похитнувся, схопився рукою за серце й безвладно звалився на ослінця.
— Старий дурак! — крикнув Віктор Ващук. — Класти я хотів на твого Бога. І ти мене ще вспомниш! Заплатиш мені!
Сховавсь у своїй квартирі, сердито хпяпнувши дверима.
Євангеліст Сухар у цей день був сутінний і розбитий. Але він завершив колиску для Олега Велета і сам відніс її до Карасів. Карасиха від колиски поохала в захопленні, але довго в Карасів Сухар не просидів, а повернувсь у майстерню і ліг на отоманку. Пролежав так до вечора, а тоді, здається, заснув. І ось близько дванадцятої його сарайчик-майстерня спалахнув і запалав. Усі сусіди вискочили напівроздягнені у двір, кинулися тягати воду; до речі, найзавзятіше чинив це Віктор Ващук. Але сарай був дерев’яний, у ньому накидано було трісок і стружок, отож він палав нестримно. Примчала пожежна, сарай розтягли й загасили і видобули з-під дощок обгорілі останки євангеліста Сухаря.
І знову в нашому дворі плакали мідні труби, і біля труни, яку довелося купити, бо вже нікому було її робити, стояли всі наші сусіди. Сухариха не плакала, а обличчя мала залізно непорушне. Марина хлипала, хоч увіч нещиро. По-справжньому щиро ридав біля покійного один лише Карась, ридав, як жінка, чим трохи сусідів дивував, але я не дивувався, бо відав, що Карась позбувся свого найліпшого порадника і друга. Віктор теж був на похороні, обличчя мав просвітлене, а дивлячись, як ридає Карась, криво всміхався. Зрештою, це було б і справді смішно, коли б не відбувалося при таких страшних обставинах. Віктор підійшов до мене і, так само криво всміхаючись, сказав, власне, повторив слова євангеліста Сухаря:
— У вогні пекельному горить той, хто духом чорний!
Я зирнув на нього й раптом побачив, що він божевільний. Тобто, що в нього таке ж безживне обличчя, як у його сестри, і такі самі мертві, втомлені очі. Я відсахнувся, бо сам, хоч до релігії й усяких божественних речей ставився іронічно і вважав це ознакою темноти людської, євангеліста Сухаря чорнодухим ніколи не назвав би. Тепер же, коли пишу ці рядки, розумію, що поміж нас, окрім Стасі, це була, здається, найсвітліша душа…
Ковальчук розшукав між своїх паперів портрета євангеліста Сухаря, намальованого кілька років тому, і той стояв біля труни на стільці, труна ж цього разу була закрита.
(Продовження на наступній сторінці)