— По-моєму, свинина, — казав гість, трохи вже й турбуватися починаючи.
— Ге, свинина, скажете! Собачатина! Ось чим я вас пригощав!
І розтуляв рота, повного здоровенних зубів, а поросячі його очка висипали снопи щасливих іскор.
У більшості випадків, гості, на втіху Вакулюка, потрапляли в "щок", як він казав замість "шок", — бігли надвір, щоб вивергнути з’їдене, і тільки міліціонер Гомзин, поївши якось у Карася собачатини, спокійно мовив:
— Неплохоє м’ясо. Вполнє! Можна жрать! — І подивився на Карася із прижмурцем. — Кстаті, ти патентік на отлов собак імєєш?
Як вислід міліціонеру Гомзину було подаровано собачу шапку, а його жінці — кацавейку, і це безкоштовно Карасеві не обійшлось, адже мусив заплатити Фімі Гольдману за пошиття. Скільки він таким чином з’їв собак, сказати важко, зголошував, що три, але, судячи з кількості пошитих кацавейок та шапок, собак мало бути принаймні вісім, а ще деякі шкурки в нього й позалишалися. Вакулюк, який пізніше став Карасем, пішов на рентген і рентгенка-лікарка здивовано спитала:
— У вас справді був туберкульоз?
— Самий настоящий! — сказав гордо Вакулюк.
— Але ж у вас зовсім чисті легені, чим ви лікувалися?
— Собак їв, — простодушно сказав Вакулюк, показавши свої таки схожі на собачі зуби і заіскрів поросячими очками.
Лікарка-рентгенка здивовано на нього подивилась і обережно сказала, що йому треба було б завітати до невропатолога, але він до невропатолога не пішов, а з тієї великої радості, що туберкульоз у нього пропав, прийшов додому, накинувся на свою вбрану в собачу кацавейку мікрожінку, перехилив її і, незважаючи на її несміливі протести, зачав у такий собачий спосіб першого Карасика, якого жінка його, котра носила в дівоцтві прізвище Велет, щасливо і без проблем випустила невдовзі у світ. І він, Карась, завше був захоплений таким успішним дійством, що продовжував натхненно біля неї працювати, і вона щороку випускала на світ по Карасику, а коли з’явився четвертий, Вакулюк отямився, і то з тієї причини, що жінка йому вказала, та й він сам уже примітив, що старшенький дуже вже повільно росте, а меньшенький так само. Саме тоді він і сказав знамениту фразу, яка чомусь стала відома всім пожильцям дому:
— Це коли б і ти їла зо мною собак, то й твоя б болезня пройшла!
Собак уже після того рентгену він не їв постійно, хіба що якась дуже припадала йому до вподоби (наприклад, була добре вгодована чи мала пишну шкуру), то він її тихенько з цього світу прибирав, а коли в міліціонера Гомзина зносилася шапка (не все ж він і у формі ходив), а в його жінки — кацавейка, то міліціонер перестрів Карася, примружив ліве око і спитав:
— А што, Вакулюк, ти уже собак нє ловіш?
Карась його натяку зовсім не зрозумів, а відповів наївно:
— На кой чорт мені ті собаки здалися, коли я свій тубукольоз ізлічив. Трошки я, знаєте, бояться став: а що, як попадеться скажена? Кажуть, шо і од шапки чи од кацавейки сказ на людину може перейти — це мені врач сказав.
Цим він трохи налякав і міліціонера Гомзина, і той залишив його в спокої, а Карась, дивлячись на молодецьку спину міліціонера, беззвучно розкрив рота, повного жовтих, але міцних зубів, очі його при цьому сипнули віялом іскор.
Друга причина, чому Вакулюк покинув собак, була риба, а він уже вдався такий чоловік, що коли захоплювався, то віддавався захопленню цілком, так було, зрештою, і з собаками. Риба ж, як відомо, хворобі сказу не підлягає, окрім того, євангеліст Сухар радив йому їсти риби якнайбільше, а Вакулюк був особа, яка коли когось чи чогось слухається, то твердо, отож риба стала відтепер його основним інтересом. За цей час він погрубшав і став грубшати все більше, аж поки не набрав подоби Карася, а карасів з усієї риби він любив найбільше, особливо в сметані. Дивно було й те, що його діти також подобали на карасиків чи, точніше, на бекасиків: пузатенькі, з маленькими голівками, але напрочуд прудкі; вони бігали скрізь зграйкою й у всьому були однодушні, особливо у всіляких капостях. Карась став грубим, можливо й тому, що почав частенько зазирати в чарку, але не для того, щоб напитися, а щоб смачніше поїсти, отож із чаркою він з’їдав удвічі більше, і тут уже в пригоді йому ставала Червона Шапочка, одиначка-стара, котра жила на другому поверсі у прямому сусідстві з міліціонером Гомзиним, а маючи таке корисне сусідство, анітрохи не боялася не тільки гнати самогонку, але й продавати її, ясна річ, з кожного гону підносячи міліціонеру Гомзину первачку, настояного на мускатному горіхові, або й чистого — це коли мускатного горіха в Червоної Шапочки під рукою не було. Що Карась і справді користувався її послугами, свідчило хоч би те, що й Червона Шапочка стала носити собачу кацавейку, хоч Карась тепер собак начебто й не ловив; собачої шапки вона не мала, бо жінки в тій порі чоловічих шапок не носили, а ще тому, що в неї на голові незмінно стримів, схожий на зімнутий млинець, капелюшок увіч довоєнної моди, ще відтоді, коли жінки почали стригтися та й капелюшки носили без крис, а тісно приляглі до голови. Цей капелюшок із часом утрачав червону барву, але Червона Шапочка щось там йому, може, й по-відьомському, робила, і він знову яскраво розцвітав і, здається, не зношувався, хоч завжди виглядав зношеним.
Для того щоб догідніше ловити рибу, Карась улаштувався працювати охоронником на водокачці, а такі інституції, як відомо, ставляться біля води, там були й човни, що належали водокачці, через що свого Карась і не потребував; він ставив верші і ятері, запускав перемети, ловив і сіткою, але ніколи не вудочкою, бо вудочкою ловити, як він казав, — баловство, а не ловіння; ловив також хваткою, а весною — каламейкою, влітку пічкурував і ганяв рибу з саком — для цього вже гукалися Карасики, які завзято бовтались у воді. Риба в них готувалася щодня: смажена, тушкована і в юшці, готувалися рибні котлети. Навіть узимку Карась ловив сіткою, прорубуючи довгі ополонки й запускаючи снасть під лід.
Якось, коли латав у сарайчику сітку, повз нього молодцювато пройшов міліціонер Гомзин; він зупинився біля Карася, погойдався на закаблуках і сказав, пильно глянувши на рибалку:
— Между прочім, хочу тіб’я предупредіть, шо тепер сєтками рибу ловіть воспрещається. Ето я так, по-сусєдскі, шоб не попал в перепльот.
Зиркнув кудись над головою Карася, десь на поплавки, що бовталися під дахом сарайчика, і пішов. Карась почухав потилицю, зітхнув, і наступного ранку Карасиха побігла під галерейні сходи на веранду, на яку виходили двері міліціонера Гомзина й Червоної Шапочки, і в руках у неї була миска, покрита марлечкою. Подзвонила, звівшись навшпиньки, а коли в дверях виросла жінка Гомзина — кацапка, мов факір, зісмикнула з миски марлечку, і там заграла білою лускою риба: і плотвички, і єльці, і пічкурі.
— Ах, спо-осібо-о! — сказала Гомзинша. — Ми так бєдно-о-то-о живьом, что-о нєчєм-то-о и деток-то-о нако-ормить-то-о!
— Їжте на здоров’ячко, їжте на здоров’ячко, — казала Карасиха, чекаючи поки Гомзинша поверне їй мисочку. Та пішла в квартиру, а за мить повернулася:
— Токие тяжо-олиє вре-ємєна, что-о го-олову сєбє-то ло-маєшь, чєм етіх-то дєток ко-ормить-то. Спо-осібо, прино-осітє єщо-о!
Загалом, утрата від такого приносу в Карася була невелика, бо внизу вже стояв наповнений рибою кошик, а сама Карасиха так поспішала теж із певної причини: бігла на базар, щоб ту рибу швиденько продати, бо як кажуть: свіженьке — дорогеньке!
Найцікавіше було дивитися, коли ця родина кудись виходила із двору: в кіно, якого вони були любителі, чи десь у гості. Попереду плив, одягнутий у сірий костюм, у білій сорочці під сіру краватку і з сірим капелюхом на голові Карась, він спокійно й поважно ніс кругле черево, а ноги ступали на траву чи стежку обережненько, ніби й не торкалися землі. За ним пливла уже також достатньо кругленька Карасиха, здавалося, що сукня на ній була не вдягнута (до речі, також сіра), а натягнута, притому тканина напиналась аж так, що зусібіч віддувалися округлі кавалки товщу: на грудях, на боках, на спині. Волосся в неї зачісувалося біля голови щільно, аж облягало голову, як пір’я у пташки, а ззаду віддималася круто сплетена і скручена курдулька; личко Карасиха мала геометрично кругле із привішеним підгарлом, а з вух звисали золоті півмісяці-серпики. За нею ступали одягнені точнісінько в такі, як у батька, сірі костюмчики й білі сорочечки пузетенькі Карасики, краваток, звісно, в них не було, а замість капелюха кожен мав сіру солом’яну тюбетеєчку. І коли я зорив згори на цей урочистий похід, мені здавалося, що я на березі ріки й дивлюся у воду, і в тій воді спокійно пливе зграйка карасів: один великий, другий менший і четверо маленьких. І всі були під той час зосереджено урочисті, бо жили й пливли в своїй стихії — нічого їм у цьому світі не бракувало. Коли ж підпливали до майстерні-сарайчика євангеліста Сухаря, Карась статечно підіймав капелюха, бо він, як вже казалося, євангеліста вельми шанував, а той зупинявся на вході з рубанком у руці або з чашкою чаю і з розмоченим сухарем і дивився на похід голубими, лагідними очима, — здається, старому та вічно заклопотаному Сухареві також подобалося, що хтось його в цьому світі шанує.
У вільний час Карась таки любив заходити до євангеліста Сухаря, але різниця між ними була та, що Карась був войовничий атеїст і намагався навернути на своє безвір’я Сухаря, кажучи йому один і той же резон:
(Продовження на наступній сторінці)