«Останній день» Валерій Шевчук

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Останній день»

A- A+ A A1 A2 A3

– А чи не проливав Бощан крові своїх ребеліянтів? – спитав Карпо. – І чи не платив татарам ясиром зі свого ж народу? Без жорстокого придушення власних заколотників, на жаль, у нашому народі при його різнодумності не обійтися. А Гадяцький договір?

– Не зміг дістати достеменного списку того договору, – сказав Самійло, – а тільки переказ. Біда Виговського в тому, що він був шляхтич – не козак.

– Бажав установити на Україні Річ Посполиту, – сказав Карпо Вечірній. – Велике князівство Руське. А щоб йому жити, воно повинно було б мати і шляхту, і військовий стан, і міщан, і духовенство, і поспільство, як необхідні коліщата до дзигаря, щоб той ішов і показував час.

Дні їм випали чудові: золотий сонячний вересень, повен тонкого смутку, ненадійного тепла, – вони зовсім позабували, що один був чоловіком Мазепи, а другий – Кочубея. Там, у Жуках, і Величко знудився за розумним співрозмовником, зголоднів за цивілізованою бесідою, і, хоч не в одному їхні думки й погляди розбігалися, спільну мову вони таки знаходили. Отож не зогледілися, як кілька днів їхньої мандрівки минули, потім ще кілька днів Карпо гостив Самійла в себе, навіть упрошував гостя залишитися ще, але той уже встиг переглянути документи із Карпової скрині, і це його так схвилювало, що він почав рватися додому.

– Господь послав мені тебе, пане-товаришу, – казав кількаразово, в нього аж пальці тремтіли. – В цій скрині те, що мені бракувало. Я напишу другу книгу своєї історії, таку книгу, яку ще ніхто не писав у нашому народі. Вона буде зіткана, як килим, із документів – менше моїх слів, хай говорять цидули, договори, листи, універсали, донесення. Пам’ятаєш, пане-товаришу, мозаїки Софії Київської? Отаку мозаїку викладу і я.

Очі його палали, а біля нього якось по-доброму щасливо збуджувався і Карпо Вечірній. Не зважав і на жінку свою, яка Величка зустріла на позір гостинно, але в душі з осторогою; наодинці ж випитувала в Карпа, хто то такий і чого хоче. Карпо не хотів її дрочити, бо добре знав її бісівську вдачу, а сказав тільки, що це давній товариш по Київській академії та генеральній військовій канцелярії – це було, зрештою, майже правда, з тією тільки різницею, що тоді товаришами вони не були, а просто зналися.

– Так коло нього упадаєш, – сказала ревниво жінка, – ніби знайшов загубленого брата.

– Бо це справді так, – мовив Карпо. У цій чуттєвій гарячці, у такому збудженні він прожив ті кілька днів, і, тільки коли залишився сам, душа посутеніла – в неї вливалася густим потоком осінь, а в глибині загнізджувався страх, і в того страху були великі очі, і той страх їв йому серце. Було якось дивно йому, отож те, що не хотів відпускати гостя, – спроба відігнати той страх – боявся, що, коли Величко поїде, тоді й настане по-справжньому його останній день. Отож відтягував річенець, вони говорили – наговоритися не могли, обоє спраглі на розумне слово і через те обоє розтривожені. Зрештою, настав і той день, коли мали розлучитися, – його вибрав, зрештою, сам Карпо, бо Марія відлучилася з дому, поїхавши до сестри, яка раптом заслабла, і суворо наказала чоловікові спровадити гостя, а по тому поспішати до її сестри, бо та може й перед Богом стати. Він те клятвено пообіцяв, а коли жінка від’їхала, вони випили по кухлів кілька наливки із Карпових льохів, переклали папери із Карпової[26] у Самійлову скриню, обнялися як брати, заповівши неодмінно одне одного відвідувати, і ось віз покотився дорогою з візницею та скринею і з вершником у супроводі – самим Самійлом Величком. Сонце якраз стояло супроти і покрило воза сонячним димом, і віз швидко пропав у тому димі, пропав і вершник, а Карпо стояв біля власних воріт ніби неживий, з мертвими олив’яними очима і сірими безкровними, вустами.

Єдиною людиною, з якою Карпо хотів попрощатися, був старий козак-запорожець Іван Заблуканий, його дядько в других, який прийшов у міста після розорення Січі, був скотарем в одного із сотників Полтавського полку, а коли Карпо вийшов із в’язниці і осів у Глушеці, перебрався до нього, був-бо вже ветхий деньми і з роботою стадника впоратись уже не міг, – осів на пасіці й доглядав бджіл у колишньої пані сотничихи, а тепер пані писаревої, хоч Карпо писарем давно не служив. Отож Карпо й поїхав до старого на пасіку, і вони погомоніли про давні часи, Запорожжя та гетьманів, а ще про несподівану хворобу сестри пані Марії. Зрештою замовкли, Карпо не зважувався оповісти старому про свій рішенець, а Іван, відчувши, що небіж щось не договорює, мовчки на нього дивився.

– Таке, дядьку… і зі мною твориться недобре, – нарешті сказав Карпо Вечірній, не дивлячись на старого, – важкі набрезки висіли в нього під очима, а очі знову стали олив’яні та неживі. – Хочу поїхати вклонитися святим печерським угодникам, але не знаю, чи повернуся.

– Чому маєш не повернутися? – спитав дядько.

– Не відаю, – відказав Карпо. – Таке маю прочуття.

– Тоді не треба їхати.

Вечірній мовчав. Відчував, що не може пояснити дядькові свого рішенця, бо той звів би все до простодушних резонів, до нехитрої й нерушної логіки, і йому несила буде протиставити свою правоту чи виправдатися.

"Я не можу тобі навіть розповісти, – думав Карпо, – хоч би притчу про заморського царя. Це повчальна, але незрозуміла притча. Жив собі цар. Як усі царі, царював, і йому стелилася до ніг ціла країна. Але одного разу, – все-таки треба зрозуміти цей єдиний раз, – йому завернулася у голові клепка. Поцілував дітей і жінку, коли ті спали, напнув жовтий одяг і рушив по дорогах своєї країни. Просив милостину і жив на ту милостину. Для чого? Йому потрібна була воля на розмисли, що лишень начеркувались у голові. За марнотністю повсякденного життя вони не встигали визріти і гинули, хоч не переставали його мучити".

– Бачите, дядьку, – сказав Карпо, повільно добираючи слова. – Від якогось часу в мене пропав сон. Щось мені верзеться, щоночі я катуюсь, щось мене душить, чорні лапи тиснуть на горлянку.

– Свят свят! – перехрестився старий пасічник-запорожець. – Чи на тебе, козаче, не наслано?

– Думав про це… А може, щось іншого… Тому й хочу піти в монастир помолитися, і не інакше як святим угодникам печерським.

– Це діло боговгодне, – сказав запорожець, – але одне супроти Бога кажеш: вгадуєш волю його. Молися, і він тебе збереже, а коли так, не покине тебе, козаче. І повернешся з Києва живий і здоровий.

– Дай Боже! – сказав Карпо і встав. – Але одне хочу забезпечити на всяк випадок… Візьміть од мене, дядьку, оце! – він вийняв капшука і поклав на дощатого, що стояв серед пасіки, стола. – Боюся, що, коли не повернуся, тяжко вам буде у ветхих літах без мене…

Старий німо на нього дивився, а очі Карпо мав олив’яні – і стояла в тих очах нещадима холодна осінь, подих якої не раз він і на собі відчував.

VІІ

Повільно їхав порожньою дорогою, кінь ніби відчував настрій господаревий, а вершник зосереджено вдивлявся в залитий сонцем день. Був той розкішний і теплий, ніби й неосінній, лив золоті промені і допалював бур’яни, які запаморочливо пахли. Путівець повз сірим змієм, і курява тяглася за кінськими слідами, наче густий кисіль. Найдужче пахтів полин, його теплий, гіркий подих млоїв груди, а попереду владарювало сонце, і день, розхилившись, ніби приймав у себе сьоме небо. Поля були вижаті, трава й бур’яни давно дов’язали зернята свої, так само й квіти. А десь дозрівали сади, приласкані цим сонцем, і громадилися меди, доквітали квіти, чекаючи й собі всемилостивого запліднення. М’яко текло повітря, обвіюючи лице, млів завмерлий простір і тільки мерехтів синьо.

Але голова у вершника була напружена, ніби й боліла; він їхав і думав про Петрика, колись також військового канцеляриста, який так само, як він тепер, провідчув загибель вольностей рідного краю і отак, як він, утік із городів на Січ, бажаючи повторити чин Богдана Хмельницького. Кричав у заліплені воском вуха своїх краян розумними й гордими універсалами, але нічого в світі цьому не повторюється, отож він побуянив, погасав по степах, з’єднався, як і Богдан, із татарами, але намарно – рідної землі від чорного північного ворона не звільнив. Тепер уже годі було повторити навіть те, що вчинив Петрик, бо тепер немає Запорозької Січі, та й татари без тієї потуги, а люди після повстання Мазепи ще більш зледачіли, загрузли в своїх господарствах, у змаганнях за маєтки, худобу, млини – вже зовсім глухі та сліпі, і до їхніх вух не долине вже ніяке волання. Вони втомилися, і це втома не з їхнього часу, а перейшла їм від батьків та дідів.

"Згинеш, згинеш, Україно, – думав він печально, – як згинула вже під ляхівським орлом, і прийде на тебе пустеля, і пожере тебе, і немає тобі відради – Бог забув про тебе, а може, віддав тебе на спокуту роду людському – ти вже навіть про спасіння своє не молиш!"

(Продовження на наступній сторінці)