«Останній день» Валерій Шевчук

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Останній день»

A- A+ A A1 A2 A3

– Я передивився майже все, що можна переглянути з історії України, – казав він. – Що я там побачив? Кров, нещастя, бійки, гризоти і гризню. Ми ладні вбити одне одного, ніж спільно захиститися від зовнішнього ворога… Знаю всі секрети великої політики двору, – він зціпив зуби, – навіть той, біля якого ми жили й працювали, мусив кожен крок узгоджувати з царем. Окрім того, я цікавився історією мудрості людини. Вона не така вже й багата й велика. Все обертається в якихось спіралях, колах: етика, норми її, застиглі форми пізнання, взяті в шори найнезрозуміліших слів. Чомусь мені здасться, пане-товаришу, – він сильніше стис зморшками шкіру лоба, – що мудреці нашого світу втратили зв’язок із живим світом і, вибач мені, владарюють у домислах. Зрештою, так чинили й до них. Йде постійне вирахування і перекидання: розвиток неіснуючих категорій, схеми заради схеми. Схема від схеми через схему – людина чомусь думала одне, а робила інше і не могла не робити так. Одна річ жити, інша – виправдовувати життя. Зрештою, світ розвивається не так, як хочуть чи вимагають люди. Світ іде на третій шлях. Який – невідомо, тільки згодом людина хапається і відслонює для себе істину, що вона нічого не знає про себе і світ. Нічого! І починає знову пояснювати, відкривати, спотикаючись об інерцію та несприйняття інших людей.

– Резонно, – сказав, усміхнувшись, Величко. – І що?

– А те, пане-товаришу, що починаєш відчувати: втрачається опертя у світі. Чи знаєш, що таке втратити опертя?

– Знаю, – сказав спокійно Величко. – Але воля наша в нас самих, так само й неволя. Впевненість і невпевненість, розлад і опертя. Що ж привело тебе до мене?

– Дві речі, – сказав Карпо. – Одна – можливість щирої розмови, а друга може витекти з неї. Чи можу на те розраховувати?

– Овтім, – сказав Величко. – Але чому ваша милість вибрав саме мене?

Здається, і Величко остерігався. Але ні, надто погідно на нього дивився і, здається, цілком щиро.

– Не забуваю розмови, яку мали в хурдизі. Чи забув?

– Нагадай, пане-товаришу.

– Йшлося про написання історії нашої вітчизни малоросійської, – сказав Карпо.

Цього разу Величко видимо насторожився – Карпо відразу те відчув.

– Ваша милість тоді говорив про лінощі наші: воювати могли, а діяння свої не записували, через що й подвиги наші потрапляють у безвідь.

– Я таке міг говорити, – мовив Величко. – Бо й зараз так думаю.

– Признаюся, пане-товаришу, – ця думка гвіздком сиділа мені в голові, але життя у мене так склалося, що нічого і я не міг учинити, та й боюся, що не зможу.

– А це ж чому?

– Сили в мене духовної замало, – сказав Карпо. – Одне хотіти, інше – могти. Признаюся, кілька разів брався за це діло, бо маю досить паперового посліддя із військової канцелярії, але не міг дати тому ради… Окрім того, відчай мене поїдав, що життя наше, помисли й діяння більше безглузді, як позначені розумом. Мусимо трудитися, офірувати, бути добрими, а в скутку кожен пройда може робити з нами все що заманеться. Людям і народові нашому поривів не бракує, але довершити чин завзяття не стає. Мені також – все чогось чекаю, на щось сподіваюся, може, ласки Божої землі нашій, але Бог про неї і про нас забув.

– А може, інакше, – серйозно, навіть жорстко спитав Самійло, – може, ми забули про Бога?

– Чого ж, – кволо заперечив Карпо. – Молимося, ходимо до церкви, постимо, ставимо свічки – чого ж?

– Бога забути – це не те, що ставити свічки й молитися, – тихо сказав Самійло. – Бога забути – думати тільки про себе, а не про вітчизну і співбрата свого.

– Чи ж мало пролилося крові за вітчизну нашу?

– А ще більше братньої, – сказав Величко. – Незгода, самолюбства, братовбивчі війни – ось де ми забули Бога, пане-товаришу. А ще тим, що думкою багаті, а ділом бідні.

– І я такий, пане-товаришу, – смутно сказав Карпо. – А що вдієш, коли такий? Коли всі ми такі?

– Тоді на Бога не нарікай, – мовив Величко. – Намислив щось зробити для добра не собі, а вітчизні своїй, зроби, тоді й будеш її істинним сином.

– Боюся, пане-товаришу, що й вітчизни нашої скоро не буде. Ковтне її північний ворон, тоді й труди наші не потрібні стануть і в непам’ять підуть.

– Диявол нашіптує тобі ці думки, – гостро, навіть сердито сказав Самійло Величко.

– Атож! Приходить уночі й шепче. Приходить удень і відводить шляхетні помисли, і голова від того тріскає. Тоді страх з’являється і кволість. І стаєш до всього байдужий та безликий, і так на довгий час. І таке відчуття, ніби потрапив у черево звіра.

Зирнув перед собою: з глибини простору знову покотилися на нього колеса, а може, й колісниця. З отих гір-балок, які заслонили небокрай, котилися колеса, а серед них найбільше, найсліпучіше, золоте і більне – сонце.

– Коли так, хай береже тебе Господь! – тихо прорік Величко. – Але те саме тобі скажу: воля наша в нас самих, так само і неволя.

Карпо не відповів. Стояли й дивилися, як у сутінках купається село. Повільно наповзав вечір, а в його глибині зміїлися, мов гадюки, стежки й дороги. Плуталися безконечні мацаки, що їх закинуло село у просторінь. На одній із стежок стояли вони. Мацак-щупало звився під ногами, і Карпо до болю в мозку відчував живе тіло стежки, що тягла його в серцевину, виповнену чотирикутниками хаток. У кожній з них жили такі ж люди, як вони, по-своєму намагалися втриматися у світі, але жоден з них не хворів такою хворобою, як вони. Назвав її хворобою останнього дня. Так, останнього дня. "Але, Боже мій, – подумав тоскно Карпо, – чи ж вони, мудрі люди цього краю, цим хаткам і людям у них потрібні?"

ІV

Лежав на ліжкові, відчуваючи, як спухає морок, драглистий і нетривкий; в темно-синій масі, переповненій чотирикутниками, йому раптом видалося, що й мандрівка до Самійла Величка, очевидно, марна, адже якось стримано й строго той його прийняв. Отож він так і не зважився розпитати, чи ж пише Величко історію рідної землі, чи так, як він, борсається в тенетах життя, ніби муха, мучиться, щось намислює, до чогось прагне, а зрештою, тільки й слухає нашепти чорного голосу: все марне, все непотрібне, все ні до чого; он уже й гетьманське правління скасовано; говорять, що гетьманів уже й не вибиратимуть, а чорна північна тьма затопить його сонячний край, і всі покриються кригою байдужості, і всі кинуться здобувати маєтки та чини, як це роблять і тепер, бо й справді: вже й побалакати про таке ні з ким, та й остерігатися належить, щоб не погриміти в ту північну пітьму, у пащу звіра ненаситного, апокаліптичного і всеїдного. Зрештою, він випав із життя давно разом із великим гетьманом, про якого зараз годі й згадати, – його тільки проклинають і ганьблять; разом із великими, що вибувають, падають і менші, а з меншими й зовсім малі, – був він із тих зовсім малих. Легше мався, коли сидів у хурдизі, бо знав: має витерпіти, як терпів Христос. Саме в хурдизі у нього з’являлися якісь величаві задуми, смішні й міражні, але вони були. Були вони й у Самійла Величка, але коли вийшли на волю, воля виявилася гірше неволі, бо почала його, а може, й Величка, з’їдати. Він оженився, здобув господарство, правував ним, без діла не сидів – мало б бути того досить. Але в душі жив хробачок і гриз його, гриз, а роки минали, а роки мчали, і чорний голос шепотів ночами, що він у цьому світі ні для чого і одна в нього є правдешня пані – це смерть, якій ніщо не протиставиться, яку ніщо не переможе, бо навіть Христос поправ смерть не чим іншим, як смертю. Отак воно й тяглося: вир не відпускав, а хто втрапляє між невидимі лопаті, топить; а чи стаєш сам водою для виру, аби топити інших. На самоті, коли сон не брався повік, Карпові почали відслонюватися нові межі. Але розумів і інше: був виплеснутий на скелі людської мудрості і сильно потовк на тих скелях боки. А може, й не так, може, й не доплив до тих скель, а сам собі зламав хребта. Повз, як змій-полоз, тягнучи тіло, і відчував жах. Жах перед світом і власною нікчемністю, жах перед північним вороном, а найбільше від того, що вітчизна пропадає. Нема гірше безсилості жаху, бо саме тоді нівечиться душа.

Темрява колотилася довкруж нього, чотирикутники терлися сухими гранями, і від того осипався на нього пісок ночі, невидимий і невсяжний. Обличчя засипалося тим піском, по кутках хиталося холодцювате видиво, і він раптом сів, вдивляючись перед себе. З глибини повільно виринало шолудиве, покрите пластівцями луски тіло; два глибочезні ока-колодязі засвітилися, і Карпо ледве втримався, щоб не згукнути. Стисла судома, а в роті закляк сухий язик.

– Ти хто?

– Той, кого ти кликав, – відповіла проява.

– Я нікого не кликав.

– Кликав, – відповіла проява. – Прийшов до тебе.

– Навіщо?

– Щоб забрати в царство реальних понять, щоб перестав марити казна-чим.

– Яких понять?

– На світі є свій порядок і закон. Твоя земля не змогла його втримати сама, отже, цей порядок і закон мають творити її сусіди. А ви мусите коритися, і вірно служити, і довічно улягати. І всі, хто виходять із цього кола, належать мені.

– Кому тобі?

– А ти й не знаєш? Дияволу. Третього в світі нема. Треба вибирати щось із двох.

(Продовження на наступній сторінці)